— Як же це? Як так? Ви живі? Хто вас урятував?

— УР, мамо. Наш вірний друг і наставник…

— УР? Невже той самий робот, якого я так благала перед смертю? Де ж він? Що з ним?

— Ось він, матусю, перед тобою, — сказав Ігрек.

Леся глянула на зніяковілого юнака, який переступав з ноги на ногу, не знаючи, куди подітися.

— Навіщо ви жартуєте? Хто цей чарівний хлопець?

— Той самий УР, матусю, — наполягав Ігрек. — Це велика епопея. Він тобі сам про все розкаже.

— Я теж твій син, Лесю, — сказав УР несміливо. — Ти народила мене. Якби не ти, не став би я людиною…

— Я? — вражено перепитала жінка. — Що зробила для тебе я?

І тоді УР оповів Лесі й Богданові всю космічну одіссею…

— Тепер ти розумієш, що зробила, що вчинила твоя любов? Вона створила з механічного ящика людину. Ти дала мені душу, прекрасна мати! Хочу бути твоїм сином…

Леся зворушено обняла його, ще не знаючи, як сприйняти казкову подію. Але серце її стукало схвильовано і радісно, і сльози зачудування й ніжності котилися по її щоках.

— Одразу троє дітей, Богдане! — Усміхалася вона зволоженими очима. — Цілий екіпаж для зорельота. Як же вас звати, сипи?

— Я Ікс.

— Я Ігрек.

— Що ви? — жахнулася мати. — Хто вам дав ці математичні наймення?

— Він, — сердито показав на УРа Ікс. — Його карати!

— Правда. Це я, — зітхнув УР. — Але ж не забудьте — я був тоді лише механічною нянькою.

— Нічого, нічого, — жартував батько. — Ми їм повернемо людські імена. Ти, кароокий, при народженні був Георгієм, а ти — Мирославом. Так віднині й запам’ятайте!

— А як же, синку, тебе назвати тепер? — запитала мати УРа.

— Я не мінятиму імені, — серйозно відповів син. — Я залишуся Уром. Це ж не лише Універсальний Робот. Ур в древніх мовах назва вогню. Я хочу навіки лишитися таким, як вогонь. Він ніколи не завмирає в спокої, він невпинно прагне вияву, він — справжній супутник любові.

Десь у гаю співав соловей. Колесо небосхилу котилося повільно, урочисто, подзвонюючи зірками-дзвіночками. Вогнисті відбитки колихалися в річці, самоцвітами грали роси під променем місяця.

Ур тримав Ісварі за руку, вони поволі йшли луками, жадібно вдихаючи густий запах квітів і трав. Він дивився на її тонкий профіль і думав про смішного робота, що не мав сил вийти з таємничого кола кохання. Він переступив межу мертвого і стрибнув у безодню безсмертя. «Якщо це міг зробити робот, якщо він народив мене, невже ті далекі люди — родичі Ісварі — не зможуть вийти з колапсу вмирання?»

— Кохана!

Вона зупинилася, вражена дивним словом.

— Ісварі…

Вона мовчала, лише її очі відкривалися ширше, ширше, наче хотіли поглинути Ура в свої глибини.

— Ми з тобою під оком єдиного Всесвіту, Ісварі. Глянь — де наша вітчизна? Там чи там? Чи біля тієї зірки? Все — наше. Всюди — ми. Нас кличе вогниста ріка буття. Я чую поклик мудрих квітів. Вони промовляють до мого серця. Вони вимагають нескінченного подвигу. Ісварі, чи підеш зі мною у новий політ, до далеких світів?

— Піду.

— Ми відвідаємо прекрасну Планету Квітів. Ми знову побуваємо на твоїй Аоді, спробуємо розбудити ЇЇ. Невже на ній не знайдуться живі серця?

— Я буду з тобою, коханий…

Юнак відчув, як під ним захиталася земля. Що вона сказала? Невже це йому?

