Якби ви бачили ті дерева, що ми посадили! Сто акрів гід ними. Тут саме приспіла пора платити борги. От чому я й опинився тут. Вона теж була б зі мною, якби не малеча та яблуні. Вона працює там, а я тут, майбутній мільйонер, дідько мене візьми!

Він веселими очима глянув на зелену воду озера за сліпучою смужкою криги, потім ще раз подивився на фотографію.

— Так, оце то жінка, — сказав він, — завжди візьме своє. Не захотіла помирати, хоч од неї лишалася сама шкіра та кістки, коли пішла пасти вівці. Вона худа й тепер. Ніколи не буде гладкою. Але й такою вона мені подобається більше за всіх жінок на світі. Коли я повернуся і наші яблуні почнуть родити, а малеча піде до школи, ми поїдемо з нею в Париж. Я не високої думки про це місто, але вона мріє про нього все життя.

— Що ж, тут вистачить золота й на Париж, — сказав Смок. — Треба тільки докласти рук.

Карсон кивнув головою, і очі йому заблищали.

— А знаєте, наш садок найкращий на всьому узбережжі Тихого океану. І клімат чудесний. Наші легені ніколи більше не хворітимуть. Якщо ви здумаєте осісти, загляньте спершу в нашу долину. А як там можна рибалити! Чи вам коли щастило спіймати тридцятип'ятифунтового лосося на звичайнісіньку вудку? Там чудесно друже далебі, чудесно!

— Я легший за вас на сорок фунтів, — сказав Карсон. — Пустіть мене вперед.

Вони стояли на краю розколини. Вона була величезна, не менше ста футів завширшки і, напевне, утворилась дуже давно — її стіни підтанули, з'їдені часом. В тому місці, де стояли Смок і Карсон, стіни цієї крижаної безодні з'єднувала, ніби міст, величезна брила щільного злежалого снігу, що наполовину взявся льодом. Не то що дна розколини, а навіть краю цього містка не можна було побачити. Міст цей танув на очах, кришився і міг завалитись щохвилини. Білі смуги свідчили, що недавно одірвались чималенькі шматки, і, навіть, коли Смок з Карсоном стояли і дивилися на нього, впала снігова брила вагою не менше півтонни.

— Кепська справа, — сказав Карсон, похмуро хитаючи головою. — Кепська. До того ж, я тепер мільйонер.

— Але ми мусимо перейти, — наполягав Смок. — Ми майже біля мети, Не можемо ж ми тут, на кризі, стовбичити цілу ніч. А іншого шляху нема. Ми з Малим все оглянули на милю довкола. Правда, міст був тоді у кращому стані.

— Треба йти поодинці. Я — перший, — Карсон узяв від Смока кінець змотаної кодоли. — А потім ви. Я візьму кодолу і кирку. Ану лишень, допоможіть мені спуститися.

Повагом, обережно він ковзнув униз, до мосту, і зупинився, щоб остаточно приладнати все до небезпечного переходу. На спині в нього був клунок. На плечі він намотав кодолу, прив'язавши її одним кінцем до пояса.

— Я віддав би зараз половину своїх мільйонів, щоб хтось миттю збудував тут міст, — сказав він, але його весела усмішка свідчила, що це тільки жарт. Потім він додав — Усе буде гаразд. Я перелізу не гірше за кота.

Киркою та довгою палицею він користувався, як той акробат Ось він спробував ступити крок, але враз відсмикнув ногу: видно було, що боровся зі страхом.

— Краще б мені лишитися бідарем, — посміхнувся він. — Якщо я дістану свої мільйони, то вже ніколи не буду цим займатися. Надто це небезпечно.

— Нічого, — підбадьорював його Смок. — Я вже переходив тут раз. Пустіть мене наперед.

— Але ж ви важчі на сорок фунтів, — одповів Карсон. — Дайте лише заспокоїтись. От уже й добре. — Він і справді заспокоївся. — Хай живе річка Гра та наші яблука! — гукнув він і обережно, легко ступив один крок, другий. Повільно, розраховуючи кожен рух, він пройшов дві третини мосту. Потім спинився, роздивляючись на западину, яку мав перейти. На дні її була свіжа розколина. Смок помітив, як Карсон глянув униз і захитався.

— Дивіться вгору! — скомандував Смок. — Ну, а тепер вперед!

Карсон скорився й твердо пройшов решту шляху. Схил з другого краю урвища, хоч і ослиз, але не був дуже крутим. Карсон виліз на виступ, обернувся й сів.

