Звук людського голосу прозвучав би в цій пустині, як музика. Але цей голос міг належати також і ворогові, і Володя подумав, що хай краще туга й самотність, ніж знову опинитися в полоні.
Майнула думка, що берег дає значно більше шансів на швидкий поворот до батьківщини, ніж тайга. Адже в морі може з'явитися пароплав, і цей пароплав може бути радянським, і він помітить сигнали на березі, які подає самітний юнак…
З новою силою спалахнуло пристрасне бажання швидше ступити на рідну землю. Але водночас Володя розумів, що все це тільки мрії, бо тут, на японському березі, його швидше може помітити японський прикордонник, ніж радянський пароплав, який пройде далеко в морі, і тільки над обрієм з'явиться дим з його труб.
Вибравши сухе місце, зморений юнак заснув, йому приснилась Інга.
Люба Інга! Володя тримав її загорілу руку і дивився дівчині у вічі. Вона сказала, це так ясно чув Володя:
— Я все думаю про тебе і жду тебе, хороший мій. Саме так і сказала. І вже коли йшла, здалека гукнула:
— Ми з тобою гратимемо знову, як колись. Пам'ятаєш?
Ну, звичайно ж — він усе пам'ятає, все до найменших дрібниць. І особливо один день… Гарячий сонячний день… вони вдвох сиділи за піаніно й грали в чотири руки «Танець Анітри» і в «В печері гномів» Гріга. Вони сиділи біля розчиненого вікна, і духмяний втрець ворушив фіранку. Пальці Інги — тонкі й довгі музичні пальці — легко й швидко стрибали по клавішах, як босі ноги Анітри.
Потім Інга заграла «Блискуче рондо» Вебера. Володя бачив, як тремтіли в неї золоті волосинки біля вуха. Він нахилявся все ближче до її щоки. Інга раптом перестала грати і глянула на Володю. Її зіниці, круглі, великі, здавалось, застигли. Обоє мовчки дивились одне одному в глибину очей. І тоді Інга раптом поцілувала його в лоб, рвучко повернулась і знову вдарила по клавішах.
— Ей-хо-о!
Володя здригнувся і прокинувся. До нього йшов присадкуватий товстий японець. Був уже ранок.
— Ей-хо-о!
Зовсім недалеко, на березі, стояли люди. Вони затуляли від сонця долонями очі й пильно дивились на Володю.
А товстий японець був уже за п'ять кроків.
— Ей-хо! — знову вигукнув японець. — Пора вставати!
Володя не знав, що йому діяти. Тікати пізно. Та й чи треба тікати? За три десятки кроків гойдалася біля берега велика шхуна. Сліпучо блищало скло на капітанській рубці.
І в одну мить юнак уявив собі таку картину. Шхуна запливла далеко в море по рибу. Мимо проходить радянський пароплав. Володі ясно видно палубу, матросів, веселі обличчя пасажирів. «Рятуйте! — гукає Володя. — Я син геолога Дорошука!» Капітан наказує спустити шлюпку. Шлюпка стрибає по хвилях, і ось вона вже зовсім наблизилась до шхуни. Володя кидається у воду і пливе, його підхоплюють руки радянських моряків…
Юнак заплющив на мить очі, і коли знову глянув на світ, побачив перед собою того ж товстого японця в трусах і в оранжовій майці з білими смугами.
— Що робиш? — питає він і мацає м'язи Володі на грудях і на руках.
— Шукаю роботи, — хрипить Володя. — Я йду з лісорозробок…
Японець ще раз боляче мацає юнакові м'язи і робить знак іти за ним.
Від шхуни і від рибалок у трусах та в майках з ієрогліфами риболовецької фірми на спинах, тхне важко і неприємно. «Запах сирої риби, — догадується Володя, — та водоростей, гнилих водоростей».
Товстий японець підвів Володю до стрункої худорлявої людини з біноклем на грудях.
— Він шукає роботи, капітане.
Капітан вийняв записну книжечку і довго щось записував. Товстий японець чекав.
— Він шукає роботи, — сказав раптом капітан, ховаючи книжечку в кишеню на грудях легкого френча. — Коли він придатний, візьміть його, Торадзо.
Товстий японець повів Володю на корму шхуни. Дерев'яна палуба була слизька від риб'ячої луски.
— Мене звуть Торадзо, — сказав японець, — а тепер візьми цей канат і заклади за цей гак.
