на моря багряні, де багате сонце
золото ховає в таємну глибінь.
Потім ми заглянем до Зорі в віконце,
Зірка-пряха вділить срібне волоконце,
будем гаптувати оксамитну тінь.
Потім, на світанні, як біляві хмари
стануть покрай неба, мов ясні отари,
що холодну воду п'ють на тихім броді,
ми спочинем любо,на квітчастім...
М а в к а
(нетерпляче)
Годі!
П е р е л е с н и к
Як ти обірвала річ мою сердито!
(Смутно і разом лукаво).
Ти хіба забула про торішнє літо?
М а в к а
(байдуже)
Ох, торішнє літо так давно минуло!
Що тоді співало, те взимі заснуло.
Я вже й не згадаю!
П е р е л е с н и к
(таємничо нагадуючи)
А в дубовім гаю?..
М а в к а
Що ж там? Я шукала ягідок, грибків...
П е р е л е с н и к
А не приглядалась до моїх слідків?
М а в к а
В гаю я зривала кучерики з хмелю...
П е р е л е с н и к
Щоб мені послати пишную постелю?
М а в к а
Ні, щоб перевити се волосся чорне!
П е р е л е с н и к
Сподівалась: може, миленький пригорне?
М а в к а
Ні, мене береза ніжно колихала.
П е р е л е с н и к
А проте... здається... ти когось кохала?
М а в к а
Ха-ха-ха! Не знаю!
Попитай у гаю.
Я піду квітчати дрібним рястом коси...
(Подається до лісу).
П е р е л е с н и к
Ой гляди! Ще змиють їх холодні роси!
М а в к а
Вітерець повіє,
сонечко пригріє,
то й роса спаде!
(Зникає в лісі).
П е р е л е с н и к
Постривай хвилину!
Я без тебе гину!
Де ти? Де ти? Де?
Біжить і собі в ліс.
Поміж деревами якусь хвилину маячить його червона одіж і, мов луна, озивається: "Де ти? Де?.."
По лісі грає червоний захід сонця, далі погасає.
Над озером стає білий туман.
Дядько Лев і Лукаш виходять на галяву.
Л е в
(сердито воркоче)
Той клятий Водяник! Бодай би всох!
Я, наловивши риби, тільки виплив
на плесо душогубкою, - хотів
на той бік передатися, - а він
вчепився цупко лапою за днище,
та й ані руш! Ще трохи - затопив би!
Ну й я ж не дурень: як засяг рукою
за бороду, то й замотав, як мичку,
та ножика з-за пояса, - бігме,
так і відтяв би! Та проклята ж пара -
штурхіць! - і перекинула човна!
Я ледь що вибрався живий на берег,
і рибу розгубив... А щоб ти зслиз!
(До Лукаша).
А тут іще й тебе щось учепило, -
кричу, гукаю, кличу - хоч ти згинь!
І де ти длявся?
Л у к а ш
Та кажу ж - був тута,
вирізував сопілку.
Л е в
Щось довгенько
вирізуєш, небоже, сопілки!
Л у к а ш
(ніяково)
Або ж я, дядьку...
Л е в
(усміхнувся і подобрів)
Ей! не вчись брехати,
бо ще ти молодий! Язика шкода!
От ліпше хмизу пошукай по лісі
та розпали вогонь, - хоть обсушуся,
бо як його таким іти додому?
Поки дійдем, ще й тая нападе -
не тута споминаючи, цур-пек! -
а потім буде душу витрясати...
Лукаш іде в ліс; чутно згодом, як він хряскає сухим гіллям.
Д я д ь к о Л е в
(сідає під дубом на грубу коренину і пробує викресати вогню, щоб запалити люльку)
Аякже! викрешеш! і губка змокла...
і трут згубився... А, нема на тебе
лихої трясці!.. Чи не наросла
на дубі свіжа?
(Обмацує дуба, шукаючи губки).
З озера, з туману, виринає біла жіноча постать, більше подібна до смуги мли, ніж до людини; простягнені білі довгі руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона наближається до Лева.
Л е в
(усміхнувшись)
Се що за мара?
Ага! вже знаю. Добре, що побачив!..
(Оговтавшись, виймає з кошеля якісь корінці та зілля і простягає назустріч марі, немов боронячись від неї.
