— Ну й здоровенні! — захоплено сказав Тарасюк. — Не автомобіль, а цілий вагон! Ви не знаєте, скільки може підняти така махина?

— Сімдесят тонн! — з гордістю повідомив поліцейський.

— Закладаюсь на запальничку, — тихо мовив Григорій, — що на третій раз відгадаю, який вантаж вони везуть!

Поліцейський підійшов трохи ближче і явно зацікавленим тоном спитав:

— А якщо не вгадаєте?

— Раз козі смерть! — розсміявся Тарасюк. — Якщо не вгадаю, доведеться купувати нову.

Вогненні очі наступного тягача появилися з-за повороту.

Поліцейський засвітив червоний ліхтарик.

— Що трапилось? — крикнули з кабіни, коли тягач із страшним скрипом зупинився за два кроки від Тарасюка.

— Перевірка! — оголосив поліцейський, легесенько підштовхнувши Григорія до причепа, а сам, з більшою спритністю, ніж можна було передбачити, глянув на його кремезну постать, скочив на колесо, підтягнувся й зазирнув за високий борт.

— Ну! — нетерпляче шепнув він.

— Атомна бомба! — вимовив Тарасюк трагічним шепотом.

Поліцейський презирливо фиркнув:

— Раз!

— Нова дзвіниця для монастиря святого Гільйома?

— Два!

— Марсіанський корабель для туристів?

— Три!.. Ану лізьте-но сюди!

Григорій не барився. Одним стрибком він вискочив на колесо і зазирнув у кузов.

Там було порожньо!

Поліцейський з переможним виглядом подивився на Тарасюка, перший зіскочив з при-цепу, люб’язно подав Григорієві руку і засвітив зелений ліхтарик:

— Все гаразд! Можете їхати!

Випустивши на Тарасюка хмару дизельного диму; тягач заревів і тяжко зсунувся з місця.

— Ну як? — весело запитав поліцейський,

— Не хочеш — не берись, а взявся — не журись! — в тон йому відповів Тарасюк і віддав запальничку.

…Лише на світанку, коли довга колона тягачів, натужно ревучи, поїхала в зворотному напрямку — до Бейрута, старенький “додж” зміг рушити далі.

Поліцейський доторкнувся до фески і вклонився Григорієві, наче старому знайомому.

Через дві години машина їхала кривими вуличками Хірбету, утвореними — як і скрізь на Сході — не будинками, а глухими парканами із саману.

— В готель? — стомлено запитав шофер.

— Спершу до піраміди!

Проскочивши Хірбет за якихось п’ять-шість хвилин, “додж” заплигав по ґрунтовій, покрученій важкими скатами тягачів дорозі, потім виїхав на кам’янисте плато з залишками цегляних, як видно, дуже давніх споруд і, нарешті, зупинився.

Поламані кущі, погнуті стовбури молодих дерев, глибокі відбитки шин на землі — все це, без сумніву, свідчило, що тягачі були тут. Але для чого? На засипаному щебінкою майданчику, що нагадував справжнє футбольне поле, були розкидані невеликі валуни. А далі, скраю горба, височіла знайома Тарасюкові з десятків фотографій тригранна піраміда.

Перестрибуючи через дрібне та оминаючи на бігу велике каміння, Тарасюк, засапавшись, підбіг до камінного велетня і кроків за двадцять від нього зупинився.

Ближче підходити не хотілося. Дуже великі предмети краще розглядати на віддалі. Григорій стояв і думав про тих, хто лишив цей дивний знак. Знак чого? Поки що, на жаль, цього ніхто не знає.

Григорій підійшов до піраміди і поклав долоню на її шерехату грань.

І одразу ж відсмикнув руку, сильно вражений.

Чи він збожеволів, чи тільки що зробив велике відкриття. Хірбетська піраміда була збудована не з пісковика. І не з базальту, не з доломіту, не з граніту, не з мармуру…

Григорій ще раз погладив стінку, уважно оглянув її, машинально всунув у рот сигарету, чортихнувся, не знайшовши в кишені запальнички, і з хвилину простояв, глибоко роздумуючи.

— Нісенітниця! — нарешті вигукнув він. — Неймовірна нісенітниця! В старовину не знали залізобетону!

— Ви маєте цілковиту рацію! — пролунав поруч незнайомий голос.

Тарасюк обернувся. Біля нього стояв високий, дуже худий чоловік у білій сорочці й грубих парусинових штанях.

Між нами кажучи, дорослі люблять перебільшувати свою роль в Історії. І дуже не люблять визнавати, що більшістю своїх досягнень людська цивілізація зобов’язана не їм. Ще поки дорослі не виростуть як слід, вони все добре розуміють. Але як тільки стануть дорослими, відразу починають поглядати зверхньо на всіх, хто менший за них ростом.

І лише іноді, зціпивши зуби, вони змушені рахуватися з дітьми. Чи чув, наприклад, хто-небудь прислів’я: “Істина промовляє вустами дорослих”? Звичайно ж, не чув. Бо такого прислів’я немає. Зате прислів’я: “Устами дитини промовляє істина” знає кожний.

Або історія з голим королем! Усі дорослі поводилися в цій історії не дуже розумно — і король, і міністри, і багато інших. А хто сказав, що насправді ніякого вбрання на королю немає? Можливо, все-таки хтось із дорослих? Отож-бо!

Ми вже не кажемо про те, як погано було б удові Дуглас, а можливо, навіть і судді Тетчеру, коли б не Том Сойєр. Індіянин Джо порізав би їх, як куріпок.

Тому немає зовсім нічого дивного у подіях, що відбулися рано-вранці 5 січня 196… року (рівно за місяць до того, як Матвій Бєлов прийшов до Леоніда Серьогіна, а Леонід Серьогін до Григорія Тарасюка) на пункті, розташованому трохи північніше тридцятої паралелі, дещо на схід від тридцять п’ятого меридіана — поблизу Сірійської пустелі. Тієї самої Сірійської пустелі, яку вивчають з географії у п’ятому класі.

Халід не вивчав географії у п’ятому класі. Власне, він не вивчав її і в будь-якому меншому чи старшому класі, так само, як не вивчав ніяких інших предметів, бо взагалі не вчився в школі: на думку отця Філіппа, ходити до школи монастирському пастушкові було зовсім не обов’язково. Дідусь Джафар, що ублагав отця Філіппа взяти в монастир Святого Гільйома свого молодшого внука, мав радіти вже тому, що Халід не помре з голоду, як це трапилося з половиною його племені.

Отже, Халід ніколи не вивчав географії. Але він добре знав, що пустеля недалеко і що другої такої препоганої кози, як ця руда Жозефіна — улюблениця пана Ігумена, — немає на всьому білому світі. Тому треба було поспішати.

Ні, Халід не боявся сучкуватої патериці отця Філіппа — ось уже рік, відколи його не б’ють. Але за руду Жозефіну доведеться відробляти ще цілий рік! А він і так не знає, як дотягти до кінця строку.

Вже давно піднялося з-за скель гаряче сонце, тіні стали коротші, а клята коза як у воду впала. Халід ішов усе вище в гори, уважно вдивляючись у кожну ущелину, в кожний кущ. Помалу він дотюпав до перевалу — найвищої точки маленького хребта, що відділяв приморську долину від пустелі.

Халід оглянувся. Далеко внизу ледь виднілися руїни стародавніх будов і самотньо височіло вістря кам’яної піраміди. Ні людей, ні тварин — лише бурі скелі й обрідні запорошені кущики та обпалене сонцем шорстке листя були навколо хлопчика.

— Аго-о-в! — гукнув він, склавши долоні рупором.

Крик прокотився скелями й затих.

Халід проминув голу верхівку гори, звернув із стежки і рушив униз до джерела — навпрошки, обдираючи боки гострими колючками чагарника. “Бісова Жозефіна! — думав хлопчик. — Не провалилась же вона й справді крізь землю?”

І тільки він так подумав, як його нога ковзнула з каменю й повисла в повітрі. Насилу втримавшись, щоб не впасти, Халід глянув униз і, на своє величезне здивування, побачив досить велику круглу дірку. Дна не було видно.