Щоденно о тій самій годині проходить Б'янка зо своєю гувернанткою через алею парку. Що ж іскажу я про Б'янку, як же її опишу? Знаю тільки, що вона в сам раз чудовно згожа із собою, що вона без решти сповняє свою програму. З серцем, стиснутим глибокою радістю, бачу за кожним разом наново, як вона — крок за кроком — входить у свою сутність, легка, як танцівниця, як вона несвідомо влучає кожним рухом у саму десятку.

Іде цілком звичайно, не з надмірною грацією, але з простотою, яка хапає за серце, і серце стискається від щастя, що можна отак просто бути Б'янкою, без жодних штук і без жодного напруження.

Одного разу вона поволі підняла на мене свої очі, і мудрість того погляду проникнула мене наскрізь, прошила, як стріла, навиліт. Відтоді я знаю, що ніщо не є їй тайне, що вона знає всі мої думки від початку. Від тої хвилини я віддався їй у розпорядження, без меж і неподільно. Вона прийняла — ледь видним помахом повік. Це сталося без слова, на ходу, в одному погляді.

Коли хочу її собі уявити, можу викликати тільки одну дрібницю, яка нічого не значить: її зшерхлу шкіру на колінах, як у хлопчака, і це глибоко зворушує і провадить думку в нестерпучі пересмики суперечностей, поміж ущасливлюючі антиномії. Все інше — повище і понижче — трансцендентне і неуявленне.

Сьогодні я знову заглибився в Рудольфів марківник. Що за чудесне студіювання! Цей текст повен посилань, натяків, наздогадів і повен двозначного миготання. Але всі лінії збігаються у Б'янці. Що за ущасливлюючі супозиції! Від вузла до вузла біжить моя підозра, як уздовж ґнота, зажеврена світлистою надією — щораз більш осяяна. Ах, як мені тяжко, як стискається серце від таємниць, які прочуваю!

В міському парку грає тепер щоденно ввечорі музика і через алеї просувається весняна променада. Кружляють і навертаються, розминаються і зустрічаються в симетричних арабесках, які весь час повторюються. Молоді люди носять нові, весняні капелюші і недбало тримають рукавички у долоні. Через пні дерев і живоплоти світяться в сусідніх алеях сукенки дівчат. Ідуть ті дівчата парами, колишучись у стегнах, напушені піною шляр і волянів, носять із собою, як лебеді, ті рожеві й білі напушення — дзвони, повні квітучого мусліну, і часами осідають ними на лавці, — мов би втомлені їх пустою парадою, — осідають цілою тою великою рожею гази і батисту, яка лускає, переливаючись пелюстками. І тоді відслоняються ноги, закладені одна на одну і схрещені — сплетені у білий кшталт, повний невідпорної вимови, а молоді гульвіси, минаючи їх, мовкнуть і бліднуть, ражені влучністю арґументу, до глибини переконані і переможені.

Приходить хвилина перед самим смерком, і кольори світу гарнішають. Усі барви вступають на котурни, стають святкові, жагучі і смутні. Швидко наповнюється парк рожевим верніксом, лиснючим лаком, від якого речі стають нараз дуже кольорові й ілюміновані. Але вже в тих барвах є якась надто глибока лязур, якась надто яскрава і вже підозріла краса. Ще хвилина, і гуща парку, ледь присипана молодою зеленню, галузиста ще і гола, просвічує ціла наскрізь рожевою годиною присмерку, підбитою бальзамом холоду, напахченою невимовним смутком речей назавше і смертельно гарних.

Тоді раптом увесь парк стає мов величезна мовчазна оркестра, урочиста і зосереджена, що чекає під піднесеною паличкою диригента, аж поки музика в ній дозріє і вихлюпнеться, і раптом над цією величезною, потенціяльною й жагучою симфонією западає швидкий і кольоровий театральний присмерк, немов би під впливом тонів, ґвалтовно набрякаючих у всіх інструментах, — високо десь прошиває молоду зелень голос вивільги, зашитої в гущавині, — і раптом навколо стає урочисто, самотньо і пізно, як у вечірньому лісі.

Ледь чутний повів пропливає через верхівки дерев, з яких осипається дрожем сухий наліт черемхи — невисловленний і гіркий. Пересипається високо під смеркаючим небом і спливає безмежним зідханням смерти цей гіркий аромат, у який перші зорі ронять свої сльози, як квітки бузку, поцуплені з цієї блідої й лілової ночі. (Ах, знаю: її батько — корабельний лікар, її мати була квартеронкою. То на неї чекає ніч-у-ніч у пристані той малий темний річковий пароплав з колесами по боках і не запалює ліхтарні.)

Тоді в ті кружляючі пари, в тих молодиків і тих дівчат, що водно стрічаються у регулярних наворотах, вступає якась дивна сила і надхнення. Кожен з них стає гарний і невідпорний, як Дон Жуан, виходить з себе гордий і звитяжний і осягає в погляді ту вбивчу ніч, від якої німіють дівочі серця. А в дівчат поглиблюються очі, відкриваються в них якісь глибокі сади, розгалужені алеями, лябіринти парків, темні і шумливі, їх зіниці розширяються святковим блиском, відкриваються без опору і впускають тих здобичників у шпалери своїх темних садів, які розходяться стежками багатократно і симетрично, як строфи канцони, щоб зустрітися і знайтися, як у сумній римі, на рожевих галявинах, довкола клюмб або при водограях, пломеніючих дуже пізнім вогнем зорі, і знов розійтися й розлитися між чорні маси парку, вечірні гущавини, щораз густіші і шумливіші, в яких вони щезають і губляться, як серед заблудливих лаштунків, оксамитових котар і затишних алькирів. І невідомо коли заходять вони через холод тих померклих садів у зовсім забуті, чужі остороні, у якийсь інший, темніший шум дерев, плинучий траурним крепом, у якому темрява ферментує і вироджується, а тиша псується протягом літ мовчання і фантастично розкладається, як у старих, забутих бочках з-під вина.

Отак блудячи помацки в чорному плющі тих парків, зустрічаються вони врешті на самотній поляні, під останньою пурпурою зорі, над сажавкою, яка од віків заростає чорною тванню, і на крушіючій балюстраді, десь на рубежі часу, біля тильної хвіртки світу, віднаходяться знову в якомусь давно минулому житті, в далекій преекзистенції, і, включені в чужий час, у костюмах віддалених віків, схлипують без кінця над мусліном якогось трену і, спинаючись до недосяжних присяг і входячи по ступенях самозабуття, добуваються до якихось вершин і меж, поза якими вже тільки смерть і зціпенілість неназваної насолоди.

Що то є весняний присмерк?

Чи добулись ми до суті речей, чи далі ця дорога вже не провадить? Ми — біля кінця наших слів, які вже тут стають маячливі, нісенітні і нестямні. А однак, допіру за їх рубежем починається те, що в тій весні неогорнуте і невиговорене. Містерія присмерку! Допіру поза нашими словами, куди сила нашої магії вже не сягає, шумить та темна, неохопна стихія. Слово розкладається тут на елементи і розв'язується, вертається у свою етимологію, входить назад у глиб, у темний свій корінь. Як то у глиб? Розуміємо це дослівно. Ось темніє, слова наші губляться серед неясних пов'язань: Ахеронт, Оркус, Підземелля… Чи відчуваєте, як меркне від цих слів, як сиплеться кротовищем, як повіяло глибом, пивницею, гробом? Що то є весняний присмерк? Ще раз ставимо це питання, цей жагучий рефрен наших ясувань, на який немає відповіді.

Коли коріння дерев хоче говорити, коли під дерном назбирається дуже багато минувшини, давніх повістей, прастарих історій, коли нагромадиться під корінням надто багато задиханого шепоту, неартикульованої м'язги і того темного без диху, що є перед усяким словом, — тоді кора дерев чорніє і хропаво розпадається на грубі луски, на глибокі скиби, і відкривається осердя темними порами, як ведмеже хутро. Зануритись обличчям у тому пухнастому хутрі присмерку, тоді стає впродовж хвилини зовсім темно, глухо і без диху, як під віком. Треба тоді приставити очі, як п'явки, до найчорнішої темноти, завдати їм легкого ґвалту, протиснути їх крізь непроникне, пропхнути наскрізь через глухий гумус — і от раптом ми біля мети, по той бік речей, ми в глибині, у Підземеллі. І бачимо…