— Мені нема чого відкривати, — відказав Монкс. — Коли хочете, розповідайте далі.
— Так от, — провадив містер Браунлоу, — один з його нових друзів був відставний офіцер флоту, дружина якого померла за півроку перед тим і залишила його з двома дітьми — їх було більше, та, на щастя, вижило тільки двоє. То були дві дочки: одна — чарівне створіння дев'ятнадцяти років, а друга — ще зовсім дитя, років двох або трьох.
— Яке мені до всього цього діло? — спитав Монкс.
— Жили вони, — вів далі містер Браунлоу, ніби й не чув його запитання, — в тій частіші країни, куди ваш батько потрапив під час своїх мандрів і де він оселився. Вони познайомилися, зблизилися, заприятелювали. Ваш батько був напрочуд здібною людиною і мав душу і вдачу своєї сестри. Що ближче спізнавав його старий моряк, то більше любив. Було б краще, якби тим усе і скінчилося. Але дочка його теж полюбила.
Містер Браунлоу помовчав; Монкс кусав губи, втупивши очі в підлогу; коли старий джентльмен помітив це, він одразу ж заговорив знову:
— На кінець року він уже був заручений, урочисто заручений з нею, — він був першим і єдиним щирим, палким коханням тієї простодушної дівчини.
— Ваша історія, одначе, затяглася, — зауважив Монкс, неспокійно крутячись на стільці.
— Це правдива оповідь про горе і страждання, — відказав містер Браунлоу, — а такі оповіді звичайно бувають довгі. Якби йшлося про суцільну радість і щастя, тоді б я скоро закінчив… Так от, минули роки, і помер один з тих багатих родичів, заради чийого марнолюбства ваш батько був змушений — як це часто трапляється — був змушений пожертвувати собою. Щоб винагородити його за все горе, до якого він почасти спричинився, той родич залишив вашому батькові те, що вважав панацеєю від будь-якого лиха, — гроші. І йому довелося негайно виїхати в Рим, де той родич лікувався і де зрештою упокоївся, залишивши свої справи у вкрай заплутаному стані. Ваш батько поїхав і там смертельно захворів. Як тільки мати ваша довідалася про це, вона разом з вами поспішила з Парижа до нього. Другого дня по її приїзді ваш батько помер, не лишивши по собі ніякого заповіту — ніякого заповіту, — таким чином, усе його майно дісталося вашій матері і вам.
На цьому місці розповіді Монкс затамував подих і напружено прислухався, хоч і далі уникав дивитися на співрозмовника. Коли містер Браунлоу спинився, Монкс змінив позу, ніби йому раптом відлягло від серця, і витер Хусточкою розпашіле обличчя і руки.
— Але перед тим як виїхати за кордон віп був проїздом у Лондоні, — повільно мовив містер Браунлоу, не зводячи погляду з обличчя Монкса, — і завітав до мене.
— Уперше про це чую, — перебив його Монкс голосом, який мав звучати недовірливо, але виражав скоріше прикрий подив.
— Він зайшов до мене і лишив разом з іншими речами картину — портрет тієї бідолашної дівчини, який він сам намалював. Він не хотів віддавати його в чужі руки, а брати його з собою в ту поспішну подорож теж не випадало. Від тривог і гризот сумління він змарнів мало не на тінь;— говорив плутано й безладно про погибель та безчестя, що їх він на когось накликав; розповів про свій намір розпродати — хай із збитком — усе своє майно і, відказавши вам і вашій матері частину одержаних грошей, виїхати з Англії, — я добре розумів, що їхати він хотів не сам, — щоб більш ніколи не повертатися в цю країну. Навіть мені, своєму давньому другові, чия прихильність мала глибоке коріння в землі, в якій спочила найдорожча нам обом людина, — навіть мені він не висповідався до кінця, а тільки пообіцяв написати і в листі докладно про все розповісти, а колись іще раз — востаннє в цьому житті — побачитися зі мною. Та, на жаль, ота наша зустріч і стала останньою. Більше я його не бачив і обіцяного листа від нього не одержав.
Коли все скінчилося, — трохи помовчавши, провадив мь стер Браунлоу, — я поїхав туди, де зародилося його — я вживу вислів, звичайний для людей, бо жорстокість людська і поблажливість тепер нічого для нього не важать, — його гріховне кохання. Я вирішив, що в тому разі, коли мої побоювання виявляться слушними, та заблукана дитина знайде принаймні одне серце і дім, які готові будуть її прийняти й пригріти. Та за тиждень до того, як я приїхав, уся родина, сплативши дрібні борги, виїхала з тієї місцевості; куди й чому — ніхто не знав.
Монкс зітхнув іще вільніше і, переможно посміхаючись, повів очима по кімнаті.
— Коли ваш брат, — сказав містер Браунлоу, присуваючись ближче до нього, — коли ваш брат, кволий, занедбаний, одягнений у лахміття, трапився на моєму шляху, то був не просто випадок, а вища воля, — і я врятував його від злочинного, ганебного життя…
— Ви?! — вигукнув Монкс.
— Так, я, — підтвердив містер Браунлоу. — Я ж недаремно обіцяв, що зрештою зацікавлю вас. Атож, його врятував я. Видно, ваш хитрий спільник утаїв від вас мов ім'я, хоч він і не міг знати, що воно не буде для вас цілком невідомим. Отже, коли я визволив хлопця і він лежав у мене вдома, одужуючи після хвороби, мені в очі впала його разюча подібність з портретом, про який я вже казав. Навіть коли я вперше його побачив, замурзаного ї жалюгідного, в його обличчі мене вразило щось знайоме, ніби в ясному сні переді мною промайнув образ давнього друга. Навряд чи треба розповідати вам, як того хлопчика викрали в мене, перше ніж мені стала відома його історія.
— А чом ні? — поквапливо спитав Монкс.
— Тому що ви все це добре знаєте.
— Я?!
— Не заперечуйте, це ні до чого, — сказав містер Браунлоу. — Зараз ви побачите, що мені відомо ще багато дечого іншого.
— Ви… ви не маєте ніяких доказів проти мене, — затинаючись, мовив Монкс. — Ви не зможете нічого довести.
— Побачимо, — відповів старий джентльмен, кинувши на нього допитливий погляд. — Я згубив хлопця з очей і, хоч як шукав його, не міг знайти. Ваша мати вже померла, і я знав, що тільки ви можете з'ясувати мені таємницю, якщо тільки її взагалі можна з'ясувати; отож, коли до мене дійшли чутки, що ви живете в своєму маєтку у Вест-Індії, — куди, як вам добре відомо, ви поїхали після смерті матері, рятуючись від наслідків вашого розпусного життя, — я вирушив у дорогу. Виявилося, що за кілька місяців перед тим ви виїхали і були, як я чув, десь у Лондоні, але ніхто не міг сказати, де саме. Я повернувся до Англії. Агенти, що вели ваші справи, теж не знали вашої адреси. Вони розповіли мені, що ви з'являлися й зникали так само таємниче, як робили це завпеди: то вас бачили щодня, а то ви пропадали на цілі місяці, відвідуючи, напевно, ті самі кубла й обертаючись серед тих самих лихих людей, як і тоді, коли ще були зухвалим, непокірним підлітком. Я надокучав вашим агентам новими й новими запитаннями. Я виходив уздовж і впоперек усе місто, вдень і вночі, та все марно: до нашої зустрічі дві години тому мені ніяк не щастило вас побачити.
— Ну, ось тепер ви мене бачите, — мовив Монкс зухвало, вставши зі стільця. — То й що? Ошуканство і грабунок — гучні слова! По-вашому, їх можна виправдати уявною подібністю якогось чортеняти з мазаниною, якою розважався мій покійний батечко? Брат! Ви ж навіть не знаєте, чи була в тієї чутливої парочки дитина. Навіть цього ви не знаєте.
— Не знав, — відповів містер Браунлоу, теж підводячись, — але за останні два тижні я про все довідався. У вас справді є брат — ви про це знаєте, знаєте його і в лице. Був і заповіт, але ваша мати знищила його і, вмираючи, відкрила вам таємницю й пов'язані з нею вигоди. Заповіт було складено на користь дитини, що мала народитися від того безрадісного кохання; дитина справді народилася, і коли ви випадково побачили хлопця, ця схожість з вашим батьком збудила у вас перші підозри. Ви поїхали туди, де хлопець народився. Там знайшлися докази, — їх довгі роки приховували, — докази його походження та спорідненості з вами. Ви їх знищили, і тепер, як ви висловилися в розмові з вашим спільником-євреєм, «єдиний доказ походження хлопця лежить на дні річки, а стара відьма, що одержала цей доказ від його матері, гниє в домовині». Негідний син, боягуз, брехун! Ви, що радитеся ночами по темних закапелках із злодіями та вбивцями; ви, чиї інтриги й крутійство спричинилися до насильницької смерті жінки, яка варта мільйонів подібних до вас; ви, що з самої колиски були горем і болем рідного батька; ви, в чиєму серці визрівали всі згубні пристрасті, пороки, розпуста, які зрештою знайшли вихід в огидній хворобі, що зробила ваше обличчя відображенням вашої душі, — невже ви, Едварде Ліфорд, усе ще зважуєтесь суперечити мені?
