От диво дивнеє! Про нашу ланку написали в газеті! Вранці ми прийшли на пасіку, раптом дивимось — біжить Віталик, а в руках у нього газета.
— Хлопці! — гукає він. — Подивіться, про нас у газеті написано!
Ми подивились, а в газеті карточка, на якій ми всі сфотографовані з вуликом, і надруковано, як ми зробили вулика і почали розводити бджіл. І всі наші прізвища надруковано. Навіть сказано, в якій ми вчимося школі.
Ми чимдуж побігли до кіоска купувати газети. Всі купили собі по газеті, а ми з Павликом навіть по дві.
Потім ми думали, хто ж це про нас написав. Юрко каже:
— Це, напевно, Галя. Адже вона нас знімала. Мабуть, це вона послала в газету нашу фотокарточку й написала статтю.
Ми побігли до Галі і запитали її. Виявилося, що це справді написала Галя. Ми стали дякувати їй. Галя каже:
— За що ж мені дякувати? Адже ви самі зробили вулик, самі працювали, собі й дякуйте.
Всі побігли показувати газети додому. Ми з Сергійком та Павликом теж пішли. Павлик сказав:
— А ось нам і дякувати собі нема за що!
— За що ж дякувати собі — ми прийшли на готове, — каже Сергійко. — Нам треба хлопцям дякувати за те, що вони роботи не кинули.
— За що ж про нас у газеті написано?
— Ні за що. Ми просто випадково потрапили.
— Чим же нам пишатися тоді?
— Та й пишатися нічим! Це хлопці можуть пишатися: вони роботи не кидали.
— Як же так? — каже Павлик. — Адже й про нас у газеті читатимуть. «От, — скажуть, — хороші хлопці!» А ми хіба хороші?
— Я краще нікому й газети не показуватиму, — сказав Сергійко.
— Я теж, — каже Павлик.
Не знаю, показували вони кому-небудь газету чи ні, а я показав, і мамі, і татові, і дядьку Василеві, і тітці Надії. Потім пішов усім сусідам показувати. Всі хвалили мене, хвалили. Мені аж совісно стало. Я повернувся додому і став думати, чому мені совісно, і що це за совість така, і навіщо вона людей мучить. Чому коли вчинив добре, совість не мучить, а коли вчинив погано, то мучить?
По-моєму, совість — це щось немовби людина всередині людини. Тільки ця людина дуже гарна і не любить, коли роблять погано. Коли я вчиню що-небудь погане, вона дорікає мені. Звичайно, це тільки я так думаю про цю людину всередині людини, тому що всередині людини нема ніякої людини… Хіба хтось інший дорікає мені? Це я сам дорікаю собі! Отже, я сам своя совість. Ось що таке совість! Совість — це я сам. За що ж я дорікаю собі?.. За те, що перед сусідами хвалився.
Може, сусіди подумали, що я велике цабе, а насправді я найпростіша людина. Наступного разу не буду хвалитися, якщо хвалитися нічим.
15 липня
Слава про наш вулик рознеслася по всій школі. Сьогодні до нас приходили хлопці 8 молодших класів і навіть із старших. Усі розпитували пас про бджіл, а ми показували їм наш вулик і розповідали, як поводитися з бджолами. Хлопці сказали, що приходитимуть учитись у нас бджолярської справи. Потім прийшов один незнайомий дядечко:
— Це ви хлопці, про яких у газеті писали?
— Ми, — кажемо.
— Невже у вас бджоли живуть?
— Живуть.
Він присів коло вулика й довго дивився на бджіл. Потім сказав:
— Чи ти бач, яка дивна річ!
І пішов додому. От! Навіть дорослі починають цікавитись нашою роботою. А коли б у газеті не було написано, то ніхто й не знав би про нас.
16 липня
Сьогодні до нас приходили два хлопці з іншої школи. Вони читали про нашу ланку в газеті і прийшли подивитись, як зроблено вулик, щоб і в себе в школі обладнати. А потім знову прийшов той громадянин, який учора приходив. Він знову довго сидів коло вулика й розмовляв з нами, а тоді його вкусила бджола, і він пішов.
17 липня
Ось як швидко розноситься слава! Сьогодні на пасіку прийшла Галя й каже:
— Підіть, хлопці, до школи: там вам лист надійшов.
Ми здивувалися: хто ж це міг нам листа написати? Потім побігли до школи, взяли листа і прочитали. Ось що там було написано. Я навмисне вирішив переписати його собі до щоденника на пам'ять:
«Здрастуйте, дорогі хлопці, юні бджолярі! Прийміть наш палкий учнівський привіт! Пишуть вам учні ремісничого училища меблевого комбінату. Ми прочитали про вас у газеті і хочемо познайомитися з вами за допомогою листа і налагодити зв'язок. Ваша робота дуже нам сподобалась, і у нас виникло бажання також узятися до бджільипцтва. Просимо повідомити нам розміри вулика і, по можливості, прислати креслення. Ми деревообробники, майбутні столяри-меблевики. Уже вміємо робити стільці, лавки, столи, а з наступного року почнемо робити гнуті меблі. Гадаємо, що вулик ми зуміємо зробити добре і навіть іншим хлопцям, які захочуть, можемо наробити вуликів. Ще повідомте, де можна дістати бджіл. Ще раз прийміть наш палкий, гарячий привіт! Не вважайте гірким обов'язком відповісти нам. Пишіть якомога швидше. Чекаємо з нетерпінням відповіді. Поздоровляємо з чудовим досягненням і бажаємо вам нових великих успіхів у роботі».
Саме в цей день у нас був збір загону. Галя прочитала листа на зборі, і ми всі ухвалили написати хлопцям відповідь.
Написали все як слід, навіть вулик намалювали і повідомили адресу бджолярського господарства, щоб хлопці знали, звідки виписати бджіл.
18 липня
А сьогодні раптом знову надійшов ще один лист. Прислав його якийсь зовсім маленький хлопчик. Тільки він хоч і маленький, а листа зумів гарно написати. Нам усім він дуже сподобався. Я й цього листа вирікши списати у свій щоденник. Ось що там було написано:
«Здрастуйте, любі друзі піонери та школярі! Я до вас із проханням. Дуже прошу повідомити. Любі друзі! Вже з минулого року я займаюсь бджолярством і стараюсь розвести бджіл у коробці. Тільки хоч як я стараюсь, нічого у мене не виходить. Бджоли не хочуть у мене жити і втікають від мене. Я кладу їм у коробку меду й цукру, а вони поїдять мед і летять з коробки. А вчора я зловив у саду десять бджіл, а сьогодні вони втекли від мене. А у мене мрія — назбирати бджіл якнайбільше, щоб, коли я підросту, можна було обладнати вулик або хоч би два, бо я вирішив стати пасічником. Повідомте мені, любі друзі, як ви робите, щоб бджоли не тікали від вас, а то я ще маленький і, може, роблю що не так. І ще повідомте, любі друзі, чи кусають вас бджоли. Мене вони кусають, але я терплю, як на війні поранені бійці терплять. До побачення, любі друзі. Писав Дмитрик Ромашкін. Жду одвіта, як соловей літа!»
Ми прочитали цього листа, і нам стало дуже смішно, а потім ми пригадали, як самі збирались ловити бджіл по одній, і перестали сміятись і написали Дмитрикові Ромашкіну все, що самі знали про бджіл і як треба з ними поводитися, щоб вони жили у вулику.
Ми довго писали відповідь, і лист вийшов довгий, а тоді ми пішли на пасіку.
19 липня
От так справи пішли! Щодня по листу! Сьогодні надійшов лист мені. На конверті так і написано: «Миколі Синицину — знаменитому бджоляреві».
У мене аж руки затремтіли, коли я одержав цього листа. Я мерщій розпечатав його і став читати:
«Драстуйте, дорогий незнайомий друже Миколо Синицин! Ви, можливо, здивуєтеся, що Вам пише зовсім незнайома дівчинка, якої ви не знаєте, а можливо, і не цікавитеся знати, бо ви тепер людина відома, про яку навіть у газеті написано. Я, звичайно, як і інші, дізналась про Вас із газети, в якій надруковано карточку, де Ви зняті з усією ланкою, і написано про Вашу роботу.
Ми прочитали цю газету на зборі ланки й ухвалили наслідувати Ваш приклад і займатися цією цікавою роботою.
Ви, можливо, усміхнетеся, читаючи ці рядки мого листа, бо деякі хлопчики зневажливо ставляться до дівчаток і думають, що дівчатка нічого не можуть, а хлопчики можуть усе. І ось ми поклали довести усім хлопчикам, що дівчатка аніскільки не гірші за них, і теж хочемо розводити бджіл. Можливо, багатьом із нас це знадобиться у житті, і ми на своїй шкільній пасіці будемо вивчати бджільництво, а коли виростемо, будемо працювати колгоспними бджолярками. І от уся ланка доручила мені написати Вам листа і запитати, як Ви зробили вулик і розвели бджіл. А я вирішила написати особисто Вам, бо мені сподобалось Ваше прізвище. І ви, напевне, хлопчик добрий і не відмовите в нашому проханні.
А тепер до побачення.
З піонерським привітом піонерка
Люся Абанова».
