Крамниця, крамниця була незглибима. Вона була метою всіх думок, нічних ясувань, нажаханих задумувань батька. Нез'ясована і без границь, стояла вона поза всім, що діялося, похмура й універсальна. Вдень ті суконні генерації лежали, повні патріярхальної поваги, уложені за старшинством, вишикувані за поколіннями й десценденціями. Але вночі виривалася бунтівна, суконна чорнота і штурмувала небо в пантомімічних тирадах, в люциферичних імпровізаціях. Восени крамниця шуміла, випливала з себе, нахлинена темним сортиментом зимового товару, немов би цілі гектари лісів рушили з місця великим, шумливим краєвидом. Влітку, в мертвому сезоні, вона меркнула й сахалася до своїх темних резерватів, недоступна й буркотлива у своєму суконному маточнику. Крамівники гупали по ночах дерев'яними ліктями, мов ціпами, в глуху стіну так, наслухаючи, як вона ричала болісно у глибині, замурована в ведмежому суконному ядрі.

По тих глухих ступенях повсті батько зіступав у глиб генеалогії, на дно часів. Він був останній з роду, був Атласом, на барках якого спочивав тягар величезного заповіту. Днями і ночами роздумував батько над тезою того заповіту, силкувався у раптовім зблиску зрозуміти його meritum. Нераз він запитливо поглядав, повен очікування, на крамівників. Сам без знаків у своїй душі, без осяянь, без директив, очікував він, що їм, молодим і наївним, щойно залялькованим, об'явиться раптом сенс крамниці, який від нього затаївся. Він припирав їх до стіни чіпким морганням, але вони, тупі й белькочучі, ухилялися від його погляду, втікали зором, плетучи в збентеженні неприторенні нісенітниці. Ранками, спираючися на високого ціпка, батько мандрував, мов пастир, серед тої сліпої вовняної отари, тих тлумних заторів, тих гойдливих бекаючих тулубів, без голови, при водопої. Ще чекав, ще відволікав ще ту хвилину, коли подвигне весь свій люд і рушить у гамірну ніч тим нав'юченим, муравліючим, стократним Ізраїлем…

Ніч за дверима була як з олова — без простору, без повіву, без шляху. По кількох кроках вона сліпо кінчалася. Тупцювалося як у півсні, на місці край цієї прудкої межі, і в той час як ноги в'язли, вичерпавши скупий простір, думка бігла далі, без кінця, допитувана безнастанно, брана на вивідки, проваджена через усі манівці тієї чорної діялектики. Диференціяльна аналіза ночі точилася з себе самої. Аж насамкінець ноги повністю зав'язали в тому глухому завулку без відпливу. Стоялося там потемки, у найінтимнішому закутку ночі, мов би перед пісуаром, у глухій тиші, цілими годинами, з почуттям блаженного блямажу. Тільки думка, полишена на себе, звільна розкручувалася, заплутана анатомія мозку розмотувалася, як з клубка, і серед в'їдливої діялектики точився без кінця абстракційний трактат літньої ночі, переберкицькувався серед логічних ламанців, підтримуваний зобабіч неструдженими й терплячими індаґаціями, софістичними питаннями, на які не було відповіді. Так він насилу профілософовувався крізь спекулятивні простори тієї ночі і входив, уже безплотний, в остаточну глушину.

Було вже глибоко за північ, коли батько мій раптово підняв голову з-над паперів. Він підвівся, повен важности, з розширеними очима, весь одмінений у слух. — Іде, — сказав він з розпроміненим обличчям. — Отворіть. — Покіль старший крамівник Теодор підбіг до скляних дверей, загачених ніччю, вже протиснувся через них обвішаний клунками, чорнобородий, пишносяйний і усміхнений — гість давно очікуваний. Пан Яків, до глибини зворушений, вибіг назустріч, кланяючись, і простягнув обидві руки. Обнялися. Якусь хвилину здавалося, що то чорний, низький, блискучий льокомотив потяга заїхав безгучно під самі двері крамниці. Баґажевий у шапці залізничника вніс на плечах здоровенний куфер.

