Потім Сойка повідомив, що стер собі ногу, і просив увільнити його від цих обов'язків. Трепка взяв від мене трубку.

— Це все? — запитав він незадоволено. — А зв'язки?

— Він ні з ким не зустрічався.

— Телефонні розмови?

— Не розмовляв.

— Заходив у клініку чи в інститут?

— Ні… — Сойка був ображений. — Нічого, крім того, що я сказав. Цей тип бродив без будь-якої мети.

Трепка вилаяв Сойку за нечемне висловлення про особу, за якою наглядають, а потім знову зауважив, що вся ця історія йому не подобається.

Коли незабаром після. цього подзвонив Кайтус, у Трепки вже було для нього доручення досить несподіваного змісту.

— То кажеш, друже, що пані Котовська добре взялася за тебе? — спитав він лагідно.

— Так, громадянине капітане, чистить мене, ніби я хлопчик на побігеньках. Не знаю, чи й витерплю, громадянине капітане.

— Більше не треба терпіти. Для вас є інше завдання. Запросіть Котовську на дев'яту годину в кіно. Зрозуміло?

— Зрозуміло… — Кайтус був явно спантеличений. — А якщо вона не захоче?

— Захоче, — сказав Трепка. — Усе свідчить про те, що захоче, коли тільки ви вміло попросите. Якщо ж я помиляюся, то вам треба випровадити її з дому під якимсь іншим приводом. Розумієте? Щонайпізніше о дев'ятій годині в будинку нікого не повинно бути, хоча б вам довелося навіть арештувати її. Повторіть.

— Щонайпізніше о дев'ятій годині в будинку нікого не повинно бути, — продекламував Кайтус, — хоча б мені довелося ' навіть арештувати Котовську.

— Це на крайній випадок, Кайтус, попереджую вас! — сказав Трепка. — Ви повинні піти з Котовською в кіно. Мусите вмовити її на це, а якщо не зумієте — горе вам!

Трепка поклав трубку і запитав, чи я все приготував до подорожі. Діставши ствердну відповідь, він витягнув з шухляди пістолет і перевірив магазин.

— Підемо в «Ізолятор»? — запитав я.

Трепка кивнув головою.

— Ви підозріваєте, що саме там сховали рукопис «Епсилон»?

— Припускаю, — сказав Трепка.

— Але це в усякому разі досить дивне місце. Адже вбивця міг сподіватися, що за віллою наглядають, — зауважив я.

— Слушно, друже, слушно, поділяю твої сумніви. Я сам вражений. Правда, тут можуть бути якісь протилежні психологічні міркування: заховати рукопис саме в тому місці, за яким наглядає міліція. А все-таки мене це вражає. Вражає особа Йонаша, хлопче. Мушу признатися, що я не брав його до уваги. Розумієш моє хвилювання, друже? Я думав не про нього.

— Може, його від'їзд із «Пристані Ескулапа» до Варшави чисто випадковий? — припустив я.

— Ні! — Трепка рішуче хитнув головою. — Я досить добре знаю людей. Приїзд Йонаша, безумовно, зв'язаний з цією справою. Ручаюся, друже, його поведінка, примушує замислитися. Це ж ясно: людина хотіла залишитися сама в «Ізоляторі». Чого? Весь час крутився у вестибюлі внизу. Хотів позбутися Кайтуса і Котовської. Навіщо? Щоб понишпорити в кімнаті професора Містраля. Йонаш чогось тут шукає, його щось хвилює. Можна припускати, що йдеться про рукопис «Епсилон». Боюся, що сьогодні вночі він захоче пробратися в кімнату Містраля, тому, хлопче, нам треба бути на місці.

О дев'ятій ми були на Підкоморській вулиці. Тут було темно, хоч око виколи. Ні зірок, ні місяця, а вуличні ліхтарі страйкували, як то часто буває в нашому столичному місті. Тому ми. легко й непомітно пробралися на територію «Ізолятора». Видно, Кайтус виконав наказ, бо в жодному вікні не світилося, було схоже на те, що в будинку немає живої душі.

У нас були дублікати ключів від «Ізолятора». Я велів зробити їх ще на початку розслідування. Спочатку ми хотіли ввійти через головні двері, але виявилося, що вони замкнуті зсередини і в замку стирчить ключ. Я запропонував Трепці ввійти через кухню, однак Трепка волів скористатися з лапки. Він застосовував цей інструмент дуже охоче, де тільки траплялася нагода, щоб не позбутися вправності. Дивлячись, як спритно орудує Трепка цим знаряддям, я подумав, що, мабуть, небезпідставно говорять люди про злочинне минуле капітана.

У вестибюлі я вийняв з портфеля захисні туфлі, — такі, в яких ходять у музеях, — ми наділи їх на своє взуття і ввійшли в кімнату Містраля.

