— Він опритомнів. Нарешті він опритомнів, — прошептав дон Педро. — Дякувати богові, дон Франтішек тепер заснув!

Вікно зачинилося знову. Друзі схопилися на ноги й дивилися один на одного, немовби не йняли віри власним вухам.

— Дядечко опритомнів! — вигукнув Єнік і помчав у поле. Він не міг далі залишатися тут, йому треба бути на самоті, на самоті!

— Дядечко Франтішек опритомнів!

Три дні смерть тримала дядечка Франтішка в своїх пазурах. Три дні до ранчо приходив небалакучий чоловік, три дні дон Педро не виходив з дому.

Привітні мешканці села зі зворушливою увагою піклувалися про наших друзів.

Вперто й мужньо змагався дядечко Франтішек зі смертю, яка все ще не відступала від його постелі. І тільки на десятий день цього поєдинку мовчазний лікар оголосив, що битву виграно.

— Ваш дядечко Франтішек одужає й, перш ніж почнуться жнива, стане на ноги.

В ранчо настало справжнє свято. З міста на цей час повернулася господиня дому. А Франтішковим друзям уперше було дозволено навідати свого дорогого дядечка.

Вони насилу впізнали його — так він змарнів і знесилів. Усі, й Лготка теж, кинулися до нього, неначе до воскреслого з мертвих. Скільки вони мали всього йому розповісти! — але їм дозволено було бачити хворого лише кілька хвилин. Вони навіть не встигли сказати йому, як плакали й сумували за ним, якими самотніми почували себе і як безмежно вони його люблять!

Дядечко Франтішек лише всміхався й стискав їм руки своїми схудлими пальцями.

Друзям дозволено було приходити до нього щодня, але на кілька хвилин. А коли через місяць слуги винесли хворого на веранду, всі з'юрмилися навколо нього, й розповідям не було краю. Прийшли навіть Лготчині діти. Ці непосиди своїми зубками й пазурчиками хапали геть усе. Кожне з них уже мало свою вдачу. Маленька Ріка ладна була весь час сидіти в кого-небудь на колінах, Плутон грався з усім, що стояло й рухалося, а Каро міркував, сидячи на хвості, й ворушив вухами, наче відганяючи від себе мух.

— Дорогі мої друзі, — сказав якось дядечко Франтішек, — лаштуйтеся до від'їзду. Як тільки я оклигаю, ми вирушимо додому.

— Додому! — надто голосно вигукнув Єнік: він мало не збожеволів з радощів. — Додому? Це правда, дядечку?

— Так само, як те, що я поранений, бешкетнику! — вперше за час хвороби спробував пожартувати дядечко Франтішек. — Завдання своє ми виконали добре, дуже добре. А коли я видужаю, мені доведеться як слід відпочити. Зараз я не витримаю великого напруження. Та й, крім того, тутешній лікар радить мені повернутися додому.

— Тутешній лікар? — здивувалися всі.

— Так, любі друзі, цей мовчазний чоловік — чудовий лікар. Можливо, в нього й нема університетського диплому, зате він надзвичайно обдарований, досвідчений і, що найголовніше, любить своїх хворих, дуже терплячий з ними.

Ласкава господиня дала очима знак, що друзям час уже кінчати розмову. Повіки в хворого склеплялися від утоми. Він був іще дуже кволий і часто засинав.

Друзі порадилися між собою й домовилися, що віднині годі бити байдики. Якщо вони незабаром поїдуть додому, то треба лаштуватися в дорогу. В них залишилося ще кілька невиповнених ящиків та кошиків, і наші мисливці вирішили шукати орхідеї без дядечка Франтішка, тим паче, що тепер тут було цілком безпечно.

Наступного ж дня Вацлав повів експедицію на північ, Єнік залишився в ранчо — чекав, коли йому дозволять зайти до хворого.

Сидячи в ногах у дядечка, він намагався якось пояснити йому Вацлавову відсутність, але поранений, усміхаючись, сказав:

— Годі, хлопче, ти мене не обдуриш! Я ж добре знаю, що вам остогидло байдикувати й Вацлав з людьми пішов до ущелини.

Що міг відповісти на це Єнік? Спаленівши, він вибіг з кімнати. Та дядечко Франтішек не розгнівався, навпаки, здавалося, ніби він став тепер іще лагідніший.

