— Я поводилась нерозважливо, Едмунде, — відповіла королева Сюзан. — Прошу, вибачте мене. Але тоді, у Нарнії, принц поводився зовсім не так, як тут, у Ташбані. Закликаю вас у свідки: він виявив неабияку звитягу на лицарському турнірі, взяв гору у перегонах, що їх наш брат, Верховний Король, влаштував на його честь! І розмовляв він тоді ґречно й шанобливо. А тут, у себе вдома, Рабадаш показав, хто він насправді.

— Ага, — озвався крук, — зовсім як у давній приказці: хочеш знати, що таке ведмідь — іди до його барлогу.

— Правда, правда, Жовтолапе, — сказав один із гномів — Або: видно пана по халявах.

— Так, — мовив король, — не залишилося жодних сумнівів: Рабадаш — тиран, пихатий, розбещений, жорстокий і самозакоханий тиран.

— Тоді, в ім’я Аслана, ми сьогодні покинемо Ташбан, оголосила рішенець Сюзан.

— Сестро, це не так просто, — заперечив Едмунд. — Гаразд, скажу вам, про що я думав оці два дні. Перидане, будь ласка, погляньте, чи нема там кого за дверима. Нікого? Добре. Тепер нам треба бути дуже обережними.

Після цих слів усі присутні стурбувались. Королева Сюзан схопилася з дивана і підбігла до брата:

— Ох, Едмунде! — вигукнула вона. — Що трапилось? Ти мене лякаєш.

— Люба сестро, — мовив король Едмунд, — будьте відважні. Бо, скажу відверто, ми у великій небезпеці.

— У чому річ, Едмунде? — спитала королева.

— Та якраз у тому, що навряд чи нам удасться без клопотів покинути Ташбан, — відповів Едмунд. — Доки принц тішить себе надією, що Ви за нього вийдете, ми — його почесні гості. Але, присягаюсь Лев’ячою Гривою, як тільки він отримає відкоша, з нами поводитимуться так, що ми позаздримо невільникам.

Один із гномів легенько свиснув.

— А я вас попереджав, попереджав, — знову обізвався крук Жовтолап. — Сюди дорога широка, а назад вузька, як казав карась, потрапивши у вершу!

— Я був у принца сьогодні вранці, — вів далі Едмунд. — Він не звик, аби йому перечили. Що ж, тим гірше для нього. Ваша мовчанка та ухильні відповіді його роздратували. Рабадаш намагався вивідати, як Ви сприйняли його пропозицію. Я вдав, що не зрозумів, і спробував було відбутися жартом про дівочі примхи, мовляв, добра свита, та не на нас шита. Принц впав у гнів, хоча намагався цього не показувати. Але в кожному його слові відчувалася погроза.

— Ага, — проказав Тамнас. — Учора, коли я вечеряв у великого візира, було те саме. Він спитав, чи подобається мені Ташбан. Я не міг йому сказати, що мені ненависний тут найменший камінчик, але й брехати не випадало, тож відповів, що зараз, коли літо уповні, я волів би сховатися від нестерпної спеки у прохолодних нарнійських лісах. Візир викривив губи у посміху, що не обіцяв нічого доброго, і відказав: «Ніщо не завадить тобі знову там розкошувати, цапе, але тільки за умови, що ви залишите тут наречену для нашого принца».

— Гадаєш, він може вдатися до сили? — вигукнула Сюзан.

— Цього я й боюся, Сюзан, — відповів Едмунд. — Здається, він бачить у тобі радше рабиню, а не дружину.

— Думаєш, він зважиться на таке? Чи, може, Тісрок собі гадає, що наш брат, Верховний Король, не дасть йому гідної відсічі?

— Ваша величносте, — звернувся Перидан до короля, — вони ж не з’їхали з глузду. Чи калорменці думають, що у Нарнії забракне мечів та списів?

— На жаль, виглядає, що Тісрок не надто боїться Нарнії, — мовив Едмунд. — Ми — дуже маленька країна, А маленькі країни поблизько великих імперій завжди ласий шматок для правителів-тиранів, Тісрок хоче їх загарбати. Він відправив принца у Кеа-Перевел свататися, бо шукав зачіпки, аби виступити проти нас. Думаю, він сподівається розправитися одразу і з Нарнією, і з Верхоландією.

— Хай тільки пхнеться, — сказав другий гном. — На морі наші сили рівні. А якщо він рушить сушею, то йому доведеться подолати пустелю.

— Так, — промовив Едмунд, — але чи зупинить його пустеля? Що скаже Жовтолап?

— Я добре знаю пустелю, — відповів крук, — У молоді роки облітав її геть усю. (Шаста нашорошив вуха.) Кажу напевно: навіть коли Тісрок ітиме через велику оазу, йому все’дно не вдасться дійти з таким великим військом аж до Верхоландії. Так, до оази вони доберуться за день їзди, але щоб угамувати спрагу всіх вояків та всіх коней, води там не вистачить. Проте є ще одна дорога.

Шаста затамував подих.

— Рушати потрібно від старого цвинтарища і далі тримати шлях на північний захід, — пояснював крук. — Роздвоєна вершина гори Пайр показуватиме дорогу. За день можна добратися до кам’яної ущелини. Ущелина та доволі вузька, мандрівник може тисячу разів пройти за сотню метрів від неї і нічого не зауважить. Там не знайдете ні трави, ні води, лише каміння, але вона виведе вас до ріки. Далі поїдете уздовж берега і доберетесь аж до Верхоландії.

— А калорменці знають про цей шлях? — спитала королева.

— Друзі, друзі, — втрутився Едмунд, — ну яка користь від усіх цих розмов? Зараз варто думати не про ймовірну війну між Нарнією і Калорменом, а про те, як урятувати честь королеви та наші голови, тобто як вислизнути із цього клятого міста. Нехай мій брат, Верховний Король Пітер, хоч двадцять разів переможе Тісрока, та що з того, коли тут нам переріжуть горлянки, а її королівська величність стане рабинею принца.

— У нас є зброя, королю, — обізвався перший гном, — а в цьому будинку ми можемо якийсь час втримати облогу.

— Так, звичайно, — мовив король, — я не маю жодного сумніву, що кожен із нас дорого віддасть своє життя, якщо доведеться битися. Напасники доберуться до королеви лише коли ми поляжемо. Та якщо до цього дійде, ми опинимося у становищі щурів, які потрапили у пастку, але ще кусають.

— Правда, правда, — каркнув крук. — Ото зібралися посеред кімнати і розповідають одне одному якісь байки. Але це нічого не дасть. Коли нападники отримають відкоша. то будинок просто підпалять.

— Це все через мене, — не витримала Сюзан і заплакала. — Ох, чого я поїхала з Кеа-Перевелу? Я була там така щаслива… а потім прибули посли з Калормену. Кроти саме садили дерева у саду і… ох… ох…

Сюзан сховала обличчя в долонях і заридала.

— Тримайся, Сю, тримайся, — обійняв її за плечі Едмунд. — Пам’ятаєш… О Господи, що з Вами, пане Тамнасе?

А фавн схопився руками за ріжки і похитувався туди й сюди, немовби його схопив біль.

— Не говоріть до мене, не говоріть, — придушено вимовив Тамнас. — Я думаю. Я вже ледве дихаю, так думаю. Заждіть, ну заждіть же!

Усі спантеличено переглянулись. Але Тамнас за якусь хвильку звів погляд, протяжно зітхнув, витер спітніле чоло і сказав:

— Наш клопіт у тому, що треба добратись до вітрильника… прихопивши, звісно, лише найнеобхідніше… головне, аби нас не помітили і не спинили.

— Аякже, — обізвався гном, — журба така, як у жебрака: хотів би погарцювати, та коня катма.

— Зачекай, зачекай, — нетерпляче мовив Тамнас. Нам потрібно знайти причину, аби спуститися до корабля і перенести туди речі.

— Так, — дещо вагаючись, відповів король Едмунд.

— Що ж, — провадив далі Тамнас, — тоді чому б Вашим величностям не запросити принца на бенкет, який відбудеться, скажімо, завтра увечері на нашій «Перлині»? Королева напише ґречне запрошення для принца, не даючи, проте, жодних обіцянок. Треба тільки дати Рабадашеві надію, що вона готова прийняти його пропозицію.

— Чудово, просто чудово, — каркнув крук

— А коли так, — збуджено розповідав Тамнас, — то нікого не дивуватиме, якщо ми цілий день будемо їздити на корабель і назад, аби підготувати гостину. Хтось із нас піде на базар і накупить фруктів, ласощів, вина, аби всі повірили, що ми справді готуємо учту. А ще треба знайти факірів, штукарів, танцівниць, флейтистів і запросити їх на корабель завтра увечері.

— Так-так, розумію, — сказав король Едмунд, задоволено потираючи руки.

— А далі, — щебетав Тамнас, — далі, коли ми усі зберемося на вітрильнику, і коли геть стемніє…

— Напнемо вітрила і — вперед! — доказав король.