Литмир - Электронная Библиотека

— Ану, вивертайте кишені та показуйте свій пісок, — наказав Вільсон.

— Кажу ж вам, що це не звідти.

— Нічого. Ми хочемо подивитися.

Брек удав, що не хоче показувати золото, але всі дивилися на нього погрозливо. Тоді він поліз у кишеню, витяг бляшанку і стукнув нею об щось тверде.

— Витягайте все! — гукнув Шенк Вільсон.

І Брек витяг самородка, такого величезного та жовтого, якого ніхто з присутніх ніколи не бачив. Шенк Вільсон роззявив рота. Шестеро людей, тільки оком кинувши, метнулися до дверей. Вони збилися в дверях і з лайкою та вереском почали штовхатись. Суддя висипав золото на стіл. Побачивши великі самородки, ще чоловік шестеро метнулися до дверей.

— Куди ви? — гукнув Елі Гардінг, коли Шенк кинувся й собі.

— Та за собаками, звичайно.

— Хіба ви не хочете повісити його?

— Устигнемо! Хай посидить, поки ми повернемось, а зараз треба відкласти засідання. Не можна баритися в таку мить!

Гардінг завагався. Він люто глянув на Смока, на П'єра, який з порога давав знак Луї, потім на грудку золота, що лежала на столі, і, нарешті, теж зважився.

— Не раджу тобі тікати, — кинув він через плече. — До того ж, я позичаю твоїх собак.

— Що це? Знову гони?!.. — вигукнув сліпий мисливець, коли крики людей та рип санок сполошили тишу.

— Звичайно, — відповіла Люсі. — Я ніколи не бачила такого золота. Ось помацайте, дідусю.

Вона поклала великий самородок йому на руку. Але дід не виявив інтересу.

— Це була чудесна країна для полювання, поки ці кляті шукачі не розполохали дичини.

Двері відчинилися, і зайшов Брек.

— Ну, — сказав він, — всього четверо нас лишилося в таборі. До річки Стюарт, де я отаборився, добрих сорок миль, і найпрудкіший з шукачів може вернутися назад лише за п’ять-шість день. Вам неодмінно треба тікати, Смоку.

Брек дістав свого мисливського ножа, перерізав вірьовки Смока і глянув на жінку.

— Сподіваюсь, ви не заперечуєте? — сказав він з підкресленою ввічливістю.

— Якщо має бути стрілянина, — устряв сліпий, — то я просив би одвести мене до іншої хижі.

— А ви не зважайте на мене, — відповіла Люсі. — Якщо я не здатна повісити людину, то, мабуть, неспроможна й стерегти її.

Смок підвівся, розтираючи затерплі руки.

— Я усе приготував для вас, — сказав Брек. — На десять день харчів, ковдри, сірники, тютюн, сокиру й рушницю.

— Ідіть, — підбадьорила Люсі. — Тримайтесь пагорбів, чужинцю. Та дай вам боже перейти їх якнайхутчіш.

— Я хочу трохи попоїсти, перш ніж вирушити, — сказав Смок. — А коли поїду, то до верхів'я Мак-Квещен, а не вниз. Я хотів би, щоб і ви поїхали зі мною, Бреку. Ми розшукали б справжнього злочинця.

— Раджу вам їхати вниз Стюартовою річкою і Юконом, — зауважив Брек. — Коли ці хлопці повернуться, оглянувши моє гідравлічне пристосування, то будуть люті, як голодні вовки.

Смок засміявся і похитав головою.

— Бреку, я не можу залишити цієї країни. Багато-що мене ріднить з нею. Я мушу лишитись і робити своє діло. Мені однаково, чи повірите ви мені, чи ні, але я знайшов озеро Несподіванок. Це золото якраз звідти Крім того, хочу, щоб мені повернули моїх собак. Я знаю, що кажу: на тому березі сховався злочинець. Він вистріляв у мене майже всі свої набої.

Минуло півгодини. Смок сидів, уминаючи смажену оленину та запиваючи її кавою. Раптом він зірвався з місця, бо почув гомін. Люсі відчинила двері.

— Хелло, Спайку! Хелло, Методі! — привітала вона двох вкритих памороззю людей, що нахилилися над своїми санками

— Ми оце з Верхнього Табору, — сказав один, коли вони внесли до хижі щось загорнуте в хутро. — Ось, ми знайшли по дорозі. Але я думаю, що йому кінець.

— Покладіть його на ослін, — сказала Люсі.

Вона нахилилась і розгорнула хутро, розкривши обличчя, на якому тільки й видко було великі чорні очі та обтягнуті порепаною від морозу шкірою кістки.

