Книга «Nefehat-ül Üns'ünün Lamii», де зібрані казання про Джамі, поета та святого, існує в турецькому перекладі Челебі. У ній написано, що майстер шейх Алі тебрізький уславився, працюючи в малярському цеху володаря Каракоюнлу[94] Джіхан-шаха. Він створив дивовижні ілюстрації до книги про Хосрова та Ширін. Наскільки мені відомо, праця над цією легендарною книгою кипіла одинадцять років; найвидатніший із найвидатніших малярів, шейх Алі показав таку майстерність, настільки геніально розмалював сторінки, як міг би це зробити лише Бехзат. Ще не була готова й половина книжки, як Джіхан-шах збагнув, що він — володар шедевру, якому в світі немає подібних. Однак шах Каракоюнлу Джіхан жив у страсі та заздрощах до молодого володаря Аккоюнлу[95] Узун Хасана, якого оголосив своїм найпершим ворогом. «Книгу завершать, і я навіть не встигну зажити слави, як мій майстер може створити для володаря Аккоюнлу, Узун Хасана, ще кращі ілюстрації, — відразу спало на думку Джіхан-шахові. Якщо шейх Алі й розмалює ще якусь книжку, то тільки для мого злісного ворога», — нашіптувало йому чуття. Шаха дедалі більше пожирала заздрість та отруював страх за власне щастя, вірніше, щоб «ніхто, окрім мене, не був щасливим!» Вихід він знайшов — убити шейха Алі, тільки-но книгу буде завершено. От тоді вже ніхто інший не матиме такої дивної книги. Але одна його гаремна красуня-черкеска мала добре серце й підказала шахові, що достатньо осліпити маляра. Джіхан-шах відразу присвоїв цю ідею собі й розтрубив про неї придворним лакузам. Його рішення донеслося й до майстра шейха Алі, проте той не зупинився на півдорозі, не покинув працю над книжкою й не втік із Тебріза, як учинили б сякі-такі маляри. Він навіть не став сповільнювати темпи роботи чи малювати гірше, аби зволікти час. Ішов прямим шляхом, не збиваючись на манівці. Щохвилини зростали натхнення та віра, з якими він працював. Один у своєму домі, він брався за пензель після вранішнього намазу й не випускав його з рук до пізньої ночі, поки на очах виступали пекучі сльози, У сяйві канделябра він невпинно виводив тих самих коней, кипариси, закоханих, драконів і прекрасних принців. Переважно зразками для нього служили ілюстрації древніх великих майстрів Герата, але не раз він і сам створював не менш талановиті малюнки. Врешті книгу для шаха Каракоюнлу Джіхана було завершено. Як і очікував маляр, його спершу обласкали почестями та золотом, а потім отемнили гострою довгою шпилькою від сургуча. Ще не вщух його біль, як шейх Алі покинув Герат і явився перед правителем Аккоюнлу Узун Хасаном. «Так. Я — сліпий, — сказав він йому, — проте за останні одинадцять років у моїй пам'яті відклався кожен неперевершений малюнок тої книжки, над котрою працював. Мої руки запам'ятали найменші порухи писала та пензля. Я можу їх повторити, байдуже, що сліпий. Мій повелителю, книга, що я розмалюю для тебе, буде найпрекраснішою з усіх, які коли існували, бо хтивий, ниций світ уже не обмане мої очі. Віднині я можу передати всі красоти Аллаха у всій їхній первісній чистоті». Узун Хасан, не вагаючись, повірив видатному майстру. Той дотримав слова й створив для нього найдивовижнішу книгу всіх часів. Під Бінгйоле володар Аккоюнлу блискавичним наскоком переміг Джіхан-шаха й убив його. Усім стало відомо про духовну силу нової книжки переможця. Згодом, у битві при Отлукбелі,[96] покійний султан Мехмед[97] Фатіх розбив Узун Хасана, й тепер обидві книжки шейха Алі зберігаються в скарбниці нашого падишаха. Хто бачив — знає.

Блаженної пам'яті султан Сулейман Кануні[98] високо, занадто високо цінив краснописців, від чого потерпали маляри. Історію, яку я розповім, наводять як приклад переваги малюнка над літерою. Однак кожен, хто її уважно вислухає, зауважить, що по суті це оповідь про сліпоту та пам'ять. Після смерті повелителя світу Тимура його сини й внуки затіяли між собою нищівні війни. Захоплюючи міста один одного, вони найперше карбували власні гроші й змушували виголошувати в мечетях хутбе[99] на свою честь. А за цим шматували книжки й на їхньому папері робили нові з посвятою собі та підписами «повелитель світу» під своїми зображеннями. Ось — «повелитель світу», — мав повірити кожен, розгорнувши подібну книжку. В цей час син онука Тимура Улугбека[100] Абдулатіф, підкоривши Герат, вирішив видати книжку на честь батька. Він чимшвидше зібрав докупи малярів, каліграфів, палітурників і так їх підганяв, що ті, не розібравшись, частину вийнятих із книг сторінок пошматували й спалили, а решту настільки попереплутували, що ніхто не міг добрати: де яка частина якого твору й з якої книжки. Синові не личило дарувати Улугбеку книгу з невпопад, як-небудь порозпихуваними мініатюрами. Він скликав усіх малярів і велів їм доповісти: до якої оповіді належить така чи така ілюстрація. Однак кожен заперечував другому, оповіді не збігалися, й художники ще більше попереплутували малюнки. Тоді був знайдений усіма забутий останній із поколінь минулих малярів, який упродовж п'ятдесяти чотирьох років розмальовував книжки для всіх тодішніх гератських шахів і принців. Та тільки-но він утупився в ілюстрації, стало зрозуміло, що старий майстер сліпий. Прокотився навіть смішок. Однак той зажадав привести до нього будь-яку тямовиту дитину, але щоб вона не вміла ні читати, ні писати і їй було не більше семи років. Його бажання негайно виконали. Старий маляр поклав перед дитям малюнок і наказав: розповідай, що бачиш. Мале розповідало, а дідуган, закотивши очі до неба, уважно слухав. А потім почав цитувати: «Олександр Македонянин, який обіймає вмирущого Дара — «Шахнаме» Фірдоусі… Історія про вчителя, закоханого в чарівного учня — "Гулістан" Сааді[101]… Про змагання між лікарями — "Махзен-і Есрар"[102] Нізамі». Інші маляри обурилися сліпим старцем: «Ми теж назвали б ці найвідоміші епізоди найзнаменитіших творів». Наступного разу маляр поклав перед дитям найскладніші ілюстрації й знову ловив кожне слово з його вуст. «Хюрмюз,[103] отруївши, вбиває каліграфів — «Шахнаме» Фірдоусі», — промовив він, так само втупившись у небо. — Історія про чоловіка, котрий застав свою жінку з коханцем на верхівці груші, — з "Месневі" Мевляни.[104] Нікчемна оповідь і бідненька ілюстрація», — договорив він, і це означало, що книгу буде видано. Ось воно як — старий сліпий маляр розпізнав усі малюнки з дитячих слів. Армія Улугбека вступила в Герат. Правитель запитав старого маляра: «Яка ж тут таємниця? Чому ті, хто бачить, не змогли розпізнати твори, а ти зміг?» «Таємниця криється не тільки в тому, що коли мої очі осліпли, то пам'ять посвітліла, — промовив дідуган, — я згадав оповіді не лише із зображень, а й зі слів». «Але ж мої маляри теж знають оповіді й слова з них, проте не змогли розташувати малюнки по порядку», — заперечив Улугбек. «Це тому, — відповів старий, — що вони занадто високої думки про свої малюнки. Проте вони не відають, що древні маляри творили ілюстрації з пам'яті Аллаха». Улугбек здивувався: «Як про це може знати маля?» «А маля не знає, — сказав майстер. — Але я, старий сліпий маляр, добре знаю, що Аллах створив усесвіт таким, яким би його хотіла бачити розумна семирічна дитина. Аллах зробив це, аби людина спершу побачила світ. А вже потім — ми поділилися враженнями від побаченого, розмовляли про світ, він подарував нам слова. Ми ж, натомість, склали з тих слів оповіді й вирішили, що їх має доповнювати малюнок, хоч, насправді, малювати — це шукати Аллахову пам'ять і дивитися на світ очима Аллаха».