— Коли кому скажеш хоч слово, підеш за ним! І він показав рукою на море.

Дві доби Володя жив сам. А потім до нього в комірку, замість Катакури, вселили нового рибалку, корейця, колишнього вантажника-кулі, який мав у свої сорок років вигляд справжнього діда. У нього були страшні виразки на нозі, які не давали спати. Старик бувало цілісіньку ніч просиджував, зігнувшись, обхопивши обома руками коліна, похитуючись і стиха стогнучи:

Минуло кілька днів після події з Катакурою. Рибалкам, звичайно, сказали, що хлопець, який був хворий, напевне впав у море і цього ніхто не помітив. Хоч не всі цьому повірили, але не допитувалися правди. Прибиті злиднями, важкою безпросвітною роботою, тероризовані знущанням та кулаками Торадзо, вони мовчали, хоч мовчання це було зловісне, схоже на гарячий присок, який жевріє під сірим попелом.

Усі дні був дуже поганий улов. Сіті витягали майже порожні. Одноманітно дзвеніли скляні поплавці. Володя повільно перебирав метр за метром мокре плетиво морського невода і напружено вдивлявся в хвилі. Здавалося, що сіть занадто важка, що заплуталось у ній щось чорне й велике… ось-ось вигулькне з безодні голова, руки…

— Катакура, — враз голосно каже Володя. — Це — Катакура!

Але сіть порожня. Ледве ворушаться обважнілі руки, й голова важка, як чорний якір.

Вранці знявся над морем густий туман. Він коливався і з усіх боків обступав шхуну. В цьому тумані «Нікка-мару», рискуючи зіткнутися із зустрічним судном, кілька годин ішла наосліп. Насправді це тільки так здавалося. Капітан добре знав, куди він веде шхуну.

Команді й рибалкам було суворо наказано не розмовляти, додержувати повної тиші і навіть не палити. «Нікка-мару» спинилася. Сотні метрів нової міцної сіті пішли на глибину моря. За роботою стежив Торадзо. Мабуть, через туман і мжичку він одягнув плащ — круглу пелерину з вирізом для голови, і був схожий тепер на присадкуватий гриб. Але й він усі накази давав пошепки або на митах.

У Володі від нервового збудження тремтіли руки. Він намагався приховати свій стан від рибалок, але вони помітили його хвилювання, хоч і не зрозуміли, в чому річ.

— Тебе трусить, — сказав старик-кореєць із замотаними в ганчір'я ногами.

— Пропасниця, — відповів Володя, прикусуючи нижню губу.

Усі рибалки знали, що шхуна знаходиться в забороненій радянській зоні. Густий туман ховав шхуну від сторожових катерів радянських прикордонників. З цього і скористався японський капітан, щоб повести «Нікка-мару» на хижацький лов риби.

Володя озирався на всі боки, напружено вдивляючись у туман. З'явися в цю хвилину сторожове судно, і кінець усім поневірянням! Він знову опиниться серед своїх рідних радянських людей, його нога ступить на землю батьківщини, яку він покинув, здавалося, безліч років тому. Тим часом минуло всього півтора місяця відтоді, як загинув «Сибіряк».

— Чого озираєшся? — спитав старик-кореєць. — Не бійся. Катер далеко. Капітан знає. Туман густий-густий, рибу впіймаємо тихо-тихо…

Перша сіть дала великий улов. Кета й горбуша, сплескуючи хвостами, срібним потоком потекли в трюм.

Спустили другу сіть. Рибалкам дали гарячого рису й по чашці саке. Велика хвиля гойдала «Нікка-мару». Зовсім недалеко зупинилась і друга шхуна, яка теж, немов справжній злодій, прийшла сюди, в радянські води, під прикриттям густого туману. Шхуна була величезна, майже вдвоє більша від «Нікка-мару». Володя чув, як Торадзо сказав капітанові:

— Це «Нінтака». Щоб її втопив злий дух, вона нам розполохає всю рибу!

Рис у мисочках апетитно парував. Але Володя не міг їсти, його напружений стан змінився майже переконанням, що ось-ось наскоче радянський сторожовий корабель, і тоді кришка цим японським хижакам!

Але навколо все було тихо. Здавалося, що тут не злодійські шхуни, а мирні рибалки спокійно ловлять плескату камбалу.

Коли ж усе трапилось, так, як Володя собі уявляв, юнак скам'янів. Світло-сірий гострий ніс сторожового катера виринув раптом з туману. Він то падав, то знову підіймався на високій хвилі. Рибалки з «Нінтаки» помітили його тільки тоді, коли катер різко повернувся носом до борту шхуни і на її палубу сміливо стрибнув з наганом у руці моряк. Може, це був матрос, може — боцман. Володя бачив, як маяли на вітрі стрічки його безкозирки…

Радянський військовий катер з зеленим вимпелом помітили і на «Нікка-мару». В ту хвилину, коли на палубі «Нінтаки» команда підняла руки і з рубки назустріч радянським морякам вийшов, улесливо зігнувшись і потираючи руки, японський капітан, Торадзо, не розгубившись, наказав перерізати канати. Сіть пішла на дно. Слідом за нею за борт полетіли перемети й інше рибальське знаряддя. Але Володя знав, що це не врятує шхуни.

В трюмі «Нікка-мару» лежало багато свіжої риби, і це був найкращий доказ злочинства в радянських водах.

Тим часом за першим прикордонником на палубу «Нінтаки» стрибнуло ще кілька озброєних моряків. Рибалки й команда застигли на місці з піднятими вгору руками.

Капітан «Нінтаки» вклонявся, тер руки, але на нього зараз не звертали ніякої уваги. Володя бачив, як з катера кинули на палубу шхуни канат. Його кінець на льоту впіймав радянський моряк і закріпив. Тепер «Нінтака» була взята на буксир.

Зненацька Володя відчув, як «Нікка-мару» здригнулась, затремтіла і рушила з місця. Поки радянські прикордонники арештовували команду «Нінтаки», капітан «Нікка-мару» оговтався і вирішив утекти, сховавшись за густою запоною туману.

Ще кілька хвилин, і шхуна встигне сховатись. Володя зірвався з місця. Що робити? Який знак дати? Гукнути? Ні, не почують зараз, бо лунає команда на катері і зняли гармидер арештовані японці. А «Нікка-мару» вже зробила поворот, і запінилась за кормою вода…

Блукаючий погляд Володі впав на дзвін біля капітанської рубки. Юнак підскочив до нього і зірвав ковпачок з металевого бовкала. Смикнув за вірьовку…

Дзвін задзвонив пронизливо, аж у вухах залящало. Володя встиг побачити, як дула двох кулеметів націлилися з катера на «Нікка-мару», просто на рубку, де за склом стояв, ворушачи губами, капітан. Тікати було неможливо, «Нікка-мару» зупинилась. І саме в цю мить хтось із страшною силою вдарив Володю по голові. На секунду все закрутилося перед очима, застрибало, майнули зовсім близько гребені бурунів, і юнак звалився в море.

Хвиля підхопила його і, перш ніж він отямився, віднесла від шхуни. Володя знав, що минуло не більш як дві-три хвилини і радянський катер десь тут, зовсім недалеко. Треба тільки напружити сили й попливти. Але куди? В який бік?

Навколо було густе молоко туману, яке ховало і катер, і японські шхуни.

Володя прислухався, і йому здалося, що він чує далекі людські голоси й стукіт мотора. Нестерпно боліла голова. «Мабуть, Торадзо вдарив, — майнула думка, — безумовно, він!» Юнак зціпив зуби й поплив у той бік, звідки долинули голоси.

Він плив довго, але навколо, як і раніше, здіймалися тільки сиві пасма густого туману.

З кожною хвилиною ставало все важче боротися з бурунами. Володя відчував, що довго не витримає, бо сили швидко танули.

«А все ж таки «Нікка-мару» не втекла! — подумав він. — Яка ж голова важка… Ні, вона зовсім легка, вона легка, як скляний шар, і дзвенить, дзвенить… І крутиться, крутиться, крут…»

Думка урвалась. Стало зовсім легко й спокійно. Потім усе зникло.

«Де це я? — подумав Володя. — Що це за дошки? Канати? «Нікка-мару»?

Пригадав з усіма подробицями все, що з ним трапилося. Підвівся на лікті і здивовано розглядав незнайому обстановку. Ні, це не «Нікка-мару». Це звичайний великий човен. Легко крутилась голова. Брязнув ланцюг — човен гойдається біля берега. На березі спить рибалка-японець. А вдалині лісова смуга тайги.