Ішла передо мною — і, певна магнетизму, який викликало погойдування її стегон, зовсім не оберталася. Бавилася посилюванням того магнетизму, регулюючи відстань між нашими тілами, в той час як ми минали десятки дверей, позначених номерами. Коридор темнів щоразу більше. Вже в повній темряві вона мимобіжно сперлася на мене. — Ось двері Доктора, — шепнула, — прошу заходити.

Доктор Ґотард прийняв мене, стоячи на середині покою. То був чоловік малого зросту, широкоплечий і чорнявий.

— Ми отримали вашу депешу ще вчора, — сказав він. — Вислали нашу бричку на станцію, але ви приїхали іншим потягом. Що вдієш, залізничне сполучення не найкраще. Як ви себе почуваєте?

— Батько живий? — спитав я, затоплюючи неспокійний зір у його усміхненому обличчі.

— Живий, певно що так, — відповів він, спокійно витримуючи мій жагучий погляд. — Звичайно ж, у межах, зумовлених ситуацією, — додав, примружуючи очі. — Ви так само як я добре знаєте, що з точки зору вашого дому, з перспективи вашої батьківщини — батько помер. Цього не вдасться зовсім уникнути. Та смерть кидає певну тінь на його тутешнє існування.

— Але сам батько про це не знає, не здогадується? — запитав я пошепки. Він хитнув головою з глибокою переконаністю. — Та ви не хвилюйтеся, — сказав він, стишивши голос, — наші пацієнти не здогадуються, не можуть здогадатися…

— Вся штука полягає в тому, — додав він, готовий продемонструвати її механізм на вже налаштованих для цього пальцях, — що ми відсунули час. Ми тут запізнюємося з часом на певний інтервал, довжину якого неспромога окреслити. Все зводиться до простого релятивізму. Тут батькова смерть ще просто не дійшла до скутку — та смерть, яка вже досягла його у вашій батьківщині.

В такому разі, — сказав я, — батько помирає або от-от помре…

— Ви мене не розумієте, — відповів він поблажливо-нетерплячим тоном. — Тут ми реактивуємо минулий час з усіма його можливостями, а значить, і з можливістю видужання.

Дивився на мене з усміхом, порпаючись у бороді.

— Але тепер, я гадаю, ви захочете побачитися з батьком. Відповідно до вашого розпорядження, ми зарезервували для вас друге ліжко в покої батька. Я відведу вас.

Коли ми вийшли в темний коридор, Доктор Ґотард заговорив уже пошепки. Я зауважив, що він, як і покоївка, має на ногах фільцьові пантофлі.

— Даємо нашим пацієнтам можливість досхочу висипатися, ощадно ставимося до їхньої життєвої енергії. Зрештою, вони й так не мають нічого ліпшого до роботи.

Під котримись там дверима він затримався, приклав палець до вуст.

— Увійдіть тихенько — батько спить. Та й ви теж лягайте. Це — найкраще, що ви можете зробити в дану хвилину. До побачення.

— До побачення, — шепнув я, відчуваючи, як биття серця підступає мені до горла. Я натиснув клямку, двері піддалися самі, розхилилися, як вуста, що безборонно відкриваються уві сні. Увійшов досередини. Кімната була майже пуста, сіра і гола. На звичайному дерев'яному ліжку під малим віконцем лежав мій батько у пишній постелі і спав. Його глибокий віддих видобував цілі пласти хропіння з глибини сну. Увесь покій, здавалося, був уже виложений тим хропінням від підлоги до стелі, а все ще прибували нові партії. Повен зворушення дивився я на вихудле, змізероване обличчя батька, поглинуте тепер цілком тою працею хропіння, обличчя, яке в далекім трансі — покинувши свою земну поволоку — сповідалося десь на віддаленому березі із свого існування урочистим перелічуванням своїх хвилин.

Другого ліжка не було. Од вікна тягнуло пронизливим холодом. Грубку не палено.

Не надто вже тут дбають про пацієнтів, — думав я собі. — Таку хвору людину віддано на поталу протягів! І здається, ніхто тут не прибирає. Груба верства куряви залягла підлогу, покривала нічну шаховку з ліками та із склянкою вистиглої кави. На буфеті лежать стоси тістечок, а пацієнтам дають саму лиш чорну каву замість чогось поживнішого! Але супроти добродійств відсуненого часу, це, звичайно ж, дрібничка.