Володя швидко й правильно зав'язав гачний вузол. Наука стернового Хотти з «Сибіряка» не загинула марно. Торадзо задоволено хитнув головою, коли Володя вправно зав'язав також і шкотний вузол, і канатний «крендель», який зветься в моряків «штик із шлагом». Можна було думати, що після цього іспиту Торадзо настановить Володю боцманом або принаймні матросом. Але товстий японець сказав:
— Вичищатимеш рибу.
Торадзо покликав рибалку і звелів йому показати Володі нові його обов'язки.
Юнак повернувся, щоб піти. Але в цю мить важкий удар по голові звалив його з ніг. Володя покотився палубою, почуваючи, як очі заступила темрява. За кілька хвилин він очуняв і підвівся на ноги. Тремтіли коліна, губи пересохли. Торадзо зустрів його сміхом. Володя зрозумів, що японець по-зрадницькому вдарив його ззаду.
— Наволоч! — вигукнув юнак і кинувся на Торадзо. Той виставив уперед ліву ногу, трохи нагнувся і, як тараном, ударив Володю головою в живіт. З глухим стогоном юнак знову звалився на палубу.
Рибалка вилив на Володю чашку води і допоміг хлопцеві підвестись.
— Це для першого знайомства, — показав зуби Торадзо. — Будеш слухняний — не будеш битий. Запам'ятай це, молокососе.
Рибалка, жовтий, як цитрина, одвів Володю в приміщення на шхуні для матросів та робітників-рибалок. Це були мініатюрні комірки, схожі на клітки. В кожній комірці жило по двоє рибалок. Страшенний сморід сповнював ці приміщення. Крізь невеличкий ілюмінатор світла в комірчину потрапляло дуже мало, тут завжди було напівтемно. В цих клітках, в цьому нестерпному смороді жили, спали, їли й відпочивали рибалки на шхуні.
Як виявилося, це був східний берег Карафуто на непривітному Охотському морі. Шхуна мала назву «Нікка-мару». На її борту було троє матросів і двадцятеро рибалок. Далеко в морі «Нікка-мару» глушила мотор, і тоді у воду лягали тисячі метрів сіті. Шхуна повільно маневрувала, і сіть метр за метром зникала в морській глибині.
Вранці діставали здобич. Тоді на палубі ворушилася плеската глибоководна камбала, горбуша — масу і кета — сяке. Іноді потрапляли на косяки оселедців. Тоді спостерігач на носі шхуни гукав:
— Нісін! Нісін!
Дзвонив дзвін, прив'язаний до стовпа на палубі, і всі матроси й рибалки, як один, вискакували на цей сигнал зі своїх кліток-нір. Оселедцям перетинали шлях, оточували весь косяк, і тоді сіті тріщали від багатьох тонн сріблястої риби.
Впійману горбушу чи кету розрізали вздовж черева і вичищали нутро. Кишки йшли на добриво, на тукові заводи, тому їх складали окремо у великі чани.
Розрізав рибу і Володя. Ця нудна робота пригнічувала своєю тупою одноманітністю. Коли були великі улови, робити доводилося по шістнадцять годин на добу. Робітники працювали, як автомати. Раз у раз билася в їхніх руках величезна риба, потім блискало гостре лезо ножа, чутно було звук розрізуваного черева, риба летіла в корзину, а кишки її — в чан. І так методично, хвилина за хвилиною.
Часом цю роботу переривав удар і стогін. Це підходив непомітно Торадзо і кулаком звалював на палубу котрогось з робітників, який, на думку Торадзо, працював повільніше від інших.
Володя спочатку дуже дивувався, що його не спитали, хто він такий і звідки. Але потім він зрозумів, що на шхуну «Нікка-мару» йшли тільки ті, кого злидні довели до відчаю. Перший рік робітникові на «Нікка-мару» не платили жодної ієни і вимагали підписати контракт на два роки безперервної праці, на шхуні.
Рибалки на «Нікка-мару» були людьми, які все життя терпіли голод і безпросвітні злидні і за свою каторжну роботу мали жменю третьосортного рису. Ці люди, здавалось, уже нічого доброго не сподівалися від долі, але в їх очах Володя часто помічав зелені вогники лютої ненависті, коли заходила розмова про капітана й Торадзо або про даннасана — господаря риболовецької фірми, яка мала десятки й сотні рибальських шхун та кавасаки.
Капітана мало цікавило, хто працює на його шхуні, йому треба було мати дешеві, майже дармові руки. Він охоче приймав навіть сухотних і взагалі хворих, яких ніде не брали на роботу і які з відчаю виконували першу-ліпшу роботу за миску гарячого рису.