— Та це ж Алонсо! — скрикнула вона. — Він помирає з голоду, нещасний.

— Це чоловік з того берега, — сказав Смок Брекові півголосом.

— Ми застукали його коло ями з харчем, — пояснив один з чоловіків. — Мабуть, то схованка Гардінга. Він їв борошно і замерзлу свинину, і, коли ми захопили його, то кричав і бився, як спійманий яструб. Подивіться на нього. Він щохвилини може вмерти.

За півгодини, коли обличчя небіжчика знову запнули хутром, Смок звернувся до Люсі:

— Якщо ваша ласка, місіс Пібоді, то я з'їв би ще шматок оленини. Зробіть його товстішим і не дуже засмажуйте.

ГОНИ

І

— Оце то причепурився!

Малий дивився на свого товариша з удаваним невдоволенням, а Смок сердився, бо ніяк не міг розгладити зморшки на штанях, що їх оце саме вдяг.

— Хоч і чужі вони, а тобі личать, — провадив Малий. — Скільки ж ти дав за них?

— Сто п'ятдесят доларів за весь костюм, — відповів Смок. — Його колишній власник на зріст майже такий, як я. Це ж дуже дешево. Ну, чого регочеш?

— Хто? Я? Та ні! Я навіть думаю, що на любителя ведмедини, який прибув у Доусон верхи на крижині, не маючи ані кришки харчу, з однією лише парою білизни, в зачучвериних мокасинах і в цупких штанях, що наче в чорта в зубах побували, не досить-таки шикарний одяг. І як він тобі до лиця! Ну, а…

— Чого тобі треба? — сердито спитав Смок.

— А як її звати?

— Ніяк її не звати. Просто мене запрошено на обід до полковника Бові. А тобі, певно, заздрісно, що я буду в такому шановному товаристві.

— А ти не спізнишся? — затурбувавсь Малий.

— Куди?

— Та на обід. Біжи, може, хоч на вечерю потрапиш.

Смок уже хотів ущипливо відповісти, коли помітив бісики в його очах. Одягаючись далі, він неслухняними пальцями, які давно вже одвикли од цього, сяк-так вив'язав краватку навколо м'якого комірця бавовняної сорочки.

— Шкода, що я одіслав свої крохмальні сорочки до пральні, — знущався Малий, — а то міг би позичити тобі.

Тим часом Смок вовтузився над черевиками. Грубі вовняні шкарпетки були занадто товсті для них, і він благально глянув на Малого. Той тільки похитав головою.

— Нічим не можу зарадити. Навіть якби мав тонкі шкарпетки, то не позичив би тобі. Озувай краще мокасини, бо напевне одморозиш собі пальці в такому недоладному взутті.

— Я ж заплатив за них п'ятнадцять доларів, — жалібно сказав Смок.

— Ручаюсь, що всі там будуть у мокасинах.

— Але ж там жінки. Я сидітиму за столом із справжніми живими жінками. З місіс Бові та багатьма іншими…

— Ну, мокасини не зіпсують їм апетиту, — сказав Малий. — Дивно тільки, чого хоче від тебе полковник?..

— Не знаю. Може, він чув, що я знайшов озеро Несподіванок. Щоб осушити його, потрібні гроші, а Гугенгейми, певне, шукають, куди б вкласти свій капітал.

— Тоді взувай мокасини. Піджак трохи вузький, та це не велике горе. Поменше їж, то не лопне. А коли у жінок будуть падати хусточки, то не піднімай їх… Хай собі лежать на підлозі, не звертай уваги…

II

Як і личило представникові великої фірми Гугенгейм, полковник Бові жив у одному з найкращих будинків Доусона. Зроблений з брусів, цей дім мав два поверхи і навіть велику світлицю для прийому гостей.

Величезні ведмежі шкури були простелені на дощаній підлозі, а по стінах висіли роги лосів та оленів. У величезній грубі горіли дрова; в каміні теж тріщав вогонь.

Тут Смок зустрів вибране товариство, не якихось там скороспілих мільйонерів, а цвіт, окрасу міста, людей, що зібралися з усього світу, таких як Уорбертон Джонс, дослідник Півночі і письменник, капітан Конседайн з канадської кінної поліції, Гаскел, уповноважений Товариства по розробці золота, барон фон Шредер, улюбленець кайзера і відомий міжнародний дуелянт.

Тут же, в блискучому вечірньому туалеті, постала перед ним Джой Гастел, яку до цього часу він зустрічав лише в хутрах та мокасинах. За столом він сидів поруч неї.

21
{"b":"199784","o":1}