Вся математична мудрість, все сплетіння рівнянь і логічних категорій не допомогли тому, давньому УРові, добути жадане рішення. Воно прийшло, як блискавиця, з вуст ніжної дівчини. Просте, як подих. Величне, як погляд зоряної безмірності…

Тане, тане видиво життя, яке має прийти… Яке неодмінно буде! О, як не хочеться покидати його, як хочеться плинути в чарівних глибинах вічності. Проте, що я мовлю! Того життя не буде, воно не настане, якщо ми…

— Ого! Ти знову мислиш, знову б’єш потоком розуму в скелю таємниці! Отже, повернувся до колеса Хроноса! Ну, вітаю з поверненням! Ти що-небудь збагнув?

— Який я вдячний тобі, Чорний Папірусе! Я збагнув більше, ніж можу висловити!

— І не треба висловлювати! Краще діяти.

— Твоя правда. Якщо кібер грядущого жадає стати людиною, щоб осягнути небувале, то як же нам треба берегти те, що в нас уже є. То скарб безмірності!

— Ти сказав! Тебе торкнулося крило істини. Не забувай же ніколи свого рішення!

— О ні, не забуду! Але, Чорний Папірусе, хочу ще раз запитати тебе: що ти є? Чи не можна було б збагнути, відчути, побачити віддалене бодай поняття твоєї моделі?

— Можна! Дивися!

Блискавиця змітає видимі речі довкола. Нема Землі, кімнати, людей, дерев… Я серед нескінченного космосу, у невимірності. Пливуть, обертаються у величному ритмі зорі, галактики, мегасвіти. І я відчуваю ледве вловиму мелодію — ніжну, всепереможну, сповнену любові й чекання. Що це? Що? Невже я чую пісню матері-безмірності? Її поклик до всіх мислячих дітей! її одвічне прагнення дати синам всепроникні ультрафіолетові крила свободи!

Я насилу повертаюся до земної свідомості, затуманеним поглядом дивлюся на сферу Чорного Папірусу.

— О, яке видіння, — шепочу я. — Ти модель самої безмірності? Ось звідки твоє знання?

— Так, — промовляє темно-фіолетова сфера. — Я модель безмірності. І зерно твого розуму…

— Як?

— Об’єднай ці дві таємниці. Йди далі, в гущу життя. Поле жадає нових зерен і цілющих дощів. Там, у житті, знайдеш вічних друзів і розгадку власної таємниці. Іди…

До накуреної кімнати, де гурт молодих криміналістів завзято обговорював на всі лади справу про вбивство дівчини в Броварському лісі, просунулася голівка Раї, секретарки:

— Григоре, тебе до шефа.

Григір Бова, ще зовсім зелений криміналіст, встав з-за столу, де на клаптику паперу вимальовував схему гіпотетичного злочину, з насолодою хруснув затерплими руками, потягнувся.

— Що там таке?

— Не знаю. Терміново. — Руда копиця, згромаджена на голові Раї, зникла, у коридорі процокотіли стальні шпильки її черевиків.

— Григоре, — гукнув один з товаришів. — Не інакше як доручить тобі шеф дуже р-р-романтичну справу! «Таємниця Чорної долини»! Що — підходить?

— Ідіть к бісу! — добродушно відповів Григір, зачісуючи біля дзеркала свої неслухняні біляві кучері над чистим, опуклим чолом.

Він вийшов у коридор, знизав плечима: хай сміються. Знають про його захоплення легендарним детективом, якого вигадав мудрий Конан-Дойль. А може, й не вигадав. Те, що створене в уяві, вже переходить у реальний світ, живе, діє, впливає на інших. Він, Григір Бова, теж хоче стати таким, як Шерлок, — мудрим, спокійним у будь-якій ситуації, незворушним при невдачах, безпомилковим у розрахунках. Тільки погано, що досі ще не трапилося йому нічого романтичного або легендарного. Нудні, навіть часом гидкі справи. То знайти нікчемного аліментщика, який ховається від власної дитини або старенької матері, то відтворити точну картину побоїща, Що сталося десь на бенкеті. Проте Григір не втрачав надії коли-небудь взятися за велику і славетну справу. Щоб вона була важлива і потрібна для багатьох людей. Та що там людей — для всього світу… Заради цього Бова не спав ночами, студіював безліч наук — від кібернетики до генетики, від історії релігій до езотеричних доктрин, від мови есперанто до таємничого санскриту, від захоплюючих проблем криптографії до тонкощів фізіології та окультного знання. Григір гаряче вірив, що в дивовижній праці криміналіста все згодиться.