— Бачу, ти ще не цілком прокинувся, — сказав він трохи згодом. — Ще трохи поспи, а потому відвідаєш мене у крамниці, — правда ж? Я, власне, туди поспішаю, щоб глянути як рухаються справи. Ти не маєш поняття, як важко було з кредитом, з якою недовірою ставляться тут до старих купців, до купців з порядним минулим… Пригадуєш крамничку оптика на ринку? Отож, відразу поряд біля неї наша крамниця. Шильди ще немає, але й так втрапиш. Помилитися важко.

— Що то Ви, батьку, виходите без пальта? — спитав я занепокоєно.

— Мені його забули запакувати, уяви собі, — я не знайшов пальта в скрині, але мені його зовсім не бракує. О, цей лагідний клімат, о, ця солодка погода!..

— Візьміть, батьку, моє пальто, — наполягав я. — Конче прошу — візьміть. — Але батько уже наклав капелюха, махнув мені рукою і вислизнув із кімнати.

Ні, сон мене уже не брався. Я відчував, що відпочив… і зголоднів. Я з приємністю пригадав заставлений тістечками буфет й почав одягатися з думкою, як то собі догоджу розмаїтими ґатунками тих ласощів. Першість, без сумніву, віддам яблучному пісочному пирогові, але не забуду і про чудовий бісквіт, начинений помаранчевими шкоринками, який я там бачив. Я підійшов до дзеркала, щоб зав'язати краватку, але його поверхня, немов сферичний рефлектор, зачаїла мій образ десь у глибині, вируючи каламутною глибінню. Даремно я намагався регулювати відстань, підходив, відходив — жодне відображення і не збиралося вигулькувати з пливкої сріблястої імли. «Треба попросити інше дзеркало,» — подумав я собі та вийшов із кімнати.

У коридорі було зовсім темно. Враження урочистої тиші посилювала слабенька газова лампа, що блакитним промінцем горіла на розі. У цьому лабіринті дверей, фрамуг і закамарків я ніяк не міг пригадати собі, де вхід до ресторану. «Вийду-но до міста, — подумав я собі з раптовою рішучістю. — Поїм десь там. Може знайду яку добру кондитерську».

За брамою мене овіяло важке, вільготне й солодке повітря особливого місцевого клімату. Хронічна сіризна атмосфери поглибшала ще на кілька відтінків, отож день просвічував крізь неї, мов через жалобний креп.

Я не міг намилуватися оксамитною, соковитою чорнотою найтемніших ділянок, гамою пригаслої сіризни плюшевих попелищ, яка перебігала пасажами приглушених тонів, зламаних натисканням клавіші — о, цей ноктюрн пейзажу. Густе й брижисте повітря облопотіло моє обличчя м'якою плахтою. Воно було нудотно-солодкаве, як перестояна дощівка.

Знову цей шум чорних лісів, що повертається сам до себе, глухі акорди, які хвилюють простір вже поза межею чутности! Я опинився на заґумінках Санаторію. Озирнувся на високі мури вигнутого підковою будинку головного корпусу. Усі вікна були зачинені чорними віконницями. Санаторій міцно спав. Я поминув браму із залізних штахетин. Збоку біля неї стояла небачених розмірів порожня собача буда. Мене знову поглинув і пригорнув чорний ліс, я простував тихою глицею крізь його сутінки навпомацки, немов із заплющеними очима. Коли трохи розвиднілося, між деревами вималювалися обриси будинків. Ще кілька кроків — і я опинився на просторому міському майдані. Дивна, оманлива подібність до ринку нашого рідного міста! Як подібні, по суті, усі ринки на світі! Мало не однаковісінькі будинки й крамниці!

Тротуари були майже безлюдні. Жалобний і пізній поблиск невизначеної пори мрячив з неба неокресленої сіризни. Усі афіші й вивіски легко читалися, проте я б не здивувався, коли мені хто сказав, що то глибока ніч! Тільки декілька крамниць були відчинені. На інших жалюзі були уже напівприспущені, їх поспіхом замикали. Міцне та бурхливе повітря, повітря п'янке й багате поглинало подекуди частину краєвиду, змивало, немов мокрою губкою, двійко будинків, ліхтар, шматок тильди. Інколи важко було розклепити повіки, що западалися через дивну недбалість чи сонливість. Я почав шукати крамничку оптика, про яку згадував батько. Він говорив про неї, як про щось мені відоме, немов покликаючись на мою обізнаність у місцевих стосунках. Чи ж він не знав, що я тут уперше? Без сумніву, йому плуталося в голові. Але чого ще можна було очікувати від батька, лише наполовину реального, батька, котрий жив настільки умовним, відносним, обмеженим численними пересторогами життям! Шила в мішку не сховаєш — треба було багато доброї волі, аби визнати за ним певний різновид екзистенції, адже це був жалюгідний сурогат життя, залежний від поблажливости загалу, від того «consensus omnium», з якого він черпав свої кволі соки. Було зрозуміло, що тільки завдяки солідарному погляду крізь пальці, колективному заплющенню очей на очевидні й разючі вади такого стану справ, це жалюгідне, про людське око, життя хоча б на мить могло втриматися у тканині реальности. Його міг би похитнути найслабший спротив, а найлегший подмух скептицизму доконав би його. Чи міг Санаторій Доктора Ґотарда забезпечити батькові цю тепличну атмосферу зичливої терпимости, уберегти від холодних подмухів тверезости й критицизму? Просто диво, що при такому загрозливому, проблематичному стані справ батько все ще так добре виглядав.

Я зрадів, угледівши вітрину цукерні, заповнену бабками й тортами. Мій апетит ожив. Я прочинив скляні двері з табличкою «морозиво» і увійшов до темного приміщення. Там пахло кавою і ваніллю. З глибини крамниці вийшла панночка із обличчям, розмитим сутінками, і прийняла замовлення. Нарешті, раз на довший час, я зміг-таки досхочу наїстися прекрасних пончиків, які я вмочував у каву. У темряві, у вирі танцюючих арабесок присмерку, я поглинав нові й нові тістечка, відчуваючи, як вирування темряви втискається мені під повіки, з хихотінням опановує мої нутрощі своїм теплим пульсуванням, мільйонним роєвищем делікатних доторків. Нарешті вже тільки прямокутник вікна світився сірою плямою у цілковитій темряві. Надаремне я стукав ложечкою по поверхні стола. Ніхто не з'являвся, аби взяти належне за трапезу. Я залишив на столі срібну монету та вийшов на вулицю. У сусідній книгарні ще світилося. Крамарі займалися сортуванням книжок. Я запитав про батькову крамницю. «Це наступне приміщення поряд з нами», — пояснили мені. Послужливий хлопчина навіть побіг до дверей, аби мені показати. Портал — скляний, вітрина ще не готова, завішана сірим папером. Вже від дверей я з подивом зауважив, що крамниця повна покупців. Мій батько стояв за лядою і, постійно слинячи олівця, додавав позиції довгого рахунку. Добродій, для якого готувався цей рахунок, схилившись над лядою, посував вказівним пальцем за кожною доданою цифрою і стиха рахував. Решта відвідувачів мовчки приглядалися. Батько глянув на мене з-за окулярів і сказав, зупинивши пальця на позиції, до якої щойно дійшов: — Тут тобі якийсь лист, лежить на столі між паперами. — І знову занурився у підрахунки. Тим часом крамарі відкладали куплені товари, загортали їх у папір, обв'язували мотузками. Полиці тільки частково були заповнені сукном. Більша їх частина все ще була порожня.

— Чому Ви собі не сядете, батьку? — заспитав я стиха, зайшовши за ляду. — Ви зовсім на себе не вважаєте, а такі ж хворі. — Він заперечливо підніс долоню, мовби дистанціюючись від моїх наполягань, і не припинив рахунку. Вигляд у нього був дуже мізерний. Видко було, як на долоні, що тільки штучне збудження, гарячкова діяльність підтримують його сили, віддаляють ненадовго мить повного заламання.

Я пошукав на столі. Це був радше пакет, аніж лист. Калька днів тому я написав до книгарні у справі певної порнографічної книжки, і ось мені її надіслали аж сюди, уже встигли знайти мою адресу, а точніше адресу батька, котрий щойно відкрив свою крамницю, якій бракувало шильди і фірмового знаку. Що ж, дивовижна організація розвідин, дивогідна вправність обслуговування! І такий незвичний поспіх!

— Можеш почитати собі ззаду, у конторі, — сказав, незадоволено поглядаючи на мене, батько. — Сам бачиш, що тут бракує місця.

Контора за крамницею була ще порожня. Крізь скляні двері туди потрапляло трохи світла з крамниці. На стінах висіли пальта крамарів. Я відкрив листа і при слабкому світлі від дверей почав читати.