Ми ніколи не довідалися, ким насправді був той знакомитий гість. Старший крамівник Теодор незламно тримався погляду, що то був власною персоною Хрістіян Зайпель і Сини (механічні прядильні і ткальні). Небагато промовляло за цим, мати не приховувала застережень щодо цієї концепції. Як би не стояла справа, не було сумніву, що то мусів бути могутній демон, один з філярів Крайового Союзу Кредиторів. Чорна ароматна борода обрамляла його тлусте, лискуче і повне достоїнства обличчя. Обхоплений батьковим раменом, він ішов серед уклонів до бюрка.

Не розуміючи чужоземцевої мови, ми з респектом слухали ту церемоніяльну бесіду, повну усміхів, приплющених очей, делікатного й повного чулости плескання по плечах. Після обміну тими вступними ґречностями, панове перейшли до суті справи. На столі розложено книги й папери, відкорковано пляшку білого вина. З пряними сигарами в кутиках уст, з обличчям, стягнутим у гримасу оприскливого вдоволення, панове обмінювалися короткими паролями, односкладовими знаками порозуміння, чіпко притримуючи пальцем властиву позицію книги, з крутійським зблиском авґурів у погляді. Дискусія поволеньки гарячіла, знати було насилу гамоване хвилювання. Закусували губи, сигари звисали гіркі й вигаслі з раптом розчарованих і повних нехоті облич. Дрижали від внутрішнього збурення. Батько мій дихав через ніс з плямами під очима, волосся йому з'їжачилося над спітнілим чолом. Ситуація завогнювалася. Була хвилина, коли оба панове зірвалися зо своїх місць і стояли непритомні, важко сопучи і сліпо блищучи скельцями окулярів. Нажахана мати почала благально плескати батька по плечах, щоб запобігти катастрофі. На вид дами оба панове стямилися, пригадали собі товариський кодекс, уклонилися собі з усміхом і засіли до дальшої праці.

Біля другої по півночі батько врешті ляснув важкою обкладинкою головної книги. Ми з неспокоєм слідкували за обличчями обох співбесідників, на чию сторону перехилялася перемога. Гумор батька видавався нам штучним і вимушеним, натомість чорнобородий розпирався у фотелі із схрещеними ногами і весь дихав зичливістю й оптимізмом. З нарочитою гойністю він розділяв напої між крамівників.

Склавши папери й рахунки, панове підвелися з-над бюрка. Їхні міни були навдивовижу обіцяючі. Порозуміло моргаючи до крамівників, вони давали зрозуміти, що повні підприємливости. Вдавали охоту на круту бірбантку за плечима матері. То були пусті похвалки. Крамівники знали, що про це думати. Та ніч не провадила нікуди. Кінчалася над ринштоком, у відомому місці, сліпою стіною ніщоти і стидливого блямажу. Всі провадячі в неї стежки вертались назад до крамниці. Всі ескапади, повзяті у глиб її просторовищ, від початку мали зламані крила. Крамівники відморгували з ґречности.

Чорнобородий і батько, взявшися під руку, вийшли з крамниці дуже розохочені, відпроваджувані поблажливими поглядами крамівників. Туж за дверима гільйотина ночі втяла їм одним замахом голови, вони шубовснули в ніч, як у чорну воду.

Хто дослідив безодню липневої ночі, хто проміряв, скільки саженів углиб треба летіти в порожнечу, в якій нічого не діється? Пролетівши всю ту чорну нескінченність, вони знову стояли перед дверима крамниці, немовби щойно вийшли, віднаходячи страчені голови з учорашнім і ще не зужитим словом на устах. Стоячи так, не знати як довго, вони монотонно гомоніли, нібито вертаючись з далекої виправи, зв'язані побратимством сповидних пригод і нічних авантур. Зсували назад капелюхи жестом підхмелених, заточувалися на м'яких ногах.

Обминаючи освітлений порталь крамниці, вони нишком увійшли в браму будинку і почали тихцем переправлятися через скрипучі сходи поверху. Так вони продісталися на тильний ґанок перед вікно Аделі і намагалися заглянути до сплячої. Не могли її добачити, вона лежала у тіні з розхиленими стегнами, безпритомно спазмуючи в обіймах сну, з головою, відкинутою назад і пломеніючою, фанатично заприсяжена снам. Вони дзвонили в чорні шиби, співали сороміцькі куплети. Але вона, з летаргічним усміхом на розтулених устах, мандрувала заклякла й каталептична на своїх далеких дорогах, на милі віддалена й недосяжна.