— Отже, я зможу звідси вибратися?

— Безумовно. Десь за тиждень прибуде судно. Ви дістанетесь в Папаете.

— Це французькі володіння?

— Так. Звідти — легко добратися до Нової Зеландії, Австралії.

— А кому належить цей острів?

— Про це не варто поки що говорити, мадам. Пробачте. Ходімо до нашого притулку. Це недалеко. Хай вас не бентежить власний вигляд. Я відчуваю, що вам незручно. Можете вважати, що потрапили до безплотних істот. Тут мають справу з людською сутністю, умовності етикету забуті, як марнота. Ви підкріпите сили, спочинете, заспокоїтеся. А потім я відверто оповім вам все, що тут відбувається. Ви сказали, що володієте фахом лікаря й генурга? Новий термін, проте я догадуюся, про що йдеться. Можливо, ви свіжим оком глянете на мій задум. До речі, я теж із Пондишері. Дивуєтеся? Так, так, я був учнем незабутнього Ауробіндо і Матері… Яка ж все-таки невелика наша планета!

— Ауробіндо я не пам’ятаю. А Матір бачила. Знаю про їхній задум трансформації. Але сама йшла іншим шляхом.

— Чудово. Нам буде про що поговорити. Але попереджую — обережно з Космоандром. Він поки що не повинен знати нічого про земну історію. Потім збагнете, про що я казав. Ось наш притулок, наше Гніздо Радості.

Вони минули стіну пальм. Одразу за деревами, біля півкільця невисоких скель, виднілася сферична будівля з прозорим склепінням, схожа на космічний корабель прншельців, що тільки що приземлився. Білі, рожеві, блакитні барви. Легкість, майже невагомість. Мелодійність обрисів. Все це Жанна відчула одразу, як тільки глянула на споруду. За елегійним модерним притулком виблискувало, переливалося ніжним аквамарином море. Десь далеко на обрії темніли цяточки інших островів.

— Чудово, — озвалася Жанна. — Правду кажучи, я вже навіть відпочила, йдучи сюди. І стрес від катастрофи минув. Дивно, але мені здається, що тут особлива атмосфера. Я навіть рада, що потрапила до вас.

— Заждіть трохи, мадам, — лагідно схилився до неї учитель. — Відпочити необхідно. Глянете на все спокійно і з ясним розумом після нашої бесіди. Моє ім’я? Для світу моє ім’я зникло. Звіть мене просто — гуру, учитель. А тепер — ходімо, вас чекають чудові плоди нашого острова.

***

За кілька годин Жанна сиділа в м’якому кріслі у просторому холі, відкритому до океану. Ніжний вітер пестив її обличчя. Після короткого сну вона випила дві склянки соку кокосового горіха, і тепер відчувала себе легко й бадьоро. Те, що відбулося, затьмарилося небувалою пригодою, передчуттям нових загадок. На ній була біла напівпрозора туніка, своє пишне волосся вона розчесала, і тепер до неї повернулася певність. Почулися кроки, тихі, ніби шерхіт хвилі. До холу зазирнув сивий гуру, привітно кивнув.

— Відпочили, мадам?

— Дякую. Відчуваю себе, ніби новонароджена.

— Ризиковане порівняння, — усміхнувся гуру, заходячи до приміщення, — Для немовлят процес народження — стрибок у світ муки, страху і болю. Розумію, що це лише образ, стереотип. Я одвик від таких.

Він підійшов до неї, зупинився навпроти. Уважно глянув у очі.

— Ви здатні сприйняти мою розповідь цільно, зосереджено?

— Так, дорогий гуру. З нетерпінням чекаю.

— Тоді почнемо.

Він опустився на килимок, сів, схрестивши ноги, у позі лотоса. Зосередився, прикривши очі повіками. Жанпі здалося, що вона бачить перед собою прадавню танку з образом міфічного святого. Почувся розмірений, тихий голос:

— Я вже згадав, що був учнем Ауробіндо в його Пондишерському ашрамі. Двадцять літ напружених пошуків і тренувань. Гурудев не обіцяв нам зірок з неба, він був безкомпромісний і відвертий до повної оголеності проблеми. Ви знаєте, яку проблему він розв’язував? Пошуки метаморфозу. Всебічного, всеохопного, універсального. Він виходив з тої передумови, що в людині концентроване зерно вічного життя, але воно потрапило у лабіринтне сплетіння карми і протидіючої волі ворожих сил. В тих умовах, що склалися на планеті, всі релігійні, наукові, містичні пошуки виявилися безнадійними, безперспективними. Всі обіцянки звільнення, осягнення нових ступенів буття, оволодіння самадхі, преображення, формування нового тіла — все, що твердили священні писання й манускрипти великих учителів минулого, виявилося риторикою. Ніхто не продемонстрував реального моста на той бік, у нову площину життєвості та ментальності.

