Працюючи так тяжко і здійснюючи трудові подвиги, Леонід Кравчук переслідував суто меркантильну мету: заробити грошей і купити собі нормальний одяг. Тому, коли його однокашники вже повернулися до Києва, він ще лишився на цілині, пересівши з трактора на вантажівку. Возив зерно на елеватор, долаючи за день по триста кілометрів в обидва кінці. За ці більш ніж чотири місяці, проведені в степах, Леонід хворів і мучився від спраги: годували погано, з водою виникали постійні проблеми. Та все ж таки, перемігши труднощі, він отримав як моральну, так і матеріальну винагороду. На зароблені гроші Леонід справив собі хороше пальто і купив свій перший в житті наручний годинник. Причини мати гарний зовнішній вигляд на той час були вагомими: Леонід закохався.

З Антоніною, своєю майбутньою дружиною, Леонід Макарович вчився на одному курсі. Це було не перше кохання юнака: раніше він зустрічався з дівчиною на ім’я Грета, котра пізніше вийшла заміж за військового льотчика. Але якщо це було захоплення, що минулося, то до стосунків з Антоніною хлопець поставився більш серйозно. Сама дівчина була родом із Сумщини. Її батько загинув на залізниці, мама теж рано померла. Познайомилися молоді люди, як водиться, на танцях. Оскільки жили в одному гуртожитку, перепон для частих зустрічей не було. До четвертого курсу вони, попри те, що всі довкола заочно поженили їх, лишалися просто друзями. Та коли зайшли перші розмови про розподіл після закінчення університету, стало зрозуміло: разом Леонід з Антоніною зможуть поїхати кудись працювати лише в тому випадку, якщо стануть чоловіком та дружиною. Роблячи пропозицію, Кравчук процитував коханій дівчині вірші Максима Рильського. Дівчина погодилася не відразу, проте довго приховувати свої наміри Леонід не міг. І подруги Антоніни, і його друзі чим далі, тим частіше почали запитувати, коли ж, нарешті, весілля.

У той знаменний для обох день ішов сильний дощ. Розписавшись у ЗАГСі Залізничного району міста Києва, новоспечене подружжя відгуляло студентське весілля в гуртожитку. Як на ті часи гулянка вийшла досить скромною. Згодом молода сім’я отримала окрему кімнату. Скоро наспів час розподілу, і Леоніду Макаровичу запропонували місце викладача в Запорізькому алюмінієвому технікумі. Та виявилося, що там уже були свої викладачі: політекономія перебувала під патронатом керівних органів комуністичної партії, і насамперед її мали викладати ті, кого направили з міськкому чи райкому партії. Навіть якщо ця людина ніколи в житті не вивчала політекономії. Отже, університетське направлення Кравчука нічого не означало. Допоміг випадок: приятель мав добрі знайомства в ЦК партії, звідти звернулися до міністерства фінансів, і в результаті Леоніда Макаровича направили в 1958 році викладати політекономію в Чернівецький фінансовий технікум.

Труднощі далі переслідували молодого спеціаліста. Жити довелося у червоному куточку жіночого гуртожитку, тому Леонідові щодня доводилося умиватися і голитися у громадському туалеті на міській площі. Потім Кравчуків поселили у флігелі гуртожитку, на другому поверсі, просто над «ленінською кімнатою». Насправді то був не другий поверх, а швидше горище: коли випростатися, головою можна було торкнутися стелі. Для Антоніни роботи в Чернівцях не виявилося, адже за направленням влаштувався лише її чоловік. Тому спочатку вона не працювала, а згодом вдалося влаштуватися викладачем погодинно в тутешній індустріальний технікум. Спільна зарплата родини становила 900 дореформених радянських карбованців (90 рублів на нові гроші). Вистачало її лише на харчі. «Викладав я рідною мовою, – згадує Леонід Макарович. – Тоді, наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років, уже починалася українізація. Та вже за десять років її згорнули, а потім зовсім припинили. Навпаки – почалася активна русифікація». Там же, у Чернівцях, у родини Кравчуків народився син Олександр. Майбутнє бачилося стабільним та безхмарним. Кравчук був молодим і повним сил.

