Я не став запитувати, про яку саме справу йде мова. Може, я боявся дізнатися, що й Ходжа ще не вирішив. Потім вони почали говорити про інше, паша нахмурився та байдуже дивився на предмети, виставлені перед ним. Ходжа ніби вже мимоволі залишився допізна в палаці, у нього жевріла надія, що паша зацікавиться винаходами. Врешті повантажив привезене на візок. Я подумав про людину, яка не зможе заснути в ліжку будинку на узбіччі дороги, повз який у темряві проїжджав візок, і я уявив здивування цього стамбульчанина, адже між скрипом коліс візка чулося незрозуміле, монотонне цокотіння годинника.
До світанку Ходжа не приліг і на мить. Я хотів був змінити недопалок свічки, та він гримнув на мене. Я відчув, що він чекав на моє пояснення. «Паша обов'язково зрозуміє», — ніби заспокоюючи його, промовив у темряву. Відчув, що він мені не повірив, однак згодом відповів: «Якби знати, чому паша тоді замовк, ось у чому річ».
Як тільки випала нагода, він пішов до паші, щоби дізнатися причину його мовчання. Цього разу паша зустрів його веселіше. Підбадьоривши Ходжу, порадив зайнятись виготовленням зброї: «Зброї, яка перетворить світ на в'язницю для наших ворогів!» Він обмежився лише цим, не пояснюючи, якою саме має бути зброя. Якщо Ходжа й далі працюватиме над своїми науковими дослідами в цьому напрямі, то він підтримає його. Звичайно, паша нічого не сказав про винагороду, на яку ми так розраховували. Хоча дав Ходжі повну торбину акче.[14] Ми зазирнули до неї уже вдома, порахували — сімнадцять акче, дивна сума! Паша, даючи торбину, сказав, що спробує вмовити падишаха вислухати Ходжу. Додав, що хлопець до «таких речей» має інтерес. Ні я, ні навіть легковірний Ходжа не сприйняли ці слова серйозно. Та через тиждень нам повідомили, що паша після іфтару[15] відведе нас до султана.
Ходжа почав готувати промову, яку читав паші, переробив її так, щоб могла зрозуміти навіть дев'ятирічна дитина, і вивчив напам'ять. При цьому він думав чомусь не про дитину, а про пашу. Ходжа аналізував його поведінку, намагаючися зрозуміти, якою має бути зброя для паші? Я навіть уявити не міг, та й Ходжа не став просити про допомогу. Працював сам. Поки Ходжа до пізньої ночі, зачинившись у своїй кімнаті, працював, я вже не мріяв про те, як повернутися на батьківщину, безтямно сидів біля вікна і вдавав, що це не Ходжа, а я працюю за столом і будь-якої хвилини можу встати і податися куди мені заманеться.
Надвечір ми завантажили речі на візок і поїхали до палацу. Я полюбив стамбульські вулиці і мріяв, що стану невидимкою та буду гуляти ними під великими чинарами, каштанами та іудиними деревами. Наші прилади ми залишили, як нам наказали, на подвір'ї переднього палацу.
Падишах був гарненьким червонощоким хлопцем невеликого зросту. Він перебирав наше приладдя, як свої цяцьки, і зараз не можу пригадати, коли саме мені захотілося стати його однолітком і товаришем: тоді, як уперше його побачив, чи набагато пізніше, коли ми зустрілися знову через п'ятнадцять років. Я відразу відчув, що з ним треба поводитися порядно і чесно. Ходжа все ще мовчав, падишах та його оточення з нетерпінням чекали. Нарешті, він розпочав. До своєї розповіді він додав чимало нового: про зірки він розповідав так, ніби це були живі розумні створіння, які знають геометрію та арифметику і тому гармонійно обертаються. А коли Ходжа побачив, як хлопець підвів голову і захоплено дивиться на вечірнє небо, не міг стримати своєї тріумфальної радості. Він показав макет сфери, в якій було видно обертання зірок: «Ось це — Венера, а он та велика зірка — Місяць, обертається інакше». Ходжа крутив зірки, а прикріплений до моделі дзвіночок приємно дзеленчав, маленький падишах то перелякано відступав назад, то, долаючи страх, наближався до чарівної скриньки, зазирав усередину і намагався зрозуміти, що казав Ходжа.
Зараз, коли я можу зібрати докупи всі свої спогади, вимальовується картина щастя, яка схожа на казки з мого дитинства та незабутні ілюстрації до них. Бракувало лише червонодахих будинків, схожих на тортики, та скляних кульок, які імітували кружляння сніжинок, коли їх перевертати. Потім хлопець почав запитувати, а Ходжа ледве встигав відповідати.
Як ці зірки можуть просто так триматися в повітрі? Може, вони підвішені у прозорій сфері! З чого зроблено сферу? З прозорого матеріалу! Невже вони ніколи не зіштовхуються одна з одною? Ні, вони, як і на макеті, розміщені на різних рівнях! А якщо є стільки зірок, то чому сфер менше? Тому що зірки дуже далеко! Наскільки? Дуже, дуже далеко! А коли ті зірки обертаються, дзвоник дзвенить? Ні, дзвоник ми почали використовувати, щоб краще розуміти: він дзвенить, коли зірка зробить повний оберт! А грім із цим якось пов'язаний? Ні! Гаразд, тоді з чим? З дощем! А завтра дощ піде? Якщо дивитись на небо, то — ні! А що говорить небо про хворого лева падишаха? Те, що він одужає, але треба потерпіти! Питання сипались, як горох з дірявого мішка.
Коли Ходжа говорив про лева, він знову подивився на небо; так, як він це робив, кажучи про зірки. Коли ми повернулися, він з іронією згадував про розмову з падишахом. Зараз не головне, щоб падишах розрізняв, де наука, а де порожні балачки, головне — зацікавити його. Він повторював це, причому так, ніби я зрозумів, чим саме можна зацікавити малолітнього падишаха. Я ж думав, чи стати мені мусульманином, чи ні. У торбинці, яку нам вручили, коли ми вже виходили з палацу, було п'ять золотих. Ходжа казав, що падишах збагнув логіку розташування зірок. Ох, падишаху! Насправді я його пізнав лише через багато років! З будинку нашого вікна я побачив той самий місяць, мене це збентежило — як мені хочеться знову стати дитиною! Ходжа не міг зупинитися, він вкотре повертався до давньої теми: справа не у леві, головне те, що дитина любить тварин.
Наступного дня він зачинився в кімнаті і почав працювати. Через декілька днів Ходжа поклав на візок годинник, сферу і, супроводжуваний зацікавленими поглядами крізь віконні ґрати, попрямував до початкової школи. Повернувся пізно, зморений і приголомшений. Але не настільки, щоб мовчати. «Я думав, що дітлахи будуть сприймати, як султан, та глибоко помилився», — сказав він. Вони лише злякалися; після того як Ходжа закінчив розповідати про пристрої, один хлопчак підвівся і вигукнув, що там, високо за небом, починається пекло, і заплакав.
Упродовж наступного тижня Ходжа намагався переконати себе, що падишах усе зрозумів правильно і повірив нам. Він сто разів, не даючи мені спокою, згадував кожну хвилину, проведену в палаці, і раз у раз повторював: «Так, так, хлопець розумний, і вже зараз уміє мислити, має власну думку, з якою зможе протистояти натиску його оточення, так, він — сильна особистість!» Ось так ми говорили про падишаха ще задовго до того, як він і в снах почне думати про нас. Ходжа працював над годинником і, як мені здається, думав про виробництво зброї; так він сказав, коли його знову покликав паша. Мені щось підказувало, що Ходжа вже не покладався на підтримку паші. Якось він навіть сказав, що той змінився і нічим не відрізняється від свого оточення: «Він уже не хоче знати те, що йому ще не відоме!» Через тиждень Ходжу знову покликали до палацу.
Падишах зустрів його радісно. «Мій лев одужав, — вигукнув він, — твоє пророцтво збулося!» Потім Ходжа із падишахом та його почтом вийшли у дворик. Падишах показав своїх рибок у басейні і запитав, чи подобаються вони Ходжі. Коли він мені це розповідав, то сказав: «Окрім того, що «вони — червоні», нічого іншого мені не спадало на думку». Та в цей момент він помітив певний порядок у їхньому русі, здавалося, рибки перешіптуються про те, як цей порядок зберегти. І Ходжа сказав, що рибки видаються йому розумними створіннями. Проте карлик, який стояв біля євнуха гарему (він постійно мав нагадувати падишаху про настанови його матері), розсміявся; падишах присоромив його. А коли вони сідали в карету, то падишах на покару не дозволив рудоволосому карлику сісти з ними в екіпаж.
