Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Я від щирого серця висловив своє захоплення ним, дивлячись йому у вічі — чому ж відчуваю у своїх словах дволикість? Невже, аби бути щирим, вихваляючи когось, чий талант і майстерність цінуєш, необхідно відчувати слабкість і безсиль тієї людини, хоча б трохи бачити її нещасливою?

— Де подівся цей карлик? — запитав він.

Він говорив так, наче був могутнім володарем, який задоволений моєю улесливістю й похвалами, проте ще пам'ятає, що не варто втішатися тими осаннами. Майстер Осман старався показати, що волів би змінити тему.

— Незважаючи на те що ви великий майстер перської легенди та перського стилю, ви, однак, створили інший малярський світ, гідний величі й могутності Османів, — прошепотів я. — Ви принесли в малярство силу османської шаблі, оптимізм кольорів перемоги, зацікавленість речами й предметами, волелюбство устоїв нашого життя. Вчителю, найбільша честь для мене — це, розглядаючи тут разом з вами дива легендарних малярів минувшини…

Отаке я ще довго й довго шепотів. Кімнати скарбниці нагадували покинуте ратне поле. В холодній темряві ми торкались один одного, і мій шепіт робився інтимним, довірливим.

В очах майстра Османа проступило задоволення від почутого — так часто буває зі сліпими, які не контролюють виразу свого обличчя. Я одно вихваляв старого майстра, то щиро, то з відразою, яку відчуваєш до сліпих.

Він тримав мою руку своїми задубілими пальцями, гладив мій зап'ясток, доторкався до обличчя. Від тих пальців майстра на мене неначе перекинулись і його міць, і його старість. Я думав про Шекюре, що чекала на мене вдома.

Розгорнуті сторінки перед нами на часину застигли й не шелестіли. Хоча це нас і втомлювало, проте ми разом услухались і в мої похвали, і в майстрове самолюбство, його жалощі до самого себе. Водночас нам обом було ніяково й соромно.

— Де карлик? — перепитав майстер.

Я був упевнений, що підступний карлик причаївся в якомусь із закутків і стежить за нами. Ледь покрутивши головою, я прикинувся, що шукаю його, та, насправді, мій уважний погляд зупинився на очах майстра Османа. Чи він таки отемнів, чи старається, щоб кожен, в тому числі й він сам, повірив у це? Деякі бездарні майстри Шираза на схилі літ удавали сліпих, аби їх поважали й, дивлячись у вічі, не прозивали невдахами.

— Я хочу тут померти, — озвався він.

— Мій великий майстре, мій ефенді, — підлещувався я, — настали лихі часи, коли цінують не мініатюру, а гроші, отримані за неї — зараз у пошані не древні майстри, а ті, хто мавпує європейців, тому я вас добре розумію; мені на очі аж сльози навертаються. Але ж ваш обов'язок захистити своїх талановитих малярів од недругів. Прошу вас, скажіть, до яких висновків ви дійшли, спираючись на метод «недіме»? Хто зобразив того коня?

— Зейтін.

Він так вимовив це ім'я, що я навіть не здивувався. Ми хвильку помовчали.

— Одначе я переконаний, що Зейтін не вбивав ані твого дядька, ані бідолашного Заріфа-ефенді, — спокійно зазначив він. — А те, що це Зейтін намалював скакуна, я висновую з його великої прихильності до майстрів минувшини та відданості ґератським легендам і стилям. Окрім того, знаю, чим він дихає, і знаю, що його малярський рід сягає корінням аж до Самарканда. Якщо запитаєш, чому ми не зустрічали таких самих ніздрів на інших зображеннях скакунів, які Зейтін створив за стільки років, то я тут тобі до кінця не відповім. Проте можу запевнити, що є такі особливості зображень, які передаються з покоління в покоління й зберігаються в пам'яті, скажімо — крило птаха, те, як висить листок на дереві, але подібні речі ніколи не прослизнуть назовні в творчості маляра, якщо його майстер-керівник суворий і примхливий, а сам художник працює згідно з приписами свого цеху й старається задовольнити смаки падишаха. Я хочу сказати, що зображення того скакуна мій улюбленець Зейтін перейняв у дитинстві безпосередньо від перських малярів і ніколи його не забував. А появитися на світ цей скакун міг тільки будучи намальованим до книги Еніште. Його поява — жорстока гра Всевишнього зі мною, та хіба ми всі не користуємося взірцями древніх майстрів Ґерата? Хіба, говорячи про гарну мініатюру, ми не згадуємо подумки дива древніх ґератських майстрів, тим самим уподібнюючись туркменським малярам, які, мріючи про зображення чарівної жінки, малюють її виключно в китайській манері? Всі ми заворожені колишніми майстрами Ґерата. За спиною кожного великого маляра стоїть Ґерат Бехзата, за Ґератом — монгольські вершники й китайці. Навіщо було Зейтінові, що кохався в легендах Ґерата, вбивати Заріфа, який теж наслідував древні стилі, хоча й сліпо?

