Проте який я щасливий тут! Сидячи зі своїми побратимами-художниками, ми втішаємо один одного й ділимося споминами двадцятип'ятирічної дружби. В голову приходять тільки думки про красу живопису, насолоду, яку він приносить, і в помислах немає місця ворожості. Нас не полишало відчуття того, що наш світ доживає свої останні дні. Ми гладили один одного зі слізьми на очах, а в наших споминах про чудові колишні дні було щось властиве гаремним жінкам.
Ось така виникла в мене асоціація, і вона нагадала мені про твори Ебу Саїда з Кірмана, який, пишучи свою книжку про синів Тимура, оздобив її оповідями про давніх майстрів Шираза та Ґерата. Сто п'ятдесят років тому правитель Каракоюнлу Джіхан-шах підкорив собі й розорив держави ханів та шахів з роду Тимура, які безперервно воювали між собою. Він розбив їхні невеличкі полки, і всепереможне туркменське військо пройшло цілу Персію з заходу на схід, подолало під Естерабадом онука останнього з синів Тимура — шаха Руху Ібрагіма, та захопило Гурґан. Джіхан-шах повів своїх воїв на ґератську фортецю. За свідченням кірманського історика, удар туркменів нанесений у саме серце могутності Тимуридів, які півстоліття правили половиною світу, не лише Персією, а й землями від Індії до Бізансу. Удар був такий нищівний, що оточена з усіх боків ґератська фортеця перетворилася на розжарене пекло. Ебу Саїд з незрозумілим для нас задоволенням згадує і повідує читачеві, як шах Каракоюнлу Джіхан безжально вбиває в захопленій фортеці кожного, хто належить до роду Тимура, відбирає собі найкращих жінок з гаремів шахів та султаничів і так само ділить малярів, більшість із яких стануть підмайстрами його художників. Описуючи, як шах зі своїм військом бере приступом ворожі вежі, Ебу Саїд робить відступ од цих головних подій і розповідає про ґератських живописців, котрі, сидячи в малярському цеху серед фарб і калямів, чекають жахливого завершення бою. Він один за одним перераховує їхні імена й стверджує, що про цих художників дізнається ввесь світ, майстрів ніколи не забудуть.
Та нині ми не згадаємо жодного з тих малярів, а в ту мить — як пише кірманський історик — вони обнімалися й плакали, наче гаремні жінки, і нічого їм не залишалось, окрім як сидіти й ділитися споминами про світлі минулі часи.
Отак і ми, наче гаремні жінки, згадували щиру падишахову любов до нас, як вручали йому на свята розписані різнокольорові скриньки, дзеркала та блюдця, страусячі яйця, фігурки, виготовлені з паперу, просто малюнки на одному аркуші, товстелезні й тонкі книги, якими можна себе й утішити, й розвеселити, а Його Величність віддячував нам калитками золота, дарував хутряні каптани. Де ж вони зараз, оті старі маляри, що працювали, страждали й не вимагали багато від життя? Вони не замикалися вдома, щодня ходили до цеху, охоплені боязню, що хтось побачить їхні малюнки, або ж трусячись від страху, що викриють їхні підробітки. Де старі маляри, котрі все своє життя щиросердо змальовували тонкі візерунки зі стін палаців, листочки дерева, кожен з яких відрізнявсь од іншого, — це зрозумієш, тільки довго вдивляючись у них. Де ж ті маляри, котрі заповнювали прогалини в сторінках, виводячи семилисткову степову траву? Де ті посередні майстри, для яких не існувало заздрощів, бо вони відали, що когось Аллах обдаровує хистом і талантом, а когось — терпінням і смиренням, що саме такі Його справедливість та правосуддя. Ми згадували тих майстрів, з яких хтось був горбатим і завжди всміхався, хтось — мрійником та п'яницею, хтось — цікавим дядечком, який усе старався підсунути нам свою доньку, бо ніяк не міг видати її заміж. Перед очима оживали незабутні постаті-родзинки нашого малярського цеху тих часів, коли ми були учнями та майстрами-початківцями.
Пригадайте: був один майстер розмічення сторінок; коли він креслив, то торкався язиком до щоки: якщо креслив на правому боці сторінки, то його язик упинався в ліву щоку, і навпаки: коли лінійка — ліворуч, язик — праворуч. А ще був маленький, худенький маляр, який, розмішуючи фарбу, сам до себе хихикав і повторяв: «Терпіння, терпіння, тільки терпіння». Ще в цеху працював сімдесятилітній майстер заставок, цей годинами точив ляси на першому поверсі з учнями палітурників і твердив, що червоне чорнило продовжує життя, якщо ним мазати собі лоба. А ще був один дуже нервовий маляр; він спершу сам, перевіряючи фарбу на густину, заляпував нею всі свої пальці, а потім зупиняв першого-ліпшого учня — взагалі будь-кого — і примушував уже його вмочати нігті в фарбу. А як же нас веселив художник-товстун, який заячими пухнастими лапами збирав залишки пилу зі сухозліток і гладив тими лапами свою бороду. Де вони всі?
А де зараз ті речі, які ставали для учня такими рідними, наче частина власного тіла, бо він користувався ними роками? Де дощаті прилади для глянсування паперу, довжелезні ножиці, які ми безліч разів ламали, бавлячись ними, як шаблями, письмові дошки, на яких великі майстри виводили свої імена, щоб не поплутати їх? Де мускусний запах китайського чорнила, глухий дзенькіт кавових філіжанок, що його ми слухали в тиші? Де смугасті сіро-чорні коти та кошенята, з чиїх загривків та вух ми видирали шерсть і виготовляли найрізноманітніші пензлі? Де поділися стоси індійського паперу, який ми набирали для чернеток, щоб управлятися в краснопису, а не тинятись без діла? Де писало зі сталевою ручкою, яке використовували тільки з дозволу майстра Османа під час опрацювання серйозних помилок, і куди зникла сама церемонія виправлення помилок?
Ми говорили про те, що не меншою помилкою з боку падишаха було його веління талановитим малярам працювати вдома. І згадували предивний аромат гарячої халви, що линув ранніми зимовими вечорами з кухні палацу саме тоді, коли ми в мерехтінні свічок закінчували виснажливу для очей роботу. В голову вдаряли спомини, що викликали на наших обличчях і сльози, й усмішки: ми немов знову відчували смак пиріжка, який щомісяця, навідуючись до нас, приносив старий здитинілий майстер заставок, що трусився від хвороб і не міг взяти до рук ані каляму, ані аркуша паперу — пиріжки для учнів він змушував пекти свою доньку. Також ми балакали про дивовижні малюнки попереднього головного маляра, великого майстра Кари Мемі. Після його похорону ті сторінки знайшли в кімнаті небіжчика аж за кілька днів, серед паперів, що лежали під матрацом, на якому геніальний живописець відпочивав в обід.
Ми говорили про себе, що ми так само горді, як і майстер Кара Мемі, а потім роздумували: на які з наших малюнків хотіли б ще раз подивитися, якби мали їх копії. Вони завели розмову про ілюстрацію до «Хюнернаме», на якій було зображено палац; казали, що на ній серед силуетів мечетей, веж і кипарисів утворюється краєвид, котрий нагадує нам про кінець світу, але це враження складається не завдяки сухозлітці, якщо у верхній частині забарвлено небо, а завдяки кольорам — так і повинно бути, якщо малюнок справді вишуканий і досконалий.
Ще вони описали мініатюру, на якій нашого Великого Пророка тримають під руки два янголи й возносяться з ним на небеса, лишаючи внизу верхівку мінарету. Янголи побоюються Магомета і лоскочуть його — сцена зображена в таких серйозних тонах, що навіть малі діти, побачивши те благословенне видовище, спершу побожно злякаються, а вже за хвилину по-доброму розсміються, мовби їх самих залоскотали. Я ж розповів їм, як зобразив відрубані голови повстанців-горян, яких придушив попередній головний візир-паша: стяті голови я акуратно розмістив уряд одна біля одної скраю в нижній частині малюнка; обрубані шиї забарвив у червоний колір; брови в бунтарів — насуплені, адже ті щойно зазирнули у вічі смерті, згірклі губи, немов запитують: у чому сенс життя, а глянувши на носи, зрозумієш, що вони мить тому розпачливо востаннє вдихнули повітря; старанно виведені очі повстанців — навіки заплющені для життя. Отож, я, наче європейський портретист, відтворив не просто мертві голови, а людські лиця, кожне з яких відрізняється від іншого, тому настрій малюнку — страхітливо-таємничий.
Ось так ми з ностальгією згадували наші улюблені сцени кохання та війни, найдивовижніші з робіт і їхні тонкощі, що викликали сльози; ділилися неповторними, незабутніми споминами, які пов'язані з тими творіннями. У нас перед очима проносилися застиглі в часі миттєвості, поставали загадкові, всіма забуті садки, де зоряними ночами зустрічаються закохані, дерева, міфічні птахи… Ми вимальовували в уяві — ніби знову на папері — скривавлених воїнів, страшних і близьких нам, наче власні жахливі сновиддя, ратників, розрубаних навпіл, коней, чию броню заливала кров, гарних людей минулих літ, що пронизують одне одного кинджалами, жінок з розкосими очима, лебединими шиями, мініатюрними ротиками й руками — вони дивляться на світ крізь щілини прочинених вікон… Згадували погордливих самовдоволених хлопчиків, красивих шахів, ханів і їхні давно зниклі, зруйновані держави та палаци. Наче ті шахські жінки, котрі плачуть у гаремах, ми усвідомлювали, що переходимо з життя в спогади, та чи переходимо ми, як вони, з історії в легенду? Боячись смерті й огорнуті жахом перед страхітливою тінню забуття, ми стали переповідати один одному сцени людських кончин.