— Ваша черга, — гукнув він. — Ідіть моїм слідом та не дивіться вниз. Ну, поспішайте, бо сніг тане.

Балансуючи палицею, Смок почав іти. Міст під його ногами ворушився, мов живий. Ось він захитався дужче. Щось зашуміло й затріщало позад нього. Смок не оглядався, але з обличчя Карсона бачив, що трапилась біда. Звідкілясь знизу почулося тихе дзюрчання води, і Смок мимоволі глянув туди, у блискучу глибочінь. Але зразу ж відвів очі і подивився вперед. Він пройшов дві третини шляху і досяг великої западини. Гострі краї, ледве зачеплені сонцем, свідчили, що вона щойно утворилася. Смок підняв ногу, щоб переступити, як раптом розколина почала ширшати, й одночасно почувся лункий тріск. Смок заквапився, широко ступнув, але посковзнувся на стертих гвіздках черевика, упав ниць і скотився в розколину. Ноги його повисли в повітрі, але грудьми він сперся на палицю, що встиг, падаючи, покласти впоперек розколини.

Серце теленькнуло, йому стало млосно. «Чому я не падаю?» — майнула думка. Позаду щось тріщало, ворушилось, коливалось, і палиця, на якій повис Смок, тремтіла, як очеретина. Знизу, з надр льодівця, почувся глухий гуркіт. То величезні шматки мосту, одриваючись, падали в безодню. Але міст, зірвавшись з країв розколини та зломившись посередині, якось ще держався, хоч та частина, де пройшов Смок, повисла під кутом двадцять градусів Віч бачив, як Карсон сидів на виступі, упершись ногами у щільний сніг, і покапцем розмотував кодолу, що була в нього на плечах

— Почекайте! — гукнув він. — Не ворушіться, бо все полетить до дідька в пекло.

Він зміряв швидким поглядом віддаль, зняв шарфа з шиї і прив'язав його до кодоли, потім доточив ще й хустку, що витяг її з кишені. Кодола, зроблена з ремінців од саней та коротких плетенців сириці, була легка й міцна. Він влучно кинув її, і Смок вчепився в неї пальцями. Він хотів зразу ж вилізти з урвища, але Карсон, що обмотав кодолу собі кругом стану, спинив його.

— Обв'яжіться теж, поміцніше, — наказав він.

— Якщо я впаду, то і вас потягну за собою, — заперечив Смок.

Голос маленького Карсона став раптом владним.

— Цитьте, — звелів він. — Від вашого крику може все обвалитися.

— Коли я рушу з місця… — почав Смок.

— Цитьте! Вам не треба йти. Робіть те, що я скажу. Так, під плечі. Зав'язуйте міцно. Тепер рушайте. Легше. Я потроху тягтиму. Ви тільки ступайте. Так. Легше. Легше…

Смокові залишилося пройти якихось десять кроків, коли міст почав осідати. Без шуму, здригаючись, він кришився і поволі падав униз.

— Швидше! — гукнув Карсон, намотуючи на руку кодолу.

Раптом почувся гуркіт, і Смок вчепився руками в тверду стінку розколини, тоді як тіло його шарпнуло вниз, за сніговою масою. Карсон сидів окаряч на карнизі і щосили тягнув мотуз до себе. Величезним зусиллям Карсону вдалося підтягти Смока до верхнього краю стіни, але тут він і сам не вдержався. Він, як кіт, перекинувся в повітрі, дряпаючи кригу, щоб зачепитися за щось, і сповз униз. Під ним, на другому кінці сорокафутової кодоли, так само борсався Смок. І коли гуркіт знизу сповістив, що снігова лавина досягла дна, обидва раптом спинилися. Карсон перший зачепився і, тягнучи вірьовку, затримав Смока. Тепер кожний лежав у маленькій заглибині, але Смокова була така мілка, що ніяке зусилля не помогло б йому вдержатись, якби не кодола. Він був за ріжком і не міг бачити, що робиться під ним. Минуло кілька хвилин, доки вони зрозуміли своє становище і якось навчилися чіплятись за мокру та слизьку кригу. Карсон заговорив перший.

— Сили небесні! — гукнув він, а за хвилину: — Коли ви зачепитесь хоч на мить і попустите кодолу, то я обернусь. Спробуйте-но.

Смок напружився, але знов схопився за кодолу.

— Можу, — сказав він. — Скажіть мені тільки, коли будете готові. Та швидше.

— Футів за три нижче вас є за що зачепитися ногами, — пояснив Карсон. — Це не забере й хвилини. Ви готові?