— А ви тут раніше не працювали, перепрошую?

Сергєєв обернувся.

— Ні, не працював.

Він збирався піти своєю дорогою, та занадто компанійський незнайомець знову затримав його.

— А мені здалося… Я бачив, як ви допіру біля ґрат…

Олег Миколайович поморщився. Виявляється, його сльози бачила і ця людина. Не годиться. Треба тримати себе в руках.

Незнайомий знову підняв апарат і швидко клацнув раз і другий.

Коли б Сергєєв знав, як дорого обійдеться йому згодом ця зустріч!

Сержант замкнув хвіртку і пішов, залишивши Сергєєва одного посередині плацу. Постоявши мовчки, Олег Миколайович попрямував до стін палацу.

Те, що він побачив усередині будинку, було ще страшніше. Обдерті стіни вздовж і впоперек помережані непристойними написами німецькою мовою, сороміцькими малюнками, зробленими крейдою та вугіллям. Над головою, замість розмальованих найкращими майстрами стель, виднілося небо. Видерто інкрустований паркет. Навколо багно, уламки, купи сміття і мотлоху. Голі руїни, замість колишньої пишноти!

Ледве орієнтуючись у знайомому раніше, як власна квартира, будинку, Сергєєв підійшов до парадних сходів. Ризикуючи впасти, він зумів вилізти через провалля на другий поверх. Минувши місце, де колись була Картинна зала, — кімната чудом збереглася, навіть плашки паркету де-не-де уціліли! — Олег Миколайович ступнув до прорізу дверей, які вели у янтарну кімнату, і ледве втримався. Ще півкроку — і він полетів би вниз.

Перекриття між першим і другим поверхами було зовсім знесене. І тут стояли голі стіни, навіть без штукатурки. В них самотньо стирчали металеві основи бра — все, що збереглося від оздоблення кімнати. У віконні прорізи із свистом і завиванням вдирався вітер, заносячи колючі краплі дощу.

Пролунали неквапливі кроки. Олег Миколайович обернувся.

Жінка у ватнику і важких гумових чоботях, трохи схилившись під вагою двох корзин, увійшла у Картинну залу і, обережно поставивши ношу на підлогу, випросталася, її обличчя, наполовину прикрите старенькою пуховою хусткою, здалося Сергєєву дуже знайомим. Десь він уже бачив ці ясні карі очі з довгими віями, прямий ніс, ці насмішкуваті губи…

— Ганна Костянтинівна! — невпевнено промовив Сергєєв, спускаючись вниз.

Жінка здригнулася.

— Я ж Сергєєв, Олег Сергєєв!

Ланська недовірливо похитала головою, а потім несподівано кинулася до Олега Миколайовича, не вимовивши й слова.

Вони поцілувалися — і самі здивувалися цьому: раніше їхні відносини не були такими близькими. Якусь хвилину збентежено мовчали.

Першою заговорила Ганна Костянтинівна.

— Бачите, що тут у нас тепер…

— Так. Невже зовсім нічого не можна було зробити?

— Що могли — зробили…

Уже другу годину вони розмовляли, сидячи на уламках цегли, не відчуваючи ні холоду, ні дощу.

— Отже, янтарну кімнату вивезли в Кенігсберг, до Східної Пруссії, — сказала Ганна Костянтинівна. — Ось куди вирушила вона у свою, можливо, останню подорож…

— Що ж було тут потім? — спитав Сергєєв.

— Потім… Потім те, що не встигли зробити грабіжники, довершили пожежі, — сумно розповідала далі Ланська. — Спочатку вогонь спалахнув усередині палацу. Кажуть, під час якоїсь там гулянки бандити, розперