Знову стрибок над розколиною. Цього разу Тюріна попереджено. Він учепився руками за залізне поруччя. Я дивлюся вниз. Жахлива розколина! Навряд чи є такі на Землі. Дна не видно — чорно. А завширшки вона на кілька кілометрів. Бідолашний дідусь Місяць! Які глибокі зморшки на твоєму обличчі!..

— Альфонс… Птолемей… Ми вже бачили їх, підлітаючи до Місяця, — говорить Тюрін.

Вдалині я бачу вершину кратера. Тюрін притискає свій скафандр до мого — інакше ми не можемо розмовляти — і пояснює:

— Ось він!.. Копернік! Один з найбільших кратерів Місяця, його діаметр понад вісімдесят п’ять кілометрів. А найбільший кратер на Землі — на острові Цейлоні — має менш як сімдесят кілометрів.

— В кратер. В самий кратер! — командує Тюрін.

Соколовський ставить ракету “дибки”. Вона стрімко здіймається вгору, щоб перелетіти через край кратера. З висоти я бачу правильне коло, в центрі якого височить конус. Ракета спускається біля основи конуса. Тюрін зіскакує на поверхню і стрибками біжить до конуса. Невже він хоче вилізти на вершину? Так і є. Він уже дряпається по крутих, майже прямовисних скелях і з такою швидкістю, що найкращий альпініст на Землі не зміг би його наздогнати. На Місяці лазити значно легше. Тут Тюрін важить десять-дванадцять кілограмів. Це невелика вага навіть для його кволих м’язів.

Навколо конуса, на деякій віддалі від нього, — кам’яний вал. Мені не зовсім зрозуміле його походження. Якщо це каміння, викинуте колись під час вибуху вулкана, — тоді воно було б розкидане по всьому простору і не утворило б такого правильного кільця.

Пояснення прийшло зовсім несподівано. Я раптом відчув струс ґрунту. Невже на Місяці бувають “місяцетруси”? Я здивовано оглянувся на Соколовського. Той мовчки простягнув руку в напрямі до шпиля: з його вершини летіли величезні скелі, дроблячись по дорозі. З розгону ці скелі докотились до валу.

Так от у чім річ! На Місяці немає ні вітрів, ні дощів — руйнівників земних гір. Але зате є небезпечніший руйнівник — величезна різниця температур між місячною ніччю і днем. Два тижні на Місяці тримається температура близько двохсот градусів холоду, а два тижні — близько двохсот градусів тепла. Різниця в чотириста градусів! Скелі не витримують і тріскаються, як остиглі склянки, в які налили окропу. Тюрін повинен це знати краще, ніж я. Яку ж необережність робить він, вирушивши в екскурсію на гору… Очевидно, професор і сам зрозумів це: стрибаючи з скелі на скелю, він швидко спускається вниз. Ліворуч від нього виникає новий обвал, праворуч — теж. Але Тюрін уже біля нас.

— Ні, ні! Я не відмовляюсь від своєї думки, — каже він, — але я вибрав невдалий час. Сходити на місячні гори треба або наприкінці місячного дня, або вночі. Поки що досить. Летімо в океан Бур, а звідти — прямо на схід, на другий бік Місяця, який ще не бачила жодна людина.

— Хотів би я знати, хто видумав ці дивні назви, — сказав я, коли ми рушили. — Копернік, Платон, Аристотель — це я ще розумію. Але що за океан Бур на Місяці, де ніяких бур не буває? Море Достатку, де нічого немає, крім мертвого каміння, море Криз… яких криз? І що це за моря, де немає ані краплі води?

— Так, назви не зовсім вдалі, - погодився Тюрін. — Западини на поверхні Місяця, це, звичайно, ложе океанів і морів, які були тут колись. Але їх назви… Треба ж було якось назвати! От коли відкривали нові маленькі планети, то спочатку називали їх за традицією іменами старогрецьких богів. Скоро всі імена було вичерпано, а нових планеток прибувало дедалі більше. Тоді вдалися до прославлених імен людей: Фламмаріона, Гаусса, Пікерінга і навіть відомих філантропів, як от американець Едуард Тук. Так капіталіст Тук придбав на небі земельні ділянки. На мою думку, для дрібних планет найкраща номерна система… А Карпати, Альпи, Апенніни на Місяці — це від убозтва фантазії. Ось я, наприклад, придумав зовсім нові назви для гір, вулканів, морів і цирків, які ми відкриємо на другому боці Місяця…

— Ви не забудете, звичайно, і кратера Тюріна? — спитав, усміхаючись, Соколовський.

— На всіх стане, — відповів професор. — І кратер Тюріна, і море Соколовського, і цирк Артем’єва, якщо захочете.

Не минуло й півгодини, як Соколовський, “піддавши пару” нашій ракеті, доставив нас в океан Бур. Ракета спустилась на “дно” океану. Воно було дуже нерівне. Подекуди підносились високі гори. Їх вершини, мабуть, були колись островами. Іноді ми спускалися в глибокі долини, і нас вкривала тінь. Але зовсім темно не було: відбите світло падало від вершин освітлених гір.

Я уважно роздивлявся навколо. Камені відкидали від себе суцільні довгі тіні. Раптом в одному місці я побачив дивовижну гратчасту тінь — ніби від напівзруйнованого кошика. Я показав на неї Соколовському. Він одразу ж спинив ракету, і я побіг до тіні. З вигляду це був камінь, але камінь незвичайної форми: він нагадував частину хребта з ребрами. Невже ми знайшли останки вимерлого страховища? Значить, на Місяці існували навіть хребетні тварини? Отже, він не так уже скоро позбувся своєї атмосфери. “Хребці” і “ребра” були занадто тонкі для своїх розмірів. Але ж на Місяці вага в шість разів менша, ніж на Землі, і тварини могли мати тут тонші кістяки. До того ж це, певно, була морська тварина.

Геолог узяв одне “ребро”, що валялось біля кістяка, і розломив його. Зовні чорне, всередині воно мало сіруватий пористий вигляд. Соколовський похитав головою і сказав:

— Я думаю, що це не кістки, а швидше корали.

— Але загальний вигляд, обриси… — заперечив я.

Наукова суперечка ладна була розгорітися, аж тут втрутився Тюрін. Посилаючись на свої повноваження, він вимагав негайно летіти далі. Професор поспішав оглянути другий бік Місяця, поки він майже весь освітлений сонцем. Довелося скоритись. Я захопив кілька “кісток”, щоб, повернувшись на Кец, зробити аналіз, і ми полетіли далі. Ця знахідка дуже схвилювала мене. Якби покопатися в ґрунті морського дна, можна було б зробити багато несподіваних відкриттів. Відновити картину короткочасного життя на Місяці. Короткочасного, зрозуміло, за астрономічними масштабами…

Наша ракета мчала на схід. Я дивився на Сонце і дивувався: воно досить швидко підіймалося до зеніту. Раптом Тюрін схопив себе за боки.

— Я, здається, загубив свій фотоапарат… Футляр цілий, а апарата немає… Назад! Я не можу залишитись без фотографічного апарата! Я, мабуть, впустив його, коли вкладав у футляр після зйомки цього злощасного кістяка! Тут речі так мало важать, що легко впустити їх і не помітити…

Геолог з незадоволенням смикнув головою, але ракету повернув назад. І тут я помітив незвичайне явище: Сонце пішло назад на схід, поволі скочуючись до обрію. Мені здалося, що я марю. Чи не занадто напекло мені голову сонячне проміння? Сонце рухається по небу то в один, то в другий бік! Я не наважувався навіть сказати про це своїм супутникам і мовчки спостерігав далі. Коли ми, під’їжджаючи до місця, зменшили швидкість і йшли не більше як п’ятнадцять кілометрів на годину, — Сонце спинилось. Нічого не можу зрозуміти!

Тюрін, мабуть, помітив, що я занадто часто поглядаю на небо. Він усміхнувся і, торкнувшись своїм скафандром до мого, сказав:

— Я бачу, вас турбує поведінка Сонця. А тимчасом причина проста. Місяць — невелике небесне тіло, рух його екваторіальних точок дуже повільний: вони проходять менш як чотири метри за секунду. Отже, коли їхати по екватору з швидкістю близько п’ятнадцяти кілометрів за годину на захід, то Сонце стоятиме на небі, а коли прискорити наш рух, Сонце почне “заходити на схід”. І навпаки: коли ми їхали на схід, назустріч Сонцю, то ми, швидко переміщаючись по місячній поверхні, примушували Сонце швидше сходити. Словом, ми тут можемо керувати рухом Сонця. П’ятнадцять кілометрів за годину на Місяці легко пройти й пішки. І тоді над пішоходом, який іде з такою швидкістю по екватору на захід, Сонце стоятиме нерухомо… Це дуже зручно. Наприклад, дуже зручно йти слідом за Сонцем, коли воно от-от зайде. Ґрунт ще теплий, світла досить, але немає виснажливої спеки. Хоч наші костюми добре захищають нас від зміни температур, але різниця між світлом і тінню все-таки дається взнаки.