Сіть заплетена морською травою, вимазана мулом. Мотор поволі підносить її щораз вище на прилаштованих до щогл блоках.

Вода заливає палубу. Тепер до роботи! Важкенько доводиться хлопцям! Палуба слизька, усі вмить промокли до рубця. А що вже терплять рибалки, коли лютує шторм, або взимку, коли мороз діймає аж до кісток!.. Чаїна зграя кружляє над кораблем. Чорні дельфіни пустують у хвилях, мабуть, зачувши багату гостину. Нарешті сіть повисла над палубою. Анте приступив до неї, розв'язав долішній кінець, і все, що було в сіті, висипалося на палубу. Б'є хвостами риба. Чого тут тільки немає — велика й мала, груба й тонюсінька, розплатана й головата, сіра, блакитна, червона! Якісь хижаки з велетенськими пащеками, кілька накостричених морських кішок, неповороткі морські павуки, каракатиці, губки, дивовижні морські зірки, їжаки та байдужі драглисті мешканці темного дна. І все це ворушиться, перекидається, б'ється об палубу…

І знов Анте повчає хлопців:

— Оцю рибу скидайте до цього коша, а ту — он до того, павуків збирайте окремо, каракатиць — он туди…

А все непридатне до вживання — геть за борт! І враз чайки, здіймаючи шалений галас, заметушилися, б'ючися за ласий шматок.

Добрячий вилов принесла сіть.

Ось воно — справдження батькових мрій!

Про таку ловитву рибалки з Чайчиного острова могли тільки снити! І серця хлопців сповнилися глибокої вдячності до Анте. Так, він став для них і вчителем, і опікуном, і другом.

Коли ввечері, після важкого трудового дня, хлопці сиділи на палубі, Анте знову розповідав їм про нові й нові цікаві речі, про які повинен знати кожен моряк. Хлопці дізнавалися від нього про життя мешканців моря, про звички, властиві тій чи тій рибі, про морські течії. Анте пояснював, як виникають циклони, знайомив з навігаційними правилами. А хлопці слухали його з цікавістю й захопленням.

Вони ставали синами великого моря…

Тепер хлопці почали ладнатися додому. Вони сумували за домівкою, за кожної нагоди згадували своїх рідних і часом бувало, що дехто з них потай утирав непрохану сльозу або навіть і хлипав десь у кутку. Але спільне життя, незвичайні та небезпечні пригоди, зажиті ними, з'єднали хлопців у міцну сім'ю й помагали долати тугу за домівкою. Та ще їх надихала думка про те, що вони не збиточники, які повтікали з дому, аби погультяювати. Вони чесно працюють і наполегливо вчаться, щоб стати спритними й досвідченими рибалками, на радість і гордість усього Чайчиного острова.

Не менше натхнення опанувало й Анте. Він знав, що його чекає незабаром, та серед своїх хлопчаків забував про все лихе. Тільки згадка про близьку розлуку глибоко засмучувала його.

За кілька днів до різдва корабель підняв якір. Колишній «Метеор» не можна було впізнати. Свіжа синя фарба, що вкривала його борти, яскріла під променями сонця, на кормі гордо майорів югославський прапор, на вершечку фок-щогли тріпотів синій вимпел екіпажу, а попереду, на носі корабля, яскраво-червоною фарбою виблискувала нова назва: «Синя чайка».

Анте стоїть на баці.[8] Поруч з ним Іво. Біля причалу вимахують шапками робітники, що переобладнували судно. Анте зажурено дивиться далеко за пристань, на покрівлі свого рідного міста, й туга оповиває йому серце. Ніколи він уже не побачить їх…

Виходячи з гавані, «Синя чайка» проминула невеличкий однощогловий вітрильник з пофарбованими у коричневий колір облавками. На ньому саме згортали вітрила. Іво нараз постеріг, як зблід і знітився Анте, забачивши той баркас. Відвернувшись од баркаса, Анте потягнув за собою Іва й прошепотів — Поглянь он на той вітрильник! Це він забирав з печери контрабанду. Саме його ми очікували й того дня, коли «Метеор» курсував біля острова, на якому вас спіймали.

Іво взяв далекоглядну трубу й спрямував на той вітрильник. Це був звичайнісінький однощогловий баркас, який нічим не різнився від безлічі інших таких самих суден. На носі білими літерами була виписана назва: «Сан Лоренцо».

— Так, — мовив Анте, — цей вітрильник належить Лоренцо, а капітаном на ньому Лоренців брат.

Іво уздрів, як чоловік на кормі швидко підбіг до борту й шалено замахав руками. А тим часом «Чайка» швидко розтинала хвилі, чимдалі відходячи від того суденця. Анте ще дужче зблід і глухо промовив:

— Так, це Лоренцо й ті двоє! Біжи до Міхаела й скажи йому, щоб пустив мотор на повну силу. Це небезпечні мерзотники!

Мотор задуднів з подвоєною силою, ніс корабля здійнявся вгору, за кормою запінилася вузька довга смуга. І раптом з палуби «Сан Лоренцо» залунав постріл. Іво побачив, як Анте змахнув руками, захитався, якусь мить постояв, припавши спиною до щогли, а тоді повільно зсунувся долі. Струмочок крові побіг по білих дошках палуби…

На щастя, «Сан Лоренцо» не мав мотора, і «Чайка» на повній швидкості втекла від нього. Іво наказав Міхаелові не притишувати хід, доки вітрильник не згине їм з-перед очей.

Хлопці схилилися над пораненим, стягли з нього куртку й сорочку. Куля влучила Анте в спину й засіла в грудях. Обличчя в пораненого ставало щораз блідіше, на ньому з'явився вираз смертельної втоми. В куточках вуст виступили краплинки крові, з грудей почувся передсмертний хрип.

Хлопці хотіли віднести пораненого на ліжко в каюті, але він, на превелику силу, заперечливо змахнув рукою, а тоді трохи підвів голову й ледь чутно промовив:

— Хлопці, не піддавайтеся! Я вмираю… Але ви свого доможетесь, я вірю!..

Іво клякнув поруч Анте, взяв у руки його голову.

— Іво, в каюті, у моїй скриньці… там усе записано… — прошептав, захлинаючись, Анте, й з горла йому хлюнула кров.

Анте не стало.

Хлопці зайшлися відчайдушним плачем. Помер їхній щирий друг, їхній добрий вчитель і напутник! Людина, яка допомогла їм стати справжніми рибалками й моряками…

Але як же поховати бідолаху? Кинути в море? Так, вони віддадуть його морю. Біля моря Анте народився, на морі збігло його життя, море повернуло йому мир і спокій!

Хлопці не спали цілу ніч. Повіяв студений вітер, довелося підняти велике вітрило, вимкнули мотор, і «Чайка», трохи припавши на один бік, помчала по спіненій хвилями безмежній рівнині.

А коли наступного ранку в усій своїй красі зійшло нежарке зимове сонце, хлопці винесли на палубу зашите в парусину тіло свого старшого друга.

Вони поклали його на широку дошку, перенесли на корму й прив'язали до дошки важкі залізні бруси… Глухо сплеснули хвилі, й море назавжди поглинуло їхнього вчителя і друга. Тужливо стогне вітер у снастях, лопоче вимпел на щоглі, та піняста смуга, звиваючись, біжить за кормою «Синьої чайки».

Рідні береги були близько. На обрії уже забовваніли перші знайомі острови, коли чудова сонячна днина нагло змінилася пронизливою холоднечею. По небосхилу простяглися пасма довгастих сірих хмарин, неначе пройшовся по небесній блакиті величезний брудний квач. «Чайка» відчула на собі перші напади бурі. Хлопці підв'язали вітрила й ввімкнули мотор. Поверхня моря була й досі гладенька, лише де-не-де вітер зривав над нею дрібнесенький водяний пилок. З настанням ночі знялася хвиля, вона зростала щохвилини, й «Чайку» починало кидати по розбурханім морі.

Ніхто з хлопців не спав. Але Іва негода не лякала. «Чайка» зі своїм потужним, на вісімдесят кінських сил, мотором за іграшки долала хвилі. Проте щойно він присвітив ліхтар у каюті, як прибіг Міхаел і повідомив: