Предки Тапура походили із прадавнього і войовничого скіфського роду гіппемологів[6], котрі мали коні, найкращі у цих степах, і літали на них у битви, зливаючись в одне ціле, – кінь і гіппемолог. Бойовий клич у них був «арара»[7]. Тому кожний гіппемолог при народженні сина збирав увесь рід і хвалився:

– Народився ще один крикун нашого кличу!

І вождь Ор, коли народився син його Тапур, теж зібрав увесь рід гіппемологів і теж хвалився, що в нього народився ще один крикун бойового родового кличу. І всі гіппемологи, п'ючи хмільний бузат, кричали «арара!», вітаючи народження Тапура.

Вправніше за чоловіків із роду гіппемологів ніхто не міг доїти кобилиць і готувати кумис чи бузат, та ще любити жінок. А вже чорну стрілу із зміїним свистом найвлучніше посилав у землі сусідів теж гіппемолог. Від них і успадкував Тапур свій гарячий і свавільний норов. Ар-ра-ра!!!

У Тапура 25 золотих чаш, а що вже мечів у золотих піхвах, та акінаків, та повних скринь золотих бляшок! У Тапура 70 чотириколісних возів із кибитками, 45 – шестиколісних. У Тапура сім великих табунів коней, п'ять стад худоби, сім отар овець. У Тапура тисячі пастухів, рабів, слуг. Тапур збирає найбільше після владики Іданфірса військо на прудких конях. То чому ж Тапуру не бути щасливим?

Сильний Тапур, багатий і знатний у степах!

Тепер у нього і жона буде гречанка. Гарна ж, молода чужинка! Ніхто із скіфських вождів не має такої.

Кому щастить, той усе може.

– Людолов! – кричить дочка архонта в кибитці.

– Ха!.. – сміється вождь до голубого неба, до сонця. – Кричи не кричи, а все одно будеш моєю. Кричи не кричи, а поміч у цих степах нізвідки не прийде. Сказав, що берегтиму тебе дужче, аніж свого коня, то й берегтиму. І від мене, грецька пташечко, ти не втечеш – ні на коні, ні на крилах!..

…І хто вона нині?

Полонянка?

Рабиня?

Чи, зрештою, військова здобич віроломного скіфського вождя? Либонь, усе разом.

І ким вона стане, як скінчиться тяжке ув'язнення в задушливій повстяній кибитці – цій звичній для кожної скіф'янки хаті на колесах, а для неї гірш темниці темної? Коханкою вождя? Чи його жоною, безправною, підневільною, котра мусить щодня боятися гніву свого владики? Чи стане забавкою для утіхи? Чи, може, подарує він її своєму старому владиці, котрого у світ предків, за скіфськими жорстокими звичаями, мусить супроводжувати молода і вродлива рабиня?

Чула вона, як скіфських вождів пишно ховають, як золото та інше добро на той світ накладають. Хай кладуть те золото, але ж і слуг, рабів чи рабинь, а часом і вільних своїх родичів душать чи вбивають, щоб кинути теплі закривавлені трупи в яму до старого знатного владики! Бррр!!! Дикуни!!! Вона завжди жахалася скіфської жорстокості, про яку в місті стільки ходило чуток, і ось має зіткнутися з нею віч-на-віч. Думок безліч, а втішливої – жодної. Мріялось, закінчить Ясон навчання, повернеться з Афін, і поїдуть вони удвох на прабатьківщину, у сонячну Грецію… А там… Які міста, яке життя, які люди… І ось все пішло прахом.

Думки, думки, думки…

Чого тільки не передумала Ольвія за довгу-предовгу дорогу. Подумки тікала… Відчувала, як у неї ростуть-виростають крила за плечима, крила легкі, замашні, невидимі для скіфів. І вона пташкою, перепілкою степовою, хурчала з кибитки і линула, линула понад степом, ніким з поневолювачів не помічена. Линула туди, до голубого лиману, до рідного міста… І несли її надійні крильцята так легко, що плакати з радощів хотілося, і в якусь мить – була, була така мить! – їй вірилось, їй марилось, що вона врятувалася, вона вільна…

Опам'ятовувалась в невимовній гіркоті. То лежала, обхопивши голову руками, бо душили сльози та відчай, то металася, не знаходячи собі місця, бо теж душили сльози та відчай, кудись поривалась, кусала руки від безсилля, ладна була волосся на собі рвати, аби це зарадило її горю. Полонянка… Рабиня…

О боги!.. Вона, вільна, горда дочка знатного й шанованого архонта, котра не відала за своє життя приневолення, кривди чи наруги, а зростала в батьковім домі, раптом бранка… Силоміць вихоплена з рідного гнізда. Було від чого збожеволіти, втратити віру, надію… Впадала в апатію, лежала безвольна, бездумна, тільки похитувалась у такт рухові кибитки…

То зводила голову, спершись на лікоть, думала. Хай грецькі жінки по заміжжі не мають волі, обмежені сім'єю та житлом, і чоловіки з ними не рахуються і тримають їх заледве чи не в заперті, але ж то вдома, а не в чужих степах, не в жорстоких скіфів, яким вірити – враз без голови лишишся.

У такі хвилини їй все ставало байдуже… Почуття тупіли, думки мерли. З ранку й до вечора рівномірно похитується осоружна кибитка, навіваючи сонливість, байдужість, зневіру в свої сили. Чи не все одно?

Чути хльоскання батогів, іржання коней, скрип коліс.

Одноманітний, тягучий… Вмерти б і не жити.

Усе вперед і вперед рухається валка, все далі і далі, в глиб загадкових степів. Де тепер її місто? Кричи – не докричишся, гукай – не догукаєшся.

То раптом апатія зникала, й натомість її охоплювала збуджена гарячковість. Сама себе ганила: чому покорилася? Чому не діяла, не рятувала себе? Здавалось… зроби вона бодай один крок, і все скінчиться, і вона знову стане вільною, і ця кибитка зникне, як жахливий сон. Але то лише здавалося… Розуміла, виходу немає, і знову – відчай, відчай, відчай… Чи думала, чи гадала, що доведеться міняти вільне місто на оце повстяне житло на скрипучих дерев'яних колесах? Наче сон, жахливий, неймовірний… О боги, чим я перед вами завинила, що ви так жорстоко покарали мене?

Уночі їй приснився Ясон.

Він підходив до неї високий, гарний, сяючий. З його променистих очей хлюпала на дівчину небесна блакить. Простягав до неї руки, посміхався ніжно, радісно. І голос у нього був м'який, добрий, рідний…

– Ольвіє!.. Я так спішив до тебе, так спішив! Віднині ніхто нас не розлучить, ми будемо довіку разом.

Затремтівши, вона кинулась йому навстріч, жмурячись від його ласкавих блакитних очей. Кинулась і… завмерла з ляку, вчувши глухий підземний гул. Щось тріснуло, земля під ногами захиталася і розкололася.

– Ясо-о-он?!!

Але було вже пізно: із тріщини висунулась потвора – кам'яна баба – і загородила Ольвії шлях. Жахлива була та баба, тлуста. Вся у тріщинах… Важко гупаючи, баба посунула на Ольвію, простягаючи товсті й короткі кам'яні руки… Ще мить – і вона задушить її в своїх кам'яних обіймах.

– А-а-а!.. – крикнула Ольвія і прокинулася.

Схопилася, притискуючи руки до грудей, бо серце як не вискочить. Що за жахливий сон? І до чого він? Кам'яних баб вона колись бачила на скіфських могилах. Давно, а бач, приснилися…

За вікном білів день.

«Але ж і довго я спала, – подумала вона. – Тому й сниться казна-що…»

У спочивальню вскочила перелякана покоївка.

– Господине, біда! Кажуть, прийшли скіфи… видимо-невидимо…

– Ну й що? – здивувалась дівчина. – Скіфи й раніше приходили у наше місто.

– То хлібні каравани, а це – орда, – як у лихоманці тряслась покоївка. – А кочовики ордою ходять тільки нападати. У місті таке говорять, таке говорять…

Хапком натягнувши на себе червоні шовкові шаровари, а на плечі, на білу безрукавку, накинувши скіфську куртку, Ольвія вибігла на вулицю. Пучок бронзових шпильок затисла губами і, закручуючи на потилиці волосся у вузол, на ходу підколювала його шпильками.

Ранок був прохолодним, свіжим і чистим. Мовби нічого й не трапилось, у Нижньому голосисто співали півні та в гавані перегукувались перекупники риби, але ґвалт, що спалахнув у Верхньому, вже починав долинати і до гавані.

Вулиці у Верхньому були переповнені чоловіками, котрі, позбиравшись у купки, збуджено жестикулюючи, щось кричали один одному. Ніхто нічого не міг збагнути, але чиїсь слова, що скіфів «видимо-невидимо», чинили велике сум'яття. Коли дівчина, захекана й розчервоніла, вибігла на околицю, сонце вже піднялося над степом, і ген за містом у його промінні спалахували наконечники скіфських списів. Спершу їй здалося, що кочовиків і справді «видимо-невидимо», як про те поповзла чутка, та, придивившись, трохи заспокоїлась. Степовиків було не так і багато, як згодом виявилося, лише тисяча вершників, але й тисячі досить, щоб навально напасти на незахищене місто. Хоч деякі вершники й носились сюди-туди, але більшість спішилась на рівнині, і де-не-де вже почали диміти багаття.