— Тоді хто? — запитав я. — Келебек?

— Лейлек, — відповів майстер Осман. — Так підказує серце. Адже мені відомі бурхливі Лейлекові пристрасті та його божевільна здатність клято працювати. Послухай мене: твій дядько наслідував європейців — безперечно: бідолаха Заріф-ефенді, який робив до книги заставки, розумів, що вона безбожна, єретична та богохульна, й жив у страхові. З одного боку, Заріф був таким бовдуром, що прислухався до кожного слова базік отого ідіота ваїза з Ерзурума, — майстри заставок ближчі Аллахові за малярів, і, хоч як прикро, всі вони дурні й недолугі люди. З іншого боку, Заріф знав, що книга твого пришелепуватого дядька — таємне замовлення падишаха, великої ваги. Отож він уступив у протиріччя з самим собою, сумнівався й боявся — кому вірити: падишахові чи ваїзу з Ерзурума? Я знав ту нещасну дитину як свої п'ять пальців; за інших обставин він прийшов би до мене, свого вчителя, й поділився власним горем, що точило його, мов хробак. Але навіть Заріф зі своїми курячими мізками чудово розумів, що робити заставки для твого дядька, прихильника європейців, означає зраджувати мене й увесь малярський цех, тому він знайшов собі іншого слухача — хитрого й скупого Лейлека, чиїм хистом захоплювавсь, а тому й обожнював його, маючи за розумного та доброго, за того, кому можна довіритися. З Лейлеком він і поділився своєю гризотою. Я мов на долоні бачу, як Лейлек використовував Заріфа-ефенді, бачачи, що той обожнює його. Та між ними, мабуть, виникла якась суперечка, і Лейлек убив побратима. А Заріф-ефенді, напевне, ще раніше розповів про свої страхи та біди посіпакам Ерзурумійця, ті ж, аби показати, що спроможні мститися, знищили твого дядька, закоханого в європейців, — вони вважали, що він винен в убивстві їхнього товариша. Не скажу, що смерть Еніште мене дуже засмутила. Кілька років тому твій дядько, переконавши падишаха в своїй правоті, замовив одному венеційському живописцю — на ймення Себастьян — портрет султана в європейському стилі, наче якогось ґяурського короля. Потім поклав переді мною те зображення, ніби взірець, і змусив його перемалювати — присилував мене до огидної, безчесної справи, і я, боячись падишаха, як останній негідник, копіював те зображення, створене в ґяурському стилі. Якби я тоді цього не робив, то зараз, мабуть, оплакував би смерть Еніште й поклав останні сили, щоб знайти осоружного вбивцю. А так через Еніште мої вправні маляри, яких я безтямно полюбив, ще коли вони були дітьми, над якими тремтів двадцять п'ять років, зрадили мене і майбутнє нашої мініатюри, почали з запалом уподібнюватися європейським майстрам тільки тому, що цього забажав падишах. Усі вони — негідники і заслуговують тортур! Якби наше малярське плем'я було рабом мистецтва й хисту, а не падишаха, то перед ним би відчинилися ворота раю. Нині ж я волів би просто подивитись на ту книгу.

Останні слова він вимовив, наче змучений паша, який з розпачем у душі висловлює своє передсмертне бажання до того, як йому зітнуть голову за поразку у війні. Майстер Осман розгорнув книжку, яку поклав перед ним карлик, докірливим тоном попросив знайти необхідну йому сторінку й став розпоряджатися, як її шукати. І відразу перетворився на того головного маляра, котрий кожного в чомусь звинувачує й до якого звик увесь малярський цех.

Я ж забився у якийсь куток серед шаф, тонко розшитих подушечок, рушниць із іржавими дулами й прикладами, інкрустованими коштовним камінням, і звідти, здалеку, спостерігав за майстром Османом. Коли слухав його, мою душу гриз хробак сумніву, тепер він буквально роз'їдав її — тепер мені було ясно: майстер Осман убив бідолаху Заріфа-ефенді, а потім — і мого дядька, щоб перешкодити виданню падишахової книги, в якій маляри наслідували європейців. Я вже проклинав себе за те, що ще кілька хвилин тому захоплювався ним. З іншого боку, мимохіть відчував повагу до великого майстра, який повністю поринув у малюнок перед собою, може, сліпий, а може, напівсліпий, він розглядав мініатюру так пильно, наче вивчав зморшкувате обличчя якогось діда. Я розумів усе, як ніколи добре: аби зберегти стиль і устої свого малярського цеху, позбутися книги Еніште й знову стати єдиним фаворитом падишаха, він ладен віддати на тортури начальникові султанської варти не тільки своїх улюблених майстрів, а й мене — і то запросто. Я задіяв усю свою увагу й намагався викинути з голови ті теплі почуття, якими перейнявся до майстра Османа за останні два дні.

92
{"b":"199845","o":1}