Але в той самий час Леонід уже був членом комуністичної партії. На останньому курсі університету його запросили в партійне бюро і запропонували написати заяву. Відмовитися від такої пропозиції, посилаючись на те, що подібної честі не достойний, було можливо. Проте на ідеологічному факультеті, яким був економічний, подібні відмови з часом могли дуже дорого коштувати. Зрештою, отримати пропозицію вступити в партію вже вважалося за честь. І відхиляти простягнуту руку означало відмовитися від честі, знехтувати довірою. Між іншим, отримати направлення на викладацьку роботу в Чернівці Леонід Кравчук не зміг би, якби не вступив на той час у компартію. Правда, як згадував сам екс-президент, він не особливо й опирався. Адже насправді вірив у партійні гасла, сприймав їх, як належне, хоча чомусь забув про сутички НКВС із повстанцями в лісах його рідного Полісся. «Коли б мені сьогоднішнє бачення мого життя і знання історії, я б ніколи не вступив у партію, – признався він, уже будучи головою української держави. – Якби я знав тоді, скажімо, про Голодомор і всі репресії в такому обсязі, як тепер, у таких картинах, як нині, – я б ніколи цього не зробив. І зв’язав би своє життя не з партійною, а з викладацькою роботою».

У 1960 році Леоніда Кравчука викликали в Чернівецький міськком КПУ. Там йому пояснили: відповідальні товариші відвідали його лекції з політичної економії, відчули в молодому комуністові потрібну їм жилку і вирішили не губити такий талант – викладачеві запропонували працювати лектором у міськкомі. Тоді Леонід відмовився, адже навіть гадки не мав про специфіку такої роботи. На деякий час йому дали спокій. Аби потім знову викликати, тепер уже – в обласний партійний комітет. «Ми знаємо, що ви, Леоніде Макаровичу, хороший лектор-пропагандист, – сказали йому. – Ви вмієте працювати з людьми. Тому пропонуємо вам перейти в обком на посаду консультанта з політичної освіти». Через багато років Кравчук признався: головну роль у всій цій історії зіграло житло. Новому працівнику обкому партії квартиру виділили дуже швидко. Оскільки для радянської людини квартирне питання було найактуальнішим, нема нічого дивного в тому, що він погодився. На той момент Кравчуку не виповнилося ще й тридцяти років. Далі, бажаючи зробити наукову кар’єру, він навіть почав писати дисертацію. Але остаточно його плани поховали так звані «вербувальники» з Москви: Кравчука запросили в аспірантуру московської Академії суспільних наук при ЦК КПРС. Дружина Антоніна лишилася в Чернівцях – залишати викладацьку роботу не мала наміру. Тому кілька років родина жила на два міста – то Леонід приїздив навідати сім’ю з Москви, то Антоніна їздила до нього в радянську столицю.

Після закінчення Академії Леонідові Кравчуку запропонували лишитися в Москві для продовження кар’єри, закріпитися на кафедрі. Та прийняти пропозицію завадили діючі на той час бюрократичні закони. Направляв людину на навчання обком партії міста Чернівці. Значить, повернутися людина повинна теж у Чернівці, аби відпрацювати направлення. Кравчук мусив обійняти посаду секретаря Чернівецького міськкому. Проте впливові друзі знову допомогли – надійшло запрошення на роботу з Києва, з ЦК КПУ. Влаштувавшись тимчасово в елітному готелі «Жовтневий», він відразу ж став до роботи, заодно дізнавшись: для того, аби працювати в ЦК партії, не треба писати спеціальних заяв, досить лише автобіографії та заповнення облікової картки. Нового спеціаліста рекомендували на посаду завідуючого сектором оргвідділу ЦК КПУ, який займався підготовкою та перепідготовкою партійних кадрів. Туди входили: вища партійна школа в Києві та Одесі, мережа курсів в областях та інші подібні заклади. Повернувшись до Москви та захистивши дисертацію, Леонід Макарович уже остаточно осів з родиною в Києві, отримавши «цековську» квартиру.

Ставши завідувачем відділу ЦК, він перетворився на закриту особу. «Не мав права, не мав можливості жити, як усі, – говорив пізніше Кравчук. – Це просто було заборонено чиновникам такого рангу. Захотіла людина піти в ресторан – і пішла собі, а ти не можеш. Знайомляться, спілкуються, а ти не можеш. Ти весь час відчуваєш обмеження. А коли людину охороняють… Ти вже думаєш іншими категоріями, не можеш собі дозволити поводитися як заманеться. Скорочується час на спілкування з рідними. Втомлюєшся до такої межі, що не здатен нікого бачити, поки не наберешся сил, не відпочинеш». Через цю закриту специфіку роботи про те, чим саме займався і чим, власне, відзначився Леонід Макарович Кравчук, працюючи в 1970-х роках завідуючим сектором, інспектором, помічником секретаря ЦК, першим замом завідувача відділу, завідуючим відділом агітації і пропаганди ЦК КПУ, відомо дуже мало. Але можна припустити: це не тому, що він виконував якусь секретну роботу, а насамперед через те, що в часи так званого «застою» він не особливо виділявся серед інших партійних функціонерів радянської України. Тому краще за все сприймати той період біографії Леоніда Кравчука через загальну призму української історії тих часів.