Ми обледенілими сходами піднялися на другий поверх і прямували галереєю. Внизу, на подвір'ї, зачиненому воротами, обліпленими снігом, двоє підмайстрів, ще зовсім діти, цокотіли зубами від холоду, хоча на них і були товсті вовняні джуббе.[73] Вони чогось чекали, мабуть, покарання. Згадалися товсті палиці, котрими в часи моєї юності учнів до крові били по п'ятах. Так карали за лінощі та згайновані дорогі фарби.
Ми зайшли до теплої кімнати. Там спокійно сиділи художники, щоправда, я не міг їх так назвати, бо для мене вони були молодиками, які щойно закінчили навчання. Ця кімната свого часу викликала в мене трепет і велику повагу. Однак через те, що видатні художники, яким псевдоніми придумав сам Осман, працювали по домівках, вона була схожа не на багатющий малярський цех падишаха, а на звичайну велику кімнату якогось закинутого в похмурих східних горах караван-сараю.
У кутку я вперше за останні п'ятнадцять років побачив головного майстра Османа. Він безшумно, ніби привид, наблизився до мене. Коли в часи своїх мандрів я роздумував про малярство, то в мене перед очима завжди поставав цей геніальний майстер, такий самий видатний, як і Бехзат. Зараз, у своєму білому одязі, в сяйві снігової білини, котре проникало з вікна з видом на Айя-Софію, Осман здавався примарою з того світу. Поцілувавши вкриту родимками руку, я нагадав йому про себе. Розповів, що в дитинстві мене порадив був сюди мій дядько, але в житті я надав перевагу перу й проводив роки в мандpax містами Сходу, служачи секретарем у пашів, дефтердарів,[74] знайомився з каліграфами та малярами й разом із Серхат-пашею та іншими пашами видавав книжки, бував у Багдаді та Халебі, Вані[75] й Тифлісі,[76] на власні очі бачив війну.
— Ах! Тифліс! — пригадав великий майстер, дивлячись на світло, котре проникало з білого садка крізь завішене рядниною вікно. — Там зараз падає сніг?
Своєю поведінкою він нагадував старих перських майстрів, котрі осліпли від невпинної праці, на схилі літ перетворилися в напівсвятих, у напівбожевільних і розповідали нескінченні байки. Проте в його очах джина я відразу помітив чорну зненависть до Еніште й недовіру до мене. Незважаючи на це я розповів йому, що в аравійських пустелях сніг падає не тільки як у нас на Айя-Софію, а й на спомини, що коли він сипле на Тифліську фортецю, то жінки, перучи білизну, виводять пісні про квіти, а діти ховають під подушками морозиво собі на літо.
— А що малюють, що розписують художники в тих краях, де ти побував? — запитав він.
Молодий, замріяний, заглиблений у себе маляр у кутку, який щось креслив на сторінках, відірвавсь од роботи й подивився на мене, ніби дитина, яка чекає на казку. Всі навколо теж підвели очі. Ці люди не знали бакалійника в своєму махаллє, й гадки не мали, чому він лається з продавцем овочів, не знали, по чому окка[77] хліба. Але я не сумнівався, що вони знають, хто що малює в Тебрізі, Казвіні, Ширазі й Багдаді, які гроші відсипають за книжки хани, шахи, падишахи, принци. Плітки й чутки, схожі на мої, розносилися, принаймні в їхньому середовищі, зі швидкістю чуми. Та все-таки я розповідав. Адже ж повернувся зі Сходу, звідти, з перських країв, де раті стиналися в бою, принци перерізали один одному горлянки, палили й грабували міста, де щодня балакали про війну та мир і століттями творили геніальні шедеври малярства та поезії.
— Шах Тахмасп, як відомо, в останні роки свого життя розлюбив книжки, живопис і обернувся спиною до поетів, малярів, краснописців. Та він, помолившись, помер у віці п'ятдесяти років. Престол зайняв його син Ізмаїл, — розповідав я далі. — До цього Тахмасп двадцять років тримав сина у в'язниці, знаючи його паскудний і розбійницький характер. Новий шах, знавіснівши, позбувся своїх братів: кого задушив, кому виколов очі. Проте вороги Ізмаїла, одурманивши, отруїли свого володаря, а на престол посадили його недоумкуватого старшого брата Мухаммеда Хюдабенде. В час правління Мухаммеда розперезалися геть усі: принци, шахські брати, правителі провінцій, узбеки. Вони затіяли між собою та з нашим Серхат-пашею таку війну, що Персія закурілася димом і вкрилась руїнами. Недоумкуватий, напівосліплий теперішній шах, без мідяка в скарбниці, не спроможний видати жодної книжки. Таким чином легендарні маляри Казвіна й Герата, всі оті старі майстри та їхні учні, котрі творили дива в малярському цеху шаха Тахмаспа, маляри, чиї пензлі змушували коней несамовито летіти на папері, а метеликів — пурхати так, ніби вони не на малюнку, всі оті палітурники, краснописці, втратили роботу та наснагу, опинилися в злиднях і навіть не мають де прихилити голови. Дехто з них подався на північ до шейбанідів,[78] дехто — до Індії, дехто — сюди, до Стамбула; хтось знайшов собі інше заняття. На чужині вони втратили визнання й пошану. Хтось найнявся до дрібних провінційних правителів і принців, котрі без упину ворогують між собою. Працюють над невеличкими книжечками з трьома-п'ятьма ілюстраціями. Тепер дешевими книжками повсюди хоч греблю гати, їх створюють нашвидкуруч для задоволення вояків, темних у мистецтві пашів, розбещених принців.
— І по чому їх продають? — запитав Осман.
— Великий Садакі-бей розмалював «Аджаіп-уль Махлукат»[79] для узбецького сипахія всього за сорок монет золотом. У наметі одного паші, який повернувся з походу на Схід, я бачив мініатюри майстра Сіявуша та купу непристойних малюнків. Деякі видатні майстри не можуть змиритися з бездіяльністю й створюють для продажу окремі малюнки, котрі не належать до книжок і не є ілюстраціями до літературних творів. Натрапивши на такий малюнок, неможливо відповісти: яка це оповідь, що за епізод? Ви отримаєте насолоду від малюнка як такого, наприклад, від зображення коня на повен зріст — і заплатите маляреві гроші. Дуже популярні сцени війни та любовних утіх — юрма розбирає їх, буває, по триста акче за штуку, а замовника ніби й немає. Деякі малюнки — просто чорно-білі, до того ж на грубому, не глянцевому папері; вони дешевші, й торгівля йде краще.
— У мене був один завжди щасливий та надзвичайно талановитий майстер заставок, — промовив Осман. — Він так тонко виконував роботу, що ми звали його Заріф-ефенді. Але він пішов від нас. Ось уже шість днів тут не з'являється. Його зникнення дуже загадкове.
— Як може хтось піти з цього цеху, з цього щасливого отчого дому?
— Четверо моїх молодих майстрів, яких я навчав ще з їхнього дитинства, Келебек, Зейтін, Лейлек та Заріф, за бажанням нашого падишаха тепер малюють кожен в себе вдома, — сказав Осман.
Він уважав, що султан хоче, аби малярам було зручніше працювати над «Сурнаме», навколо якої крутиться ввесь цех. Власне тому не виділив їм місця в дворі палацу, а звелів виконувати роботу вдома. Цей наказ може бути пов'язаний з книгою Еніште, — спало мені на думку, але я змовчав. Де межа натяку в словах майстра Османа?
— Нурі-ефенді! — гукнув він до згорбленого блідого майстра. — Відзвітуйте мені стосовно «Кари-челебі».[80]
«Відзвітуйте» — означало, що за виконанням завдань пильно наглядають, бо настав час візиту падишаха до малярського цеху. Візити відбуваються щодва місяці. Падишах в оточенні головного скарбничого Хазима-аги, головного біографа Локмана, головного майстра Османа ходить цехом і дізнається, над якими сторінками яких книжок працюють маляри, хто яку робить заставку, хто що малює. Його Величності по черзі звітують усі палітурники, майстри заставок та художники.
Однак автор більшості ілюстрованих книг, головний біограф Локман, почувався вкрай виснаженим і не виходив з дому; старшого маляра Османа гризла безсила лють, що справи в цеху йдуть нанівець, а Келебек, Зейтін, Лейлек та Заріф виконували роботу вдома. Тож падишах не міг більше радіти, мов дитина, коли відвідував цех, і нинішня церемонія візиту буде жалюгідною подобою попередніх. Це мене засмутило.
