Чемненький секретар досі не перелякавсь, він навіть усміхався, маючи мене за якогось веселуна.

— У «Бостані» Сааді є одна оповідь, яку дуже люблю, — сказав я. — Твій ходжа, мабуть, змушував тебе її читати, тож вона тобі знайома. Пригадуєш: під час полювання король Дара віддаливсь од свого оточення й піднявся на пагорб прогулятись. Аж тут назустріч йому суне якийсь невідомий чолов'яга, здавалося б, явно небезпечний. Король наполохався й, не злазячи з коня, миттю схопив лука. Та бородатий чоловік заблагав його: «Зачекайте, Ваша Величносте, не стріляйте, невже ви не пізнаєте мене! Придивіться, чи ж я не той ваш конюх, якому ви сотні разів доручали опікуватися своїми скакунами й збруєю? Хіба не пам'ятаєте, як часто ми зустрічалися? Я ж упізнаю вигляд, масть, норов кожного з сотень ваших скакунів. Як же це? Ви так часто бачите своїх рабів, якими правите, й не звертаєте на нас ніякої уваги?»

Вихованець учителя медресе за двадцять акче в день злякано позирав на мене і водночас чекав подальшої розваги. Мені захотілося кинути ложку об підлогу й утекти звідси, проте я зберігав спокій.

— Король, конюх, а особливо скакуни на малюнку зображені так, що художники вже сотню літ не перестають їх змальовувати, наслідуючи Бехзата. Кожен зі скакунів, яких Бехзат витяг на світ зі своєї уяви та з серця, давно став узірцем майстерності. Сотні малярів — у тому числі і я — виводять тих коней з пам'яті. Ти коли-небудь бачив зображення коня?

— Мудрець із мудреців, великий учитель мого покійного ходжі, передав йому в спадок одну магічну книгу. В ній я бачив крилатого коня.

Задушити мені цього нехлюя, ткнувши головою в миску з чорбою, чи слухати далі, як він розхвалює переді мною хтозна-яку паршиву копію малюнка коня, яку бачив єдиний паз за все своє життя? Він же, як і його ходжа, всерйоз сприймає легенди з «Acaip-ül Mahlukat». Та я знайшов третій шлях: кинув ложку й мов обпечений вилетів з харчівні надвір. Блукав довго, але, зайшовши в своє закинуте текке, відчув, як мене огорнув спокій. Позамітавши й помивши тут підлогу, я просто вслухався в тишу, нічого не роблячи.

Потім дістав дзеркало, яке ховав тут, і обпер його об підставку для книжок, взяв робочу дошку, поклав на неї великий аркуш паперу й спробував, дивлячись у дзеркало, намалювати власне обличчя. Я працював довго й терпляче. Врешті, побачивши, що як не крути, а лице на папері не схоже на моє відображення в дзеркалі, я страшенно розхвилювався — на очі накотилися сльози. Як же роблять портрети венеційські художники, про яких стільки ляпав язиком Еніште? В якусь мить я пересів на інше місце й подумав: якщо відтворювати обличчя звідси, то, можливо, я таки вийду схожим на самого себе.

Пославши тисячу проклять у бік європейських малярів та Еніште, я витер намальоване й знову, дивлячись на себе в дзеркалі, взявся за роботу.

Аж далеко потому, немов прочунявшись, промчавши десятками вулиць, я побачив, що перебуваю біля цієї клятої кав'ярні. Я й уявлення не мав, як тут опинився. Коли зайшов усередину, мені стало так прикро и соромно за те, що затесався в коло цих нікудишніх малярів і каліграфів, що на лобі аж піт виступив.

Я спиною відчував, як вони стежать за мною, штовхаючи один одного, кивають пальцями в мій бік і посміхаються. Намагаючись триматися природно, я примостивсь у закутку. Мої очі, бігаючи, шукали інших, справжніх художників, моїх улюблених побратимів, з якими я навчався в майстра Османа. Безсумнівно, вони теж виводили сьогодні пізно ввечері скакунів, як останні дурні, сприйняли те змагання всерйоз і вимотали собі всі нерви.

Меддах-ефенді ще не розпочав оповіді. Та ще й малюнок не повісили. Тому я був вимушений поспілкуватися з братією в кав'ярні.

Що ж, викладу вам усе начистоту, як було діло: я, як і всі, сипав дотепами, розповідав сороміцькі історії, цілувався з друзями, даючи волю рукам, вставляв у розмову каламбури, жонглював словами, розпитував, як поживають молоденькі підмайстри, як і всі, в'їдливо говорив про наших ворогів, а вже коли розійшовся, то дозволяв собі й мацати когось чи цілувати в шию. Я так поводився, але якусь частину моєї душі поглинули жорстоке безголосся, байдужість, що завдавало мені невимовного болю.

Знову-таки, граючи словами, я став порівнювати пісюри знайомих, про яких ми пліткували, та свій власний з калямом, очеретиною, колонами кав'ярні, сопілкою, стовпом, пореєм, дерев'яним молотком, солодким льодяником на паличці, сосною й двічі з цілим всесвітом. А коли ми завели мову про сідниці гарненьких хлопченят, я почав називати їх помаранчами, інжиром, кадаїфом,[185] подушечкою, животиком з пуповинкою. У відповідь один із моїх ровесників порівняв свій інструмент зі щоглою корабля та жердиною скомороха, але балагурив нездало, сам собі не вірячи. Я, окрім усього, робив недвозначні натяки каліграфам і вродливим юнакам, ще жартома натякав на обвислі очеретини старих майстрів, на те, які вишневі вуста в наших нових підмайстрів, на те місце, де (як і я) ховають гроші обдаровані маляри (ми називаємо його непристойним закапелком), гиготав, що в мене вино не з трояндовими пелюстками, а з опієм, згадував останніх майстрів Шираза й Тебріза, розказував, що в Халебі каву змішують з вином.

Іноді один з моїх двох духів перемагав іншого, виривався вперед, залишаючи того десь позаду, і мені здавалося, що нарешті забув мовчазну, нерадісну сторону своєї душі. В такі миті я згадував святкові дні зі свого дитинства, радощами яких ділився з кожним. Та попри жарти, обійми й поцілунки, в мені десь глибоко засіло те безголосся, через яке не відступав мій біль, я почувався чужим і самотнім у цій компанії.

Хто вселив у мене той мовчазний і немилосердий дух, що змушував уникати людей і всякчас собі докоряти? Ні, то не дух, а джин. Його вселив у мене шайтан? Але я-бо знаходив спокій не в непристойностях, яких вимагає від нас «лукавий», а навпаки — у внутрішній тиші та світлих оповідях, котрі наснажують душу.

Напившись вина, я розповів дві історії, сподіваючись, що вони принесуть мені жаданий спокій. Зеленоокий підмайстер якогось каліграфа, високий, блідолиций, але з рожевою шкірою, прикипів поглядом до моїх очей і слухав мене, ловлячи кожне слово.