Дон Педро видумував для хворого усілякі забави й одного дня приніс шахи; дядечко Франтішек дуже зрадів. Обидва чоловіки одразу ж посідали коло шахівниці й навіть почали навчати цієї королівської гри господиню. Не минуло й тижня, як кмітлива учениця за іграшки ставила шах і мат обом учителям.

Тепер уже Франтішек не нудьгував: не встигав од нього піти Єнік, як заходив Вацлав і починав розповідати про роботу в ущелині. Ясна річ, він розповідав дуже обережно — лише про те, що не могло схвилювати хворого. Скажімо, Вацлав ані словом не прохопився про пуму, яку Дієго застрелив з відстані двадцяти кроків; це, безперечно, стривожило б дядечка Франтішка, й він, можливо, заборонив би їм ходити по орхідеї.

А з пумою було так. Хижаки в цій країні — ягуар і пума — уникають людей, та коли хто на них нападе або сполохає їх, тоді люті їхній немає меж і вони дуже небезпечні. Тут уже людину не врятує навіть утеча на дерево, бо пума, як майже всі хижаки з родини кошачих, дуже добре лазить по деревах.

Дієго наскочив на пуму в печері серед скель. Хижак зіщулився, готуючись до стрибка. Меткий Дієго, побачивши це, блискавкою впав на землю. Пума перелетіла через нього, але не втекла, а, навпаки, била по землі могутнім хвостом, готуючись до нового стрибка. Дієго ще й досі тремтів, коли розповідав, як страхітливо палали її зелені очі.

З печери почулося нявчання — там були малята! Дієго зрозумів, що справи його кепські: пума не піде від печери й пошматує непроханого гостя. Діяти треба було негайно. Лежачи на землі, Дієго швидко звів рушницю й вистрелив у звіра, який, присівши за двадцять кроків од нього, готувався до нового стрибка.

Постріл, на щастя, був влучний: пума підстрибнула, але тут же впала на землю, смертельно поранена. Дієго метнувся за камінь, звідти ще раз вистрелив у звіра й кинувся навтьоки.

Лише десь за годину привів він індіанців на місце бою. Пума була вже мертва.

Дон Педро, дізнавшись про цю подію, негайно послав своїх людей забрати маленьких звірят. Тубільне населення не боїться ні ягуарів, ані пум, але винищує їх, бо ці хижаки нападають на худобу. Слуги дона Педро охоче подалися в гори: вони принесуть маленьких пум у кошику, годуватимуть їх удома молоком, а тоді візьмуть за них чималі гроші. В Сан-Хосе, куди приїздять агенти багатьох зоологічних садів і звіринців, за такий товар непогано платять.

За два місяці дядечко Франтішек почував себе вже так добре, що міг зважитися на далеку подорож додому.

Не легко, звичайно, було нашим друзям розлучатися з господарями ранчо та привітними мешканцями села, які проводжали гостей, немов рідних у далеку дорогу.

Прощання тривало аж два дні. Скільки тут було висловлено обіцянок, скільки побажань! Раз по раз чулося:

— Не забувайте нас!

— Не забудемо до самої смерті!

— До побачення в Коста-Ріці!

— До побачення в Європі!

— Бувайте здорові!

— Щасти вам!

— Щасливої дороги!

Добре споряджені, упакувавши дорогоцінний вантаж, наші мисливці за орхідеями вирушили уже знайомою їм рівниною. Попрощавшись з найгостиннішими людьми, яких їм пощастило зустріти в Центральній Америці, вони взяли напрям на Карільйо.

Всі вигоди залізниць та пароплавів по-справжньому оцінює лише той, хто поспішає додому. Якою вдячністю сповнюється серце мандрівника за кожну пройдену милю, за кожен вузол швидкості корабля!

Від Карільйо до Лімона наші друзі їхали дуже зручно. А коли в Лімоні вони дізналися, що цього тижня сюди прийде пароплав, який курсує до Меріди, Єнік з радощів тричі перекинувся.

Розвагами Лімон похвалитися не може, його околиці — пустельний берег, над яким здіймаються гори. Деякі з тих гір іноді куряться — в Коста-Ріці діє кілька вулканів. Найжвавіше, звичайно, в порту, і наші друзі — Вацлав, Єнік і Дієго, як і в Белізі, перебували здебільша тут. Дядечко Франтішек тим часом занотовував у щоденник свої враження й підбивав рахунки.