Я поволі роздягнувся і всунувся до батькового ліжка. Він не прокинувся. Лишень його хропіння, видно, вже занадто громіздке, зійшло на октаву нижче, відмовляючись від високомовства своєї деклямації. Воно стало, так би мовити, хропінням приватним, на власний ужиток. Я обтиснув довкола батька перину, скількимога оберігаючи його від протягу, що віяв з вікна. Невдовзі я заснув обіч нього.

Коли я прокинувся, у покої була сутінь. Батько сидів, уже одягнений, біля столу і пив чай, умочуючи в ньому ґлязуровані сухарики. Він мав на собі ще нове, чорне вбрання з англійського сукна, що його справив собі останнього літа. Його краватка була зав'язана трохи недбало.

Бачачи, що я не сплю, він з милим усміхом на своєму поблідлому від хвороби обличчі сказав: — Я сердешне втішився, що ти приїхав, Йосифе. Що за несподіванка! Чуюся тут так самотньо. Щоправда, не можна в моїй ситуації скаржитися, я ж перейшов гірші речі і, якщо б хотіти витягнути facit з усіх позицій… Але менше з тим. Уяви собі, подали мені тут першого ж дня чудовий filet de boeuf з грибами. То був пекельний шматок м'яса, Йосифе. Я небом і землею остерігаю тебе — якби тобі тут коли-небудь мали подати filet de boeuf… Дотепер вогонь у животі. І діярея за діяреєю… Я зовсім не міг дати собі раду. Але мушу сповістити тобі новину, — тягнув він далі. — Не смійся, я винайняв тут приміщення для крамниці. Справді. І вітаю себе з цією ідеєю. Я нудився, знаєш, нестерпно. Ти просто не уявляєш, що за нуди тут панують. А так я принаймні маю приємне зайняття. Знову ж таки, не уявляй собі жодних витребеньок. Де ж пак. Набагато скромніше приміщення, ніж наш давній магазин. Просто буда порівняно з ним. У нас у місті я соромився б такої повітки, але тут, де ми мусіли настільки попустити наші претенсії — чи ж не так, Йосифе?… — Він болісно засміявся. — І отак якось живемо. — Мені стало прикро. Я соромився батькового замішання — та й він помітив, що трохи неправильно висловився.

— Бачу, ти півсонний, — сказав він перегодом. — Ще трохи поспи, а потому відвідаєш мене у крамниці, правда? Я власне туди поспішаю, щоб побачити, як ідуть інтереси. Не маєш поняття, як тяжко було щодо кредиту, з якою недовірою ставляться тут до старих купців, до купців з серйозним минулим… Пригадуєш собі підсінок оптика на Ринку? Отже ж, зразу обіч нього наша крамниця. Вивіски ще нема, але й так потрапиш. Важко помилитись.

— Що то ви, батьку — виходите без пальта? — спитав я з неспокоєм.

— Забули мені його запакувати — уяви собі — я не знайшов його в куфері, але мені його зовсім не бракує. Цей лагідний клімат, ця солодка аура!..

— Та ви, батьку, взяли б моє пальто, — наполягав я, — таки конче прошу — візьміть. — Але батько вже нацуплював капелюха. Махнув мені рукою і вислизнув з покою.

Ні, я вже не був півсонний. Я відчував, що відпочив… І зголоднів. З приємністю пригадав собі буфет, заставлений тістечками. Одягався з думкою, як то я собі догоджу розмаїтими видами тих ласощів. Першість безумовно віддам крихкому пирогові з яблуками, але не забуду і про чудесний бісквіт, начинений помаранчовими шкоринками, який я там бачив. Я став перед люстром, щоб зав'язати краватку, але його поверхня, немов сферичне дзеркало, затаїла мій образ десь у глибині, вируючи мутною ополонкою. Намарно регулював я віддаль, підходив, відходив — з пливкої срібної імли не хотіло вигулькувати жодне відбиття. Мушу звеліти їм, аби дали інше люстро — подумав я собі і вийшов з покою.

В коридорі було зовсім темно. Враження торжественної тиші ще більш посилювала малопотужна газова лямпа, що блакитнявим промінчиком горіла на розі. В тому лябіринті дверей, фрамуг і закамарків я ніяк не міг пригадати собі, де вхід до ресторану. Вийду-но я в місто, — подумав я собі з раптовою рішучістю. — Перекушу десь у місті. Хіба-таки знайду там яку добру цукерню.

За брамою мене овіяло важке, вологе і солодке повітря того особливого клімату. Хронічна сірість аури зійшла ще на кілька відтінків глибше. То був день, бачений мов би крізь траурний креп.