Ауробіндо зважився на рішучий крок. Він відкинув усе, що було до нього, і посмів заявити, що нічого ще не досягнуто, що протидіючі сили містифікують основні вектори преображення, що шукачі надто надіються на архаїчні, традиційні методи, котрі показали свою неспроможність. Останні чверть віку він практично був у повній самотині, заглиблюючись у глибини власного психокосмосу, щоб знайти універсальний шлях для кожного шукача до трампліна метаморфозу. Йому пощастило — так стверджувалося — опанувати ступенем суперсвідомості, надментальності. Він нібито бачив нові обрії, але разом з тим небувалі нагромадження косності, звірячості, духовної убогості, безмірне болото інерції, скелю байдужості — все, що оточувало психосферу людей. «Чим більше копаєш, тим густіший сморід лине до неба», — з гіркотою казав він.

А потім — смерть. Тривіальна смерть, як і у всіх. Ми були розчаровані. Ми чекали метаморфозу за життя. Ми чекали, що Гурудев стане молодим, юним і поведе нас до оази Преображення. Матір заспокоювала нас, твердячи, що Шрі Ауробіндо воскресне, що вона допоможе йому вернутися звідти, з іншої площини буттєвості. Минали роки. Могила учителя покривалася пилом часу і байдужості. Ми зрозуміли, що воскресіння не буде. Матір теж перетворилася в стару бабцю — ясну, мудру, просвітлену, але таку, як і всі ми, далеку від можливостей метаморфозу.

У цей час я отримав листа від свого давнього знайомого з Калькутти. Це був багатий чоловік, мільйонер. Він вважав мене своїм гуру, наставником, інколи навідуючись до Пондишері для духовних бесід. У листі запитувалося, чи міг би я завітати до Калькутти бодай на день-два для дуже серйозної розмови. Якщо моя відповідь буде позитивна, він пришле свою людину з автомобілем. Я відчув по тону листа, що сталося щось трагічне, і дав згоду. Незабаром прибула машина і мене повезли на віллу, що містилася на околиці Калькутти, в бамбуковому гаю. Я був прийнятий мільйонером та його дружиною, як найшанованіший саньясі, як махатма, хоч завжди заперечував дроти таких стосунків між людьми.

Вони розповіли, що багато літ чекали спадкоємця і нарешті мають сина. Проте їхня радість виявилася передчасною: дитя вело себе якось дивно, рухи не координувалися з поглядом, втопленим в одну точку. Мати догадувалася про страшну правду, але до року не хотіла бентежити чоловіка. Нарешті про це сказав домашній лікар. Покликали офтальмолога, він підтвердив підозріння матері: дитя народилося сліпим. Око було ясне, чисте, але нервові шляхи були десь блоковані, і фахівці вищого класу, запрошені на консиліум, нічого путнього не могли запропонувати.

Можна зрозуміти відчай батьків. Вони довго побивалися в пошуку виходу. Нарешті згадали про мене. Я здивувався, запитавши, чим можу зарадити? Будь-якої дотичності до лікарських справ я не мав: хіба що можу передати недужій людині, котрій вкрай необхідно допомогти, частку своєї психоенергії. І то лише при гострій кармічній потребу бо розбризкувати направо й наліво динамічну силу життя, насичуючи нею патологічні тіла, як це роблять європейські «екстрасенси», неприпустимо. Такі хворі стають паразитами, споживачами чужої вітальності, а свою власну — занедбують, замулюють.

Подружжя виклало мені свій план. В моє розпорядження давалися необмежені кошти, аби лише я став гуру, наставником, вихователем їхнього сліпого сина. Оскільки карма судила йому в цьому житті перебувати в пітьмі, то вони готові на будь-які жертви, щоб інше світло — духовне, сердечне — осяяло душу спадкоємця. Відкрити йому красу вищих світів, захопити прекрасною міфологією, ввести у сфери нетлінної радості післясмертних можливостей. Я зрозумів план батьків: вони жадали дати сину замість природного щастя — підробку, зробити глядачем і слухачем ціложнттєвого спектаклю, втішної духовної комедії, головним режисером і виконавцем якої був би я, наставник і гуру їхньої сім’ї.