— Де я?

— Між гостинних людей!

— Пробачте, але я хочу знати, де саме.

— У приватній лікарні.

— В якій країні?

— Далеко від нашої батьківщини!

В голосі жінки лунали жартівливі нотки, та професорові Загорському було не до жартів. Він насупив брови й суворо запитав:

— Це що — таємниця?

— Абсолютна, професоре!

— Значить, мене заарештовано?

— Ви лікуєтесь у приватній лікарні!

— Щойно ви сказали, що я цілком одужав. Отже, випишіть мене звідси!

Жінка всміхнулася.

— Це компетенція лікарів. Доведеться вам трохи зачекати.

— А ви хіба не лікарка?

Жінка заперечливо хитнула головою.

— Я студентка-фізик.

— То як же ви опинилися в лікарні?

— Сьогодні я чергую біля вас!

— Чергуєте? — витріщив на неї очі професор.

Жінка підійшла до вікна, відхилила тюлеву фіранку й прочинила одну раму. Кімнату сповнило свіже повітря.

Загорський, примруживши очі, стежив за нею. Коли вона знову підійшла до ліжка, він роздратовано проказав:

— Мені здається, що я став жертвою якогось шантажу!

— Ну, це вже ви нас ображаєте!

— А що ж тоді все це означає?

— Згодом ви про все довідаєтесь! Вас прихистили в безпечному місці! Радійте, що ви тут, а не на кораблі! Бо ваш корабель тепер — оселя мешканців підводного світу!

— Тобто корабель затонув?

— Як на мою думку, точніше сказати: його потопили!

— А екіпаж?

— Випадком урятувався тільки капітан. Джон Равен не пощадив навіть свого зятя! А втім, про це іншим разом — поки що вам потрібен абсолютний спокій. Може, ви чогось бажаєте?

— Викличіть, будь ласка, мого асистента!

— Абдулові Хаміду вже призначено час. Він буде тут о п'ятій годині. Але якщо професор дозволить, то Абдул Хамід може прийти й раніше! Я перекажу професорові ваше прохання!

Жінка попрощалась із Загорським і вийшла з кімнати.

Загорський знеможено склепив повіки. Йому здавалося, що він не в яві, а марить. Як він опинився в цій лікарні, де все повито таємницею? Хто той загадковий професор? Чому біля нього чергують студенти?

Загорський простяг був руку до червоного ґудзика дзвінка, та враз спинився: думка, що сяйнула йому, була приголомшлива:

«Їм відома загадка Абалули!..»

Цю мить у кімнаті пролунав тихий, ледве чутний дзвін, на стіні спалахнула червона лампочка. За дверима озвалися чиїсь кроки. Тричі блимнуло зелене вічко. Хтось натиснув на обмотану білим бинтом клямку дверей…

… По асфальтованому шосе швидко мчав двомісний автомобіль аеродинамічної форми. Дві пари фар яскравим світлом розганяли навколишній морок. Потужний двигун працював безшумно, чувся тільки шурхіт шин, і здавалося, що автомобіль ось-ось відірветься од землі й полетить, наче птах. Замість керма, перед водієм виблискували три ряди різноколірних кнопок, і водієві пальці рухалися, наче по клавішах піаніно. Кнопки блимали, як сонні очі, осяваючи обличчя мовчазного смуглястого шофера то синіми, то яскраво-червоними, то жовтогарячими променями.

Дерева обіч шосе немов кружляли в дикому танку. Вдалині пробігали й ховалися в темряві високі стовпи магістральних ліній електропередач.

Усі спроби професора Загорського завести розмову з водієм були марні.

— То ви мені так нічого й не скажете? — знову запитав Загорський після тривалої паузи.

— Я нічого не знаю, сер! — відповів шофер.

— А куди ми хоч їдемо?

— Мені наказано привезти вас у замок «Шторм»!

— Хто вам наказав?

— Професор.

— Його прізвище?

— Не знаю.

Автомобіль легко погойдувався, набираючи швидкість. Водій з дивовижною спритністю натискав пальцями на клавіші. Перед ним спалахували й згасали прозорі вічка сигналізаторів. На круглому екрані з годинниковим циферблатом з'являлися якісь цифри, блимали попереджувальні знаки.

Загорський заплющив очі й стомлено зітхнув. Йому так і не пощастило зустрітися з Абдулом Хамідом. Загорського несподівано перевезли з лікарні до розкішної вілли на березі моря. Там він добре відпочив, став почувати себе бадьоріше, навіть забув про головний біль. Але хто саме піклується за нього, хто причетний до цієї справи, — відповіді на це Загорський ні в кого не домігся.

Зараз його так само несподівано посадовили в цю дивну машину й везуть до якогось таємничого замку «Шторм»…

Загорський відчув раптом, що водій уповільнив швидкість. Рипнули гальма, запахло горілою гумою, автомобіль спинився. Водій вискочив з кабіни й відчинив дверцята:

— Прошу вас, професоре!

Загорський вийшов із машини й відразу ж опинився в обіймах у старого з клинцюватою борідкою, в золотих окулярах.

— Вітаю вас, любий друже! — мовив старий. — Ви в гостях у своїх колег!

І тут Загорський упізнав в старому славнозвісного фізика професора Вісконті, перед яким усе життя шанобливо схиляв голову.

— Невже це ви, професоре?

— Так, я, мій любий Загоричу. Я завжди уважно стежив за вашою діяльністю, але не сподівався, що ми зустрінемося за таких дивних обставин!

Загорський хотів був щось сказати, проте Вісконті ввічливо зупинив його:

— Стривайте, мій любий! Не кваптеся! Зараз ви все зрозумієте. І загадку Абалули теж. Прошу вас, ходіть зі мною, — він показав рукою в бік замку, що потопав у зелені парку.

Вузенькою доріжкою, вимощеною плитами, вони підійшли до замку. Звивисті білі мармурові сходи привели їх до широкої зали, де було багато людей, різних за віком, різних за кольором шкіри. Присутні злегка вклонилися, вітаючи Загорського.

Професор Вісконті відрекомендував гостя присутнім:

— Наш вельмишановний колега, відомий усім вам фізик, професор Загорський.

Загорському здавалося, наче він уві сні. Обличчя деяких людей були йому знайомі, — він бачив їхні фотографії в наукових працях, підручниках, зустрічав їх на наукових конференціях. Отже, вони — фізики. Та що вони роблять у цьому замку, схованому від навколишнього світу?

Старий професор немов відчув збентеження Загорського і, всміхнувшись, відрекомендував йому присутніх:

— А це — наші колеги! Члени корпорації «Шторм». Корпорація «Шторм» — це об'єднання прогресивних учених світу, які вирішили присвятити своє життя боротьбі за мир, врятувати людство від небезпеки термоядерної війни. Ми твердо переконані, що всі прості люди, незалежно від їхніх релігійних і політичних переконань, хочуть жити в мирі й злагоді між собою. Атомна зброя потрібна лише правлячим колам деяких імперіалістичних країн та ненажерливим магнатам, таким як Джон Равен і Морітон Джорлінг, що мають з цього неабиякий зиск. Спільними зусиллями нам пощастило винайти установку, що створює надпотужне електричне поле, здатне захистити неприступною стіною будь-який простір. У цьому, власне, й криється таємниця загадкових сил, що їх намагалася розгадати ваша експедиція. Першу таку установку ми спорудили тут, на Абалулі, на прохання місцевого населення, яке зазнавало найнещаднішої експлуатації з боку концернів Джона Равена. Днями в такий самий спосіб блоковано й Аболу…

Загорський схвильовано закурив сигарету. Вісконті поклав йому на плече руку й заспокійливо мовив:

— Нам зрозуміле ваше хвилювання, сер. Для вас це несподіванка. Та ще більша несподіванка чекає на вас попереду, коли ви детально познайомитеся з нашим відкриттям…

— Звичайно, за умов, якщо ви приєднаєтесь до нашої корпорації, — додав чоловік років сорока, в якому Загорський упізнав свого колишнього учня, котрий п'ять років тому, за повідомленням преси, «загинув за таємничих обставин».

— Ми уважно стежили за вашими дослідженнями, сер, — провадив далі Вісконті. — Проте ви завжди стояли осторонь політики, і тому ми не наважувалися вступати з вами в ближчі контакти. А тепер нам здається, що злочини Джона Равена й Фенімора Кріпса та останні події на кораблі допомогли вам дещо зрозуміти…