Та ось супротивники зійшлись і розпочався бій. Шаста не розумів, що діється, бо все довкола змішалося і потонуло у галасі. Звідусіль посипалися удари. Хтось вибив Шасті з рук меча. У цій веремії він випустив вуздечку і відчув, що падає, але в останню мить помітив, що у його бік летить спис. Хлопець нагнув голову, намагаючись ухилитись від удару, і — злетів з коня, а тоді…
Але годі переповідати враження Шасти: він узагалі мало тямив у воєнних справах. Аби збагнути, що там насправді відбувалося, ліпше перенестися за багато миль від поля бою — до пустельника. Пустельник саме сидів у тіні крислатого дерева на березі ставка і пильно вдивлявся у водну гладінь. Із ним були Бругу, Гвіна та Аравіса.
Річ у тім, що через плесо ставка пустельник міг бачити, що діється у світі, за стінами його зеленого скиту. У воді, немов у дзеркалі, відбивалися залюднені вулиці далеких міст, що лежали ген на південь від Ташбану. А ось до Червоної Гавані на Сьомому Острові прибув корабель, а ось у Західному лісі, що між Ліхтарною Пущею та Телмарам, на мандрівця напали грабіжники, а ось дикий звір сховався у засідці, чатуючи на здобич. Пустельник ні на мить не відходив від ставка, бо знав, що у цей день вирішується доля Верхоландії. Аравіса, Гвіна та Бругу теж не спускали очей з води. Їм було цікаво спостерігати за чарівним плесом, бо у ньому, замість неба і дерева, під яким вони сиділи, пропливали якісь зображення. Але роздивитися докладніше друзі не могли, бо зображення увесь час змінювалися. А ось пустельник умів їх читати й описував друзям, що йому вдалося побачити. Перед початком бою пустельник говорив:
— Бачу орлів, двох… ні, трьох. Вони ширяють над ущелиною, що біля гори Буревісниці. З ними найстарший над усіма орлами. Вони чують запах битви. Ось вони кружляють над Анвардом… зараз відхилилися трішки на схід… а тепер сховалися за Буревісницею. Ага… зрозуміло: Рабадаш і його люди звалили величезне дерево, пообрубували гілки і тягнуть до замку. Таран. Вони вибиватимуть ворота. Вчорашня невдача чогось їх таки навчила. І все ж, якби Рабадаш мав голову на плечах, то наказав би своїм людям зробити драбини для штурму. Але це довго, а він надто нетерплячий. Дурень! Найліпше було б йому повернути своїх людей назад, до Ташбану: він-бо розраховував на швидкість і раптовість, а його нічний напад зазнав невдачі… Вони підтягнули таран під браму. Лучники короля Люна обстрілюють їх із мурів. П’ять калорменців упали. Решта підняли догори щити. Рабадаш віддає наказ штурмувати замок. З ним його найдовіреніші вельможі, люті шаленці-тархани зі східних провінцій. Бачу їхні обличчя. Там Корадин із замку Тормунт, а ось Азруг, Члемеш та Ільгамуг-кривогубий, а ще високий тархан із червоною бородою…
— Присягаюсь Гривою, це мій колишній пан Анрадин! — вигукнув Бругу.
— Чш-ш-ш — цитьнула на нього Аравіса.
— Вони пустили у хід таран. Ох і грюкіт там, мабуть! Удар за ударом — звичайно, ворота довго не витримають. Заждіть! Над Буревісницею щось наполохало птахів. Егей, та там ціле військо! Гм… не розберу… Так-так, бачу. Хмара вершників. Якби вітер розгорнув полотнище… Цікаво, хто це? О, вони вже вийшли на кряж. Ага! Знамено. Це Нарнія, Нарнія! Червоний лев на прапорі. Вони мчать додолу. Я розгледів короля Едмунда. А з лучниками жінка. Ох!
— Що таке? — пошепки спитала Гвіна.
— Коти залишили лівий фланг.
— Коти? — перепитала Аравіса.
— Леопарди, леви, пантери, — нетерпляче пояснив пустельник. — Бачу, бачу. Вони пішли в обхід, щоб добратись до калорменських коней. Калорменці таранять ворота, а коней зоставили збоку. Добре! Коні втікають. Але Рабадаш устиг розвернути свій загін: сотня вершників рушила назустріч нарнійцям. Супротивників розділяє лишень сто ярдів… п’ятдесят… Бачу короля Едмунда… і лорда Перидана. Овва! Серед нарнійців двоє дітлахів. Чому король дозволив їм іти у бій? Десять ярдів… Розпочалося. На правому фланзі велети… вони творять чудеса… але один упав… мабуть, його поцілили в око. Посередині метушня. Мені ліпше видно лівий фланг. Знову ті два хлопці. Хай живе Лев! Це принц Корін. А другий схожий на нього наче дві краплі води. Шаста! Корін б’ється як справжній воїн. Щойно поборов калорменця. А зараз видно, що діється у центрі. Рабадаш та Едмунд зійшлися дуже близько, але у тисняві не можуть пробитися одне до одного…
— Що зі Шастою? — спитала Аравіса.
— Ох і дурник! — простогнав пустельник. — Хоробрий малий, але зовсім не вміє битися. Не знає, для чого служить щит. Не бачить, що ворог збоку. Якби він мав бодай найменше поняття, як поводитися з мечем… Ага, врешті згадав про нього. Але вимахує ним, ніби палицею… і мало не зніс голову своєму поні! Ну де ж так можна? Ох, йому вибили з рук зброю. Хто послав цю дитину у бій? Він і п’ять хвилин не протримається. Пригнись, дурненький… ох, упав.
— Живий? — видихнули усі троє.
— Хіба я знаю? — відповів пустельник. — Коти добре попрацювали: розігнали усіх коней. Калорменцям не втекти. Зараз коти повертаються на середину поля… вони напали на тих, що таранять ворота. Калорменці розбігаються… таран покотився. Добре, дуже добре! А тепер анвардці відчиняють ворота: мабуть, спробують відкинути ворога від стін замку. Бачу, виїхали троє. Посередині король Люн, а обабіч нього — брати Дар і Дарін. За ними — Трен, Шер та Кол зі своїм братом Коліном. Їх десять… двадцять… тридцять уже вийшло за браму. Калорменці пішли на них. Король Едмунд б’ється як герой. Щойно переміг Корадина. Калорменці кидають зброю і тікають у ліс. А решту оточено. Велети підоспіли з правого флангу і зімкнули кільце… коти підійшли ліворуч, а король Люн з тилу. Калорменців жменька, вони згромадилися у коло спина до спини і чинять завзятий опір. Твій тархан падає, Бругу. А зараз у герці зійшлися Люн та Азруг. Здається, Люн переважає супротивника… так, добрий удар… кінець, король переміг. Азруг упав. Король Едмунд похитнувся… ні, піднявся. Він вступив у поєдинок із Рабадашем… ось, вони б’ються під замковими ворітьми. Кілька калорменців здалися. Дарін побив Ільгамута. Не бачу, що трапилось із Рабадашем. Гадаю, король дав собі з ним раду. Мабуть, лежить десь під стіною. Не можу добре роздивитися. Король Едмунд зараз б’ється із Члемешем. Члемеш склав зброю. Битва скінчилася. Калорменці розбиті ущент.
А що трапилось із Шастою? Коли хлопець упав з коня, то подумав, що настав його кінець. Але коні, навіть у розпал битви, все-таки дивляться під ноги і не наступають на людей. Спершу Шаста дуже злякався, та хвилин через десять коні розступилися і відійшли від того місця, де він лежав. Гамір битви пересунувся вбік, а невдовзі й геть затих. Хлопець зіп’явся на ліктях і роззирнувся довкола. І хоча Шаста був нетямкий у ратній справі, він швидко зорієнтувався, що верхоландці та нарнійці перемогли. Ворота замку були відчинені навстіж, а король Люн та король Едмунд вітали одне одного потиском руки над покинутим тараном. Збоку хлопець побачив жменьку полонених калорменців. Звідусіль долинав збуджений веселий гомін. Та в одну мить усі вибухнули шаленим реготом.
Шаста звівся із землі, ледве випроставши заклякле тіло, і побіг на гамір, аби побачити, що там діється. Перед його очима постало небувале видовисько. От халепа! Рабадаш зачепився за фортечний мур і бовтався над землею, відчайдушно дригаючи ногами. Кольчуга піднялася догори — вона сильно стиснула його під грудьми і налізла на обличчя аж по сам ніс. Виглядало це так, наче Рабадаш силкувався влізти у тісну сорочину, а його зненацька за цим застали. Як згодом з’ясувалося (будьте певні, історію цю згодом на всі лади переповідали до пізнього вечора), ще на початку битви один із велетів з усієї сили загилив Рабадаша своїм грізним чоботиськом. Рабадашеві в останню мить удалося ухилитися від страшного удару, але велет таки черкнув ногою по його спині: один із гострих шипів, що ними, як пам’ятаєте, були всіяні чоботи велетів, розірвав Рабадашеві кольчугу (нам з вами теж не раз траплялося порвати сорочку, правда ж?). Потім Рабадаш зіткнувся біля воріт з Едмундом і вступив із ним у поєдинок. Едмунд швидко відтіснив нападника до стіни. Калорменець вистрибнув на підмурівок й опинився у дуже вигідній позиції. На Едмунда посипався град ударів. І хоча Рабадаш здобув перевагу, бо згори міг легко дістати Едмунда мечем, та сам він став чудовою мішенню для нарнійських стріл. За якусь хвильку Рабадаш уже шукав рятунку і намагався спуститися на землю. Він набундючився і вигукнув грізно: «Блискавиця Таша на вас!». Але під стіною ще тривали сутички і зерню не було де впасти. Рабадаш, шукаючи, куди б стрибнути, повернувся і — розірвана кольчуга, що теліпалася у нього за спиною, зачепилася за гак, який стирчав у стіні. Колись, сто чи більше років тому, на цьому гакові було ще кільце, до якого прив’язували коней. Рабадаш метлявся на ньому, немов ганчірка, яку випрали і вивісили сушити. Усі аж заходилися від реготу, бачачи це.
