Литмир - Электронная Библиотека

Коли Окайомов поринув у неміцний, тривожний сон, до готелю «Центральний» зайшов Потапов. Портьє, дізнавшись, з ким він має справу, закрутився в'юном, і його обличчя видовжилося ще дужче.

— Що ви, що ви? — белькотів він пересохлими губами. — Уже другий день у нас немає жодного вільного номера. Бачите, де сплять люди?

Потапов попросив запалити світло і пильно придивився до обличчя кожного бездомного командировочного.

Ні, ні, Окайомов міг спати спокійно: його сон оберігав мерзотник з лисячою фізіономією.

Розділ п'ятий

1

Агент постачання Ярославського шинного заводу хворів цілий тиждень, не виходячи з номера. Нарешті настав ранок, коли він видужав і вирішив вийти погуляти.

— Як ваше здоров'ячко? — зустрів його портьє з лисячою фізіономією, що чергував цього ранку, — О, то ви й бороду у нас придбали!

— Поки валявся, виросла клята, — сміявся Окайомов. — Оце йду голитися. Можна мені одержати свій паспорт? — І ось вам ще за три дні за номер. Здачі не треба.

— Будь ласка. — Портьє віддав Окайомову паспорт і прошепотів: — Я його на прописочку не здавав. Щоб галасу не було. Тієї ночі, коли ви приїхали, мені дзвонили з міліції: просили номер для їхньої людини, а я відмовив — сказав, що немає вільних номерів. І раптом… прописочка. Розумієте? — Маленькі очиці портьє дивилися на Окайомова лукаво і підлесливо.

— Мені однаково, — усміхнувся Окайомов. — Вам так зручніше? 1 добре. Якщо мене питатимуть, я повернуся години через дві. Усього найкращого…

Портьє провів Окайомова до дверей, не догадуючись, що свого приємного з усіх поглядів мешканця він бачить востаннє. А втім, несподіване зникнення агента постачання анітрохи не засмутило портьє, він просто не вніс у касу гроші, залишені Окайомовим за номер, і пройнявся до нього ще більшою повагою.

Навкруги Окайомова шумів ранок великого міста. Розсипаючи трелі дзвінків, котилися переповнені трамваї. На перехрестях, лякаючи квапливий натовп, ревли потужні грузовики. Над вулицею велично розверталася стріла підйомного крану, і люди з повагою дивилися, як ціла пака бетонних плит легко злітала на висоті риштування нової будови. А ще вище, зачепивши на кінчики крил сонячні промені, робив над містом коло пасажирський літак. Окайомов сприймав усе це не так, як інші. Проходячи перед радіатором потужного грузовика, він запам'ятовував його марку і прикидав у думці тоннаж. На паркані ново будови він прочитав плакат: «Закінчимо мурування стін до першого липня!» Кинувши на новобудову кмітливий погляд інженера, він відзначив: «Будівельники поспішають, треба буде з'ясувати, що вони будують». Усе, що бачив Окайомов, становило для нього інтерес тільки як матеріал у майбутніх повідомленнях центру. Єдине, що цього ранку цікавило Окайомова особисто, були вітрини з об'явами про наймання робочої сили. Таких вітрин було багато, і всі об'яви на них починалися сухим словом «Потрібні». Потрібні інженери, техніки і робітники. Потрібні водопровідники. Потрібні перекладачі з англійської мови. Потрібні досвідчені педагоги. Місто вимагало, кликало до себе працьовитих, корисних людей.

Та ось Окайомов знайшов об'яву, яку він шукав:

«Державному театру опери та балету потрібний досвідчений шофер на вантажну машину ЗІС–150».

Незабаром Окайомов стояв перед віконечком відділу кадрів театру:

— Я читав вашу об'яву про шофера. А може, вам потрібний механік.

Дівчина за віконечком сердито подивилася на Окайомова:

— Нам потрібен шофер.

— Шкода, — сумно промовив Окайомов, не поспішаючи йти.

Там, за віконечком, до дівчини підійшов працівник відділу кадрів:

— Заждіть, ви — механік?

— Взагалі я шофер другого класу, — наче нехотя відповів Окайомов. — А тільки останнім часом я більше працював механіком. 1 зарплата більша, і метушні менше.

— Ну, а якщо ми домовимося так: зарахуємо вас шофером, місяців зо два ви поїздите, а потім у нас передбачається одна комбінація, і ми переведемо вас на посаду механіка. А зараз ми дамо вам гуртожиток.

— Не обдурите?

— А навіщо ж дурити людину? Згодні?

— Спробуємо!

— У вас документи з собою?

— З собою.

— Тоді заходьте он у ті двері.

Увечері заміський гуртожиток працівників оперного театру приймав у свою сім'ю нового мешканця—шофера Сергія Михайловича Гудкова. А втім, прийом цей був ані урочистий, ані велелюдний; більшість мешканців барака в цей час була на роботі. Папірець про надання місця в гуртожитку Окайомов, за відсутністю іншого начальства, пред'явив голові санітарно-побутової комісії Колі Боркову, учневі кравецької майстерні театру. Моторний зизоокий хлопчина боком глянув на папірець і на Окайомова:

— Новий шофер, значить?

— Шофер.

— Ну то добре. Ходімо… — Борков повів Окайомова до його койки. — Це буде твоє, значить, місце. Білизну треба міняти не рідше як раз на тиждень. А прати її власноручно у пральні, що в кінці барака. Коли грошей, значить, не шкода, можна віддавати Марусі з жіночого барака. Влаштовуйся…

Окайомов сів на тверду койку і обдивився. Шеренга койок тяглася через увесь барак. На сусідній койці, накрившись з головою, спав довгий чоловік, його босі гулясті ноги стирчали в проході. І хропів він так тріскуче, що могло здатися, ніби він під ковдрою заводить мотоцикл. Окайомов з жахом уявив собі, як на всіх цих ліжках хропітимуть люди, і обличчя його скривилось у гидливій гримасі.

За допомогою Колі Боркова він роздобув бритву, скалку дзеркала, окріп і почав приводити до ладу свою борідку. Коля стояв позад нього і, взявшись у боки, скоса дивився, як голився Окайомов.

— Невже бороду залишите? — здивувався він.

— Борода прикрашає чоловіка, — відповів Окайомов.

— Таке скажете! — усміхнувся Коля Борков. — Порох у ній збирається, і все. У нас на все село тільки піп бороду носив, і завжди у нього в бороді лушпиння з насіння плуталось.

— Може, ти займешся якимсь ділом? — спитав Окайомов, примруживши очі і дивлячись в дзеркальце на Колю.

— Мені на роботу на дев'яту годину ранку, — не зрозумів Коля Борков.

— Ішов би спати, чи що!

— Я раніше одинадцятої не лягаю. Останні вісті послухаю, а тоді бувайте здорові!

Окайомов замовк, злість розбирала його дедалі дужче. Коля Борков не йшов. У цей час у дальньому, темному кутку барака зарипала гармошка. Видно було, що гармоніст тільки починав освоювати інструмент. Він весь час виводив той самий мотив і ніяк не міг підібрати до нього басового акомпанементу, сповнюючи барак дикими звуками.

— От витинає Петька! — захоплено промовив Коля Борков. — За один місяць навчився! Його оце на свята гармошкою преміювали. Правда, гарно, коли музика?

— Гарно, коли гарна! — злісно відповів Окайомов.

— Так він тільки вчиться, — заступився за гармоніста Коля Борков. — З нього вимагати ще рано.

— Міг би тренуватися і в іншому місці! — Окайомов підвівся і пішов до умивальної.

Коля Борков здивовано подивився йому вслід, знизав плечима і попрямував до гармоніста.

Умившись, Окайомов швидко роздягнувся і ліг у постіль. Гармоніст продовжував підбирати басовий акомпанемент.

«Щоб ти пропав разом із своїм баяном! — з люттю подумав під ковдрою Окайомов і постарався забути про цю музику, яка шматувала йому нерви. — Ну що ж, перехід на нове становище відбувся більш ніж вдало. І якщо косоокому ідіотові та його братії подобається, як виграє гармоніст, то ця какофонія мусить подобатися й мені. Чудова музика! А ви, містер Барч, змогли б спокійно слухати цього гармоніста? — Отже, завтра о восьмій ранку новий шофер оперного театру приступить до роботи. Я не заздрю вам, панове чекісти. Вам уже здавалося, що ви загнали мене в куток, а я взяв і зник. Я тільки що був — раптом мене більше нема. І знайти мене неможливо. Я перетворився, як ви висловлюєтеся, у члена колективу, а це означає, що я став невидимкою. Ви не зможете роздивитися мене крізь натовп людей, які мене обступили. Ці люди сховали мене. Вони охороняють мене. А щоб ви не могли підслухати навіть моїх думок, зараз поруч зі мною хропе на весь барак невідомий мені здоровило. І поки ви, добродії чекісти, будете сушити свої голови над задачкою, яку я вам задав, я почну діяти…»

42
{"b":"199793","o":1}