— Так? Ну що ж, перевірте і цей варіант. А поки що подзвоніть в міліцію. Дзвоніть звідси…

Черговий з відділу регулювання вуличного руху монотонно диктував Потапову номери машин, що пройшли через приміський контроль.

— Швидше, швидше, — квапив його Потапов.

І ось він чує: «МЕ-64–07, оперний театр, північне і південне шосе…»

— Стоп! Поки що досить. Дякую. — Потапов кинув трубку і занепокоєно подивився на полковника. — Машина оперного театру була на північному і на південному шосе.

— Так… — Полковник повільно пройшов по кімнаті, не дивлячись на Потапова. — Цікаво. Ану лишень подзвоніть у відділ кадрів оперного театру — довідайтесь, хто водій машини.

Потапов ще не встиг пояснити начальникові відділу кадрів, що йому треба, як той сам запитав:

— Вас, мабуть, цікавить наш шофер Гудков?

— Мене цікавить водій вашого грузовика, що їздив на північне і південне шосе.

— На північне і південне? Не розумію. У нас у театрі тільки одна вантажна машина.

— Який номер?

— МЕ-64–07.

— Прізвище водія?

— Гудков. Сергій Михайлович Гудков.

— Коли взяли на роботу?

— Недавно. Але ось яке діло: сьогодні він не вийшов на роботу. З гуртожитку виїхав о пів на шосту і на роботу не з'явився. Я його на ранок викликав до себе, та він не прийшов ні до мене, ні в гараж.

— Навіщо ви його викликали?

— В його анкеті я помилку знайшов. Хотів з'ясувати.

— Негайно зайдіть до нас з особистою справою Гудкова. Негайно! — Потапов кинув трубку.

— Спокійніше, Потапов. Що там?

— Він, здається, знову зник… Він у місті! — Потапов попрямував до дверей.

— Заждіть, Потапов, — спокійно сказав полковник. — Він справді в місті. Зараз ми з вами подивимося цікаві фотографії. Пригадуєте, ви доповідали мені про співробітника, якого звільнили з інституту Вольського?

— Звичайно, пригадую — Аксенчук.

— Спостереження за цим Аксенчуком показало, що в неділю він пиячив з невідомим громадянином. Пиячили вони в «Гранд-готелі». Платив горілчаний брат звільненого. Після недільної пиятики цей тип з-під нагляду висковзнув. Випадковість: він на таксі одвіз п'яного Аксенчука додому, ночував у нього, а вранці знову взяв таксі і поїхав до центра міста. На перехресті таксі встигло проїхати перед трамваєм, а наша машина затрималась. Коли трамвай пройшов, таксі вже зникло, і наші його не знайшли.

До кабінету зайшов співробітник, несучи розгорнуту газету, на якій лежали ще мокрі фотографії.

Потапов подивився на першу фотографію.

— Це він! — шепнув він самими губами.

Так, за ресторанним столиком сидів Окайомов, тільки тепер він був з акуратною борідкою і одягнутий інакше.

— Не помиляєтесь? — Полковник пильно подивився на Потапова.

— Ні.

— З бородою?

— Він, товаришу полковник!

Полковник Астангов і Потапов дивилися один одному в вічі, даремно намагаючись приховати хвилювання.

— Ну, Потапов, що ми тепер зробимо?

— Треба його брати разом з Аксенчуком і якомога швидше! — миттю відповів Потапов.

Полковник довго мовчав, потім сказав:

— Ні, Потапов. У цій операції треба буде спертися на Аксенчука.

— Як на Аксенчука?

— Він зараз дома сам… — Полковник, ніби не чуючи Потапова, зняв телефонну трубку і набрав номер. — Товариш Аксенчук? Здрастуйте, товаришу Аксенчук. З вами говорять з Управління держбезпеки… Так. Полковник Астангов. Чи не змогли б ви зараз приїхати до нас? Нам треба з вами порадитися з приводу однієї справи… Добре. Візьміть таксі. Входьте прямо в головний під'їзд, пропуск не потрібний, охорона буде попереджена… Дякую. Ми чекаємо на вас. Третій поверх. Кімната тридцять. Чекаємо…

— Тепер зникне і він, — сказав Потапов.

— Наші люди підуть за ним слідом… — усміхнувся полковник.

— А трамвай? — насмішкувато нагадав Потапов.

— Він приїде, Потапов. Я вже вивчив його особисту справу і все продумав. Приїде!

Ще не відійшовши од телефону, Аксенчук чомусь відразу подумав, що дзвінок із держбезпеки зв'язаний з його новим другом. Виходячи з дому, він більш за все боявся зустрітися з ним.

У таксі Аксенчук трохи заспокоївся: зрештою він із своїм новим другом нічого поганого не робив — пиячив, і все, а це хіба злочин? І вже зовсім він заспокоївся, побачивши полковника Астангова, який ішов йому назустріч, весело, по-дружньому посміхаючись…

— Добрий день, Миколо Євгеновичу. Даруйте, будь ласка, що потурбували. Знайомтеся — це наш співробітник, товариш Потапов. Сідайте, прошу вас. Нікого по дорозі не зустріли?

— Ні.

Аксенчук вичікувально дивився на полковника.

— Ми запросили вас, Миколо Євгеновичу, в дуже важливій державній справі. Розраховуємо на вашу допомогу.

— Якщо я зможу, то, звичайно… — пробурмотів збентежений Аксенчук.

— Ви знаєте, Миколо Євгеновичу, оцього чоловіка? — Полковник передав Аксенчукові фотографію Окайомова в ресторані.

— Так, знаю. Це знято у суботу в ресторані «Гранд-готель». Оце — моя спина.

— Розкажіть усе, що ви знаєте про нього. Повторюю: усе, що ви скажете, для нас винятково важливо.

— Власне, я знаю про нього дуже мало… — Аксенчук зам'явся, він справді майже нічого не знав про свого несподіваного приятеля. — Від нього недавно пішла дружина. Працює він у якомусь науковому інституті. Звати його Віталій Олексійович.

— З розмови з ним відчувалося, що він справді науковий працівник? — спитав майор Потапов.

— Так, він дещо знає…

— А як ви з ним познайомились? — поцікавився полковник.

— Мене звільнили з інституту. Настрій був жахливий. Я пішов у «Якір». Добре там випив. І він теж туди прийшов. У нього своє горе — дружина кинула, у мене — своє. Ми почали пити разом. Отак і познайомились.

— Ви з ним пиячили і у суботу, і у неділю? — твердо запитав Потапов. — І ще одне: хто платив?

— Так, я був з ним і в неділю. Платив він. Коли б навіть у мене були гроші, то він не дозволив би мені платити. У нього багато грошей. Він мені і в борг дав.

— Чому ж це він вирішив узяти вас на своє утримання? — посміхнувся Потапов.

— Чому утримання? Хіба не можуть люди подружитися і в скрутний час виручити один одного?

— Для того, щоб подружитися, треба як мінімум знати одне одного. А ви нам не назвали навіть прізвища свого друга. Ви прізвище його знаєте?

— Ні… — Аксенчук почервонів. — Сам він прізвища не називав, а питати було незручно. Він стільки для мене зробив.

— В питаннях пиятики? — Потапов ледве стримував себе.

— Він взявся влаштувати мене на роботу.

— Куди?

— У свій інститут.

— Який це інститут?

— Здається, по телебаченню…

— Здається? Оце так!..

— У моєму становищі треба влаштовуватися, куди беруть, і не питати.

Полковник Астангов бачив, що Потапов злиться дедалі дужче, і вирішив втрутитись у розмову:

— А він справді міг вас влаштувати?

— Він обіцяв твердо. Директор інституту — його приятель. Я йому вже й документи віддав.

— Як віддали документи? — Потапов навіть трохи підвівся. — Які документи?

— Диплом. Трудову книжку. Заяву. Копію наказу з інституту.

— З підписом Вольського?

— Так.

Потапов шпурнув олівець на стіл, схопився і почав ходити по кімнаті, багатозначно поглядаючи на полковника.

— Ну, і в якому стані справа зараз? — поспішив розрядити обстановку полковник.

— Він уже кілька днів веде переговори з директором свого інституту. Повинен сьогодні-завтра остаточно домовитись.

— Коли він має прийти до вас?

— Сказав, що сьогодні в мене ночуватиме. А коли прийде — не сказав. Адже я запропонував йому жити поки що в мене.

— Так ось, товаришу Аксенчук, — помовчавши, почав полковник Астангов, — ви повинні знати все. Ми вам довіряємо і нічого приховувати од вас не збираємось: людина, про яку ви нам розказали, небезпечний ворог нашої Батьківщини… Так, так! Ворог небезпечний і хитрий. І він хоче використати вас у своєму злочинному задумі. Як це він зробить, поки що невідомо. Але тепер справа вже не в цьому, йдеться про те, що ви можете серйозно нам допомогти.