Ходжа заявив, що хоче від сьогодні жити моїм життям, почати новий відлік з місця, де я спинився. Ми й досі стояли напівроздягнені перед дзеркалом. Помінятися місцями, щоб продовжити, — ось що від нас вимагалося, а для того достатньо лишень перевдягнутися в одяг одне одного, Ходжі збрити бороду, мені — відпустити. Від самої думки про такий сценарій у мене піднімалося волосся, подібність наших відображень у дзеркалі лякала, я ж мовчки слухав. Ходжа вже розповідав, як через деякий час я маю звільнити його з рабства та відпустити. Він захоплено говорив, як житиме, повернувшись замість мене на мою батьківщину. Я був вражений, що Ходжа пам'ятав винятково все, все до найменшої подробиці з моїх розповідей про дитинство та юність. Наші краї здавалися йому привабливим королівством із чарівної казки. Життя вже не належало мені, обрамлене фантазіями Ходжі, воно перемістилося до інших, віртуальних світів, мені ж залишалося безпорадно спостерігати, відчуваючи себе привидом зі сну. Цікаво, що в його подорожах моєю країною у моїй подобі, у тамтешньому Ходжівському житті були наївність та дивакуватість, які заважали мені повністю повірити в його балачки. Водночас мене вражала послідовність і цілісність, логічність навіть у незначних деталях мого життя, яке Ходжа уявляв своїм і сфантазував за своїм уявленням. Про себе я казав: «А й справді, моє життя могло скластися і за Ходжівським сценарієм!» Саме тоді я відкрив сокровенний вимір життя Ходжі, але що саме — не міг збагнути. Проте, слухаючи Ходжівську версію свого життя на батьківщині, про яку стільки років я постійно з ностальгією згадував, я утамовував страх, забував про чуму.

Однак це тривало недовго. Ходжа хотів знати, що я робитиму, посівши його місце. Мені нічого не спадало на думку, нерви здавали, я був напруженим, тому, мабуть, не зміг зосередитися на дивній ситуації, в якій ми опинилися, і думав лише про нашу схожість та укус комахи. Ходжа не вгавав і почав тиснути. Я згадав, що планував узятися до написання спогадів, коли повернуся у свій край, тож не забарився з відповіддю. Врешті додав, що мемуари можуть вийти цікавими. Ходжа з презирством відповів, що насправді знає мене краще, ніж я! Він відштовхнув мене від дзеркала й залишився на самоті зі своїм відображенням: він сам розповість, яким стане моє життя, коли я посяду його місце. Насамперед, він мовив, що набряк — це прояв чуми, отож я помру. Ходжа став описувати муки, які випадуть мені перед страшною кончиною, товкмачив, що страх, до якого я не готовий, гірший за смерть. Описуючи мої смертельні страждання, Ходжа відійшов від дзеркала та влігся на зібгану постіль, розіслану на підлозі, він не вгавав, розповідаючи, що на мене чекає. Руки в нього були складені на череві, ніби оперізували й стримували той нестерпний біль, про який він згадував. Ходжа покликав мене, я підійшов з певним острахом, про що відразу пошкодував — той простяг руки назустріч. Незрозуміло чому, та я був переконаний, що набряки Ходжі не що інше, як укуси, однак попри все не міг втамувати страху.

Так збігла ніч. Ходжа не вгавав, що я — це він, а він — я, паралельно намагаючися затягнути мене у свою хворобу та страх. Мені здалося, що він має втіху, спостерігаючи за собою у моєму тілі. А я як людина, що не може прокинутися — врятуватися від жахливих сновидінь, продовжував заспокоювати себе: він просто грає; адже сам неодноразово вживав це слово — «гра». Хоча помічав, як на лобі у нього з'являються краплини поту, було очевидно, що це наслідок не спеки чи страху, а підступної хвороби.

Коли почало світати, Ходжа повів мову про зорі та смерть, про пустопорожні пророцтва, про неуцтво падишаха, ще більше — про його нещирість, про своїх любих дурнів, про «них» та «нас» і про те, що хоче бути іншим! Я не мав сили його слухати, тому вийшов у сад. Не збагну чому, згадалися слова про безсмертя, які я прочитав у одній книжці. Тишу в садку порушував сірий горобець, що цвіркотів, стрибав з гілки на гілку у густій кроні липи. Яка незворушна тиша! Я подумав про будинки Стамбула та хворих на чуму. Якщо Ходжа підхопив вірус чуми, то хвороба протримається певний час, а потім він помре, чи, може, його набряки — звичайні укуси, які незабаром зійдуть, і рани загояться. Я розумів, що й на хвилину далі не можу залишатися у будинку Ходжі. Зайшовши до хати, я не мав жодного уявлення, куди мені податися, де сховатися. Складаючи торбу, чітко усвідомлював, що місце моєї втечі має бути неподалік звідси, інакше мене просто схоплять по дорозі, коли очуняє Ходжа.

У свій час я назбирав деяку суму, випрошуючи на дрібниці гроші у Ходжі та не гаючи нагоди підзаробити. Виходячи з дому, я прихопив свій скарб, який ховав у старій шкарпетці серед уже не читаних Ходжею книжок. Через нестерпну цікавість зазирнув до кімнати свого двійника; він міцно заснув, хоча й горів у пропасниці. Я здивувався, що дзеркало, яке всю ніч лякало мене нашою неймовірною схожістю, насправді було зовсім крихітним. Похапцем, намагаючись не торкатися речей, я вийшов із будинку; поки йшов порожніми вулицями, відчуваючи на обличчі свіжий подих вітру, нестерпно хотілося ретельно вимити руки. Вже вирішив, куди мені податися, і від цього відчував справжню ейфорію. Мені подобалося крокувати вулицями у ранковій тиші, спускатися похилими берегами до моря, мити руки біля чешме,[29] насолоджуватися прекрасними видами Золотого Рогу.

Уперше я почув про острів Хейбелі[30] від молодого монаха, який приїхав до Стамбула; він захоплено розповідав про красу Принцевих островів,[31] коли ми зустрілися поблизу Галати. Ці розповіді глибоко закарбувалися у моєму серці, може, тому я не замислювався, куди мені податися. Човнярі та рибалки, до яких звернувся, запросили шалені гроші за перевезення. Я злякався, бо мені здалося, що вони здогадалися про мої наміри втекти, звісно, вони негайно сповістять Ходжу і його почет, і він мене розшукуватиме. А потім використають це, щоб настрахати християн, до яких вони ставляться з презирством за страх перед чумою. Щоб не привертати особливої уваги, я швидко домовився з одним човнярем. Він був непримітним худим чоловіком, і замість того, щоб активно налягати на весла, багато теревенив, розводився про те, за які ж такі гріхи людям було послано страшну хворобу. Зрештою він сказав, що ні гроші, ні втеча не можуть врятувати від чуми. Однак, поки човняр говорив, я збагнув, що він боїться клятої хвороби не менше за мене. Наш переїзд до острова тривав шість годин.

З часом я зрозумів, що провів на острові щасливі дні. За маленькі гроші я зняв кімнату у непримітному будинку самотнього грека-рибалки; мені не давали спокою постійні тривоги, тому я уникав зустрічей та майже не з'являвся на людях. Час від часу я думав про Ходжу, мені здавалося, що він помер, а ще в моїй уяві поставали образи людей, яких він найняв, аби мене розшукати. На острові було чимало християн, які, як і я, намагалися втекти від чуми, та зізнаюся, я боявся з ними спілкуватися.

Ранком виходив разом із рибалкою в море, а ввечері ми поверталися. Якийсь час я захоплювався полюванням остю на крабів та павур'ю. Якщо ж погода видавалася неприйнятною для виходу в море, я вештався околицями острова чи йшов до монастиря, де частенько у його виноградниках солодко засинав. А ще під деревом інжиру була невеличка альтанка, з якої відкривався незабутній вид на Стамбул, в ясні дні навіть можна було бачити бані Ая-Софії.[32] Я часто зупинявся тут і годинами милувався Стамбулом, поринувши у мрії. Якось мені наснився Ходжа, човен, яким він плив до острова; його супроводжували дельфіни, з якими він неабияк потоваришував, бо ласкаво розмовляв, час від часу запитуючи про мене, очевидно, Ходжа розшукував мене. Наступного разу уві сні Ходжа вже був із моєю матір'ю, вони шпетили мене, де я так забарився і чому не повертаюся. Я прокидався від сонячних променів, що нещадно били в лице, хотілося знову поринути у сни, та марно, отож я поринав у думки. Інколи я думав про можливу смерть Ходжі, цікаво, хто навідався у покинутий мною будинок, щоб винести тіло померлого, а хто був на його тихій прощальній церемонії? А ще я розмірковував над пророцтвами Ходжі, згадував ідеї, які спадали йому на думку, коли він був у гуморі чи навпаки, коли всіх ненавидів, думав про падишаха та його звіринець. Мої марення супроводжувались потріскуванням від гри клешень крабів, на яких я полював з остю.