Я глянув на годинник. Було п'ять хвилин на десяту. Циркова вистава вже, мабуть, закінчилась, отже, незабаром мав повернутися доктор Йонаш. Ми перевірили штори на вікнах. Усі вони були щільні, і Трепка дозволив засвітити кишеньковий ліхтарик. У тьмяному світлі я оглянув кімнату. Тут панував педантичний порядок, я не помітив ні найменшого сліду якихось розшуків.

— Здається, тут ще ніхто не був, — прошепотів я.

— Можеш говорити нормально, друже, — Трепка показав на двері, оббиті товстим шаром повсті, — це справжня радіостудія. Містраль любив тишу.

Я думав, що. ми вчинимо в кімнаті деякий розгардіяш, але Трепка одразу вказав мені на високі вольтерівські крісла, які стояли в кутках по обидва боки дверей.

— Сядьмо тут, Павелеку.

Отже, нам належало чекати. Цього я найбільше не любив у нашій праці.

— Чи не можна було б тим часом пошукати трохи по шухлядах? — запитав я, обмацуючи світлом ліхтарика письмовий стіл і ряди книжок у бібліотеці.

— Навіщо? — незадоволено промовив капітан. — Хіба я не вчив тебе, хлопче, працювати економічно? Навіщо шарпати собі нерви? Нехай злочинець хвилюється за тебе, нехай відчуває корчі в шлунку, нехай йому стискає горло. Хай він лазить, наче мавпа, по полицях, витягує тремтячими лапами шухляди, залишаючи скрізь чудові відбитки пальців. Нехай платить повну ціну за злочин. Не відбирай у нього цієї приємності. — Трепка зручно вмостився в кріслі. — Це важливо з погляду справедливості. А коли вже він схопить здобич і полегшено зітхне, коли його організм от-от позбудеться напруження, — тоді ми вийдемо на сцену і одним жестом обеззброїмо злочинця. Так, спіймати його на гарячому! Уявляєш собі, що то за удар буде для нього! Ми нокаутуємо його психічно. Ні, я не хочу позбавити себе цього ефекту.

Нічого не вдієш. Я сів і склавши руки чекав. Настрій був досить кислий. Коли, нарешті, минула дванадцята, а в домі все ще панувала жахлива тиша, Трепка почав ворушитись у кріслі і зітхати, а потім раптом підвівся і пішов у ванну. Незабаром звідти почулося підозріле хлюпання. Шум води не стихав, я занепокоєний увірвався до ванної і, на превеликий свій подив, побачив Трепку у ванні.

— Що ви робите! — видавив я.

Трепка спокійно намилював лисину.

— Ти, як завжди, ставиш недоречні запитання, — бачиш же, що я купаюсь.

— Купаєтесь?

— А чого б я мав позбавляти себе щоденної ванни?

— Але ж служба… — видавив я.

— Так ти ж, Павелеку, на посту, — промовив він з легким натиском.

— Так, звичайно, — промимрив я, зрозумівши натяк.

Я подався назад до кабінету і знову всівся в кріслі.

Трепка хлюпався ще хвилин десять, потім вийшов, загорнувшись, немов житель східної країни, в узорчату одежину, в якій я, придивившись ближче, розпізнав халат покійного Містраля. Від капітана пахло милом і жасмином.

— Раджу й тобі прийняти ванну, — сказав Трепка. — Треба якнайповніше використати всі можливості — ото, друже, вся мудрість розвідника. Коли вже доля закинула тебе в приміщення з ванною і теплою водою — приймай ванну, друже. Що зробив би на нашому місці Журка? Наш друг Журка чигав би, як звір, у повному розумінні цього слова. Кожна клітина його жилуватого тіла чекала б. Завмерши, скорчившись у кутку, він напружено підстерігав би. Горло у нього було б здавлене, кулаки затиснуті, губи закушені. І так години зо дві. А потім — непереборна втома, затуманений погляд, розслаблені м'язи, отупілий розум. Йому байдуже, де довелося б чекати — на дереві, на даху чи в затишному приміщенні з усіма вигодами. Бо й тут і там він був би переповнений чеканням, захоплений тільки однією думкою. І багато хто хвалив би його за це, бо, на їх думку, такий працівник — ідеал розвідника… Але я думаю інакше. Я вважаю, що така позиція примітивна і дурна. Дуже не люблю я, друже, коли в тебе захаращений розум, не люблю такої монолітної блокади свідомості. Розвідник, який так підходить до справи, вже через три роки вибуває, стає непридатним до дальшої служби. Через три роки, друже, коли ще тільки починає набувати досвіду, такий працівник перетворюється на ганчірку, і його треба звільняти, бо в нього вже зовсім виснажені нерви. Ось чому, хлопче, я ще раз повторяю: уникай зайвої напруженості, вивчай техніку чекання. А напруженість бережи на ту мить, коли в замку заскрегоче ключ. Коли в замку заскрегоче ключ! — повторив капітан урочисто. — Отож, приятелю Дзярмаго, іди прийми ванну і душ.