— А сам батько не знає, не здогадується? — спитав я пошепки. Лікар Ґотард заперечливо похитав головою.

— Не хвилюйтеся, — мовив притишеним голосом. — Наші пацієнти не здогадуються, вони не можуть здогадатися… Адже весь фокус полягає в тому, — додав, готовий на пальцях, уже піднятих, демонструвати його механізм, — що ми поточили час у зворотному напрямку. Маємо тут відставання у часі на певний інтервал, величину якого неможливо визначити. Вся справа у звичайному релятивізмі. Тут просто батькова смерть іще не настала — та смерть, яка спіткала його у вашій вітчизні.

— У такому разі, — сказав я, — батько зараз або вмирає, або й цілком при смерті…

— Ви не розумієте, — поблажливо й водночас нетерпляче Ґотард відрік. — Ми відновлюємо тут минулий час з усіма його можливостями, тобто і з можливістю одужання. — Він дивився на мене з усміхом, тримаючись за бороду. — А зараз, напевне, захочете побачитися з батьком. Згідно з вашим розпорядженням, ми зарезервували друге ліжко у батьковій кімнаті. Я проведу вас.

Як тільки ми вийшли до темного коридору, лікар Ґотард почав говорити пошепки. Я ще зауважив, що він, як і покоївка, має на ногах повстяні пантофлі.

— Це ми дбаємо, щоб наші пацієнти добре висиплялися, ощаджуємо їхню життєву енергію. Зрештою, вони й так не мають тут жодного ліпшого заняття. — Він спинився під котримись дверима, приклав пальця до вуст.

— Заходьте тихо, — батько спить. Ви теж лягайте. Це найкраще, що можете зараз зробити. До побачення.

— До побачення, — шепнув я, відчуваючи шалене серцебиття. Натиснув клямку, двері подалися, відхилилися, як беззахисно розкриті уві сні вуста. Я ввійшов досередини. Кімната була майже порожня, сіра і гола. Під маленьким віконцем у пишній постелі на простому дерев'яному ліжку спав мій батько. Його глибокий віддих видобував із глибини сну цілі поклади хропіння. Вся кімната, здавалося, була викладена тим хропінням від підлоги до стелі, а тим часом прибували нові й нові партії. Я, зворушений, дивився на схудле й змізерніле батькове обличчя, поглинуте працею хропіння, обличчя, котре, покинувши у глибокому трансі свою земну оболонку, десь на далекому березі сповідалося урочистим відлічуванням миттєвостей свого буття.

Другого ліжка не було. Від вікна віяло пронизливим холодом, і грубка теж не була напалена.

«Не надто тут піклуються пацієнтами, — подумав я. — Таку хвору людину покинуто на поталу протягам! І ніхто, певно, тут не прибирає. Грубий шар пилу встеляв підлогу, вкривав тумбочку з ліками та склянкою охололої кави. У буфеті лежать стоси тістечок, а пацієнтам замість чогось поживнішого дають саму чорну каву! Втім, проти їхнього головного благодіяння — обернення часу — це нікчемна дрібничка…»

Я поволі роздягнувся і всунувся до батькового ліжка. Він не збудився. Тільки його хропіння, мабуть, зависоко вже згромаджене, зійшло на октаву нижче, зрікшись своєї декламаційної високольотності. Хропіння стало мовби приватним, як для власного вжитку. Я підгорнув довкола батька перину, якомога оберігаючи його від протягу з вікна. Невдовзі заснув біля нього й сам.

Коли я прокинувся, у кімнаті запали сутінки. Батько сидів уже вбраний при столі і пив чай, умочуючи в ньому глазуровані сухарики. Був убраний у ще новий чорний костюм з англійського сукна, який справив собі минулого літа. Мав трохи недбало зав'язану краватку.

Зауваживши, що я не сплю, батько мовив із приємною посмішкою на зблідлому від хвороби обличчі;

— Юзефе, я щиро втішився, що ти приїхав. От несподіванка! Я почуваюсь таким самотнім. Правда, у моєму становищі не гоже скаржитися, я пройшов уже й гірші речі, так що коли б упадав у facit з усіх справ… Але досить того. Уявляєш, уже першого дня мені тут подали чудовий filet de boeuf із грибами. Юзефе, це був пекельний шмат м'яса. Застерігаю тебе якнайнастійливіше — якби тобі коли-небудь подали filet de boeuf… Досі чую вогонь у животі. І бігунка за бігункою… Зовсім не міг собі дати ради. Але мушу тобі оповісти одну новину, — продовжував він. — Не смійся, я тут винайняв приміщення для крамниці. Так. І вітаю себе з тою ідеєю. Знаєш, я дуже нудився. Ти навіть не уявляєш, що за нудьга тут панує. А так маю принаймні приємне заняття. Не вигадуй собі жодних розкошів. Де вже там. Приміщення далеко скромніше за нашу давню крамницю. Просто буда у порівнянні з тим. У нас у місті я б посоромився такої ятки, але тут, де ми настільки змушені поступитися своїми претензіями — чи не так, Юзефе?.. — він гірко всміхнувся. — Але й так якось живеться.

Мені зробилось не по собі. Я засоромився батькового зніяковіння — він зауважив, що невірно висловився.

— Бачу, ти ще сонний, — сказав мені перегодом. — Проспися ще трохи, а потім відвідаєш мене у крамниці, еге ж? Кваплюся, власне, туди, подивитись, як справи. Ти й не уявляєш, як було важко з кредитом, з якою недовірою ставляться до старих купців, до купців із солідним минулим… Пригадуєш місце оптика на ринку? Наша крамниця саме збоку. Вивіски ще нема, але ти й так потрапиш. Помилитися важко.

— Чому виходите без пальта, тату? — запитав я занепокоєно.

— Забули запакувати його, уявляєш — не знайшов його в кофрі, але воно й не потрібне тут. Такий помірний клімат, таке солодке повітря!

— Візміть моє пальто, — наполягав я, — візьміть, прошу. — Але батько вже вбрав капелюха. Махнув мені рукою і вислизнув із кімнати.

Ні, я вже не був сонним. Відпочив і зголоднів. З приємністю пригадав заставлений тістечками буфет. Одягався, уявляючи, як догоджу собі розмаїтими ласощами. Найперше віддам перевагу пісочній здобі з яблуками, не забуваючи також про бачений там чудовий бісквіт із цукатами. Став перед люстром, аби зав'язати краватку, але його поверхня, як дзеркальна сфера, зачаїла мій образ десь у глибині, у каламутній хлані. Надаремне підходив і відступав — жодного відображення не виринало зі срібної плинної мли. «Мушу попросити інше дзеркало», — подумав я і вийшов із кімнати.

У коридорі було зовсім темно. Враження урочистої тиші посилювала ще й слаба газова лампа, що палахкотіла блакитнуватим пломінчиком на повороті. У лабіринті дверей, ніш і закапелків важко було пригадати, де вхід до ресторану. «Вийду до міста, — вирішив я нараз. — Поїм десь там. Знайду, певно, якусь гарну цукерню».

За брамою мене поглинуло тяжке, вільготне і солодкаве повітря особливого місцевого клімату. Хронічна сірість атмосфери зменшилась на кілька відтінків. Днина стояла мовби побачена крізь жалобний креп.

Я не міг намилуватися оксамитною, соковитою чорнотою найтемніших партій, гамою пригашених плюшево-попелястих сіростей, що перебігали пасажами стишених тонів, зламаних натиском клавіші, — який ноктюрн пейзажу! Пишне і вируюче повітря огорнуло мені лице м'якою плахтою. Було млаво-солодке, як відстояна дощівка.

Знову цей звернений сам до себе шум чорних лісів, глухі акорди, що збурюють роздолля вже поза межами слуху! Я був на тильному дворі санаторію. Оглянувся на високі мури вигнутого підковою головного корпусу. Всі вікна були закриті чорними віконницями. Санаторій міцно спав. Я минув браму із залізних прутів. Збоку від неї стояла собача буда, незвично велика й порожня. Знову мене обійняв і поглинув чорний ліс; у лісових потемках я йшов наосліп по тихій глиці, немов із заплющеними очима. Коли трохи розвиднілося, між деревами вималювалися контури будинків. Ще кілька кроків — і я на просторій міській площі.

Дивна оманлива схожість із ринком нашого рідного міста! Які подібні, по суті, всі ринки на світі! Майже ті самі будинки та крамниці!

Хідники були зовсім безлюдні. Жалобний і пізній відблиск невизначеної пори порошив із невизначеного сірого неба. Всі вивіски й афіші легко читались, однак я не здивувався б, якби мені сказали, що зараз глуха ніч! Тільки окремі крамниці були відчинені. Інші мали напівзаслонені жалюзі, замикались у поспіху. Повітря, туге і буйне, п'янке й багате повітря поглинало подекуди частину краєвиду, змивало, немов мокрою губкою, пару будинків, ліхтарі, шмат вивіски. Часом важко було підняти повіки, підпадаючи дивній розслабленості чи сонливості. Я почав шукати магазин оптики, про який згадував батько. Він говорив про нього як про щось мені знане, мовби апелював до моєї обізнаності з тутешніми справами. Чи не знав, що я вперше тут? Без сумніву, в голові йому плуталось. Але що можна очікувати від батька, лише навпіл реального, котрий жив таким умовним, відносним життям, обмеженим стількома застереженнями! Чого там таїтись, треба було багато доброї волі, аби визнати за ним певний рід існування. Жалюгідний сурогат життя, залежний від загальної поблажливості, від того «consensus omnium», з якого черпав свої мізерні соки. Зрозуміло, що тільки завдяки солідарному поглядові крізь пальці, масовому заплющенню очей на очевидні й разючі недоліки того стану справ могла утримуватись якусь мить у тканині реальності жалюгідна видимість життя. Найлегший спротив міг його похитнути, найслабший подмух скептицизму міг повалити. Чи міг санаторій лікаря Ґотарда запевнити йому тепличну атмосферу прихильної толеранції, вберегти від холодних подмухів раціоналістичності й критицизму? Можна лише дивуватися, що за такого загрозливого стану справ батько зберігав іще такий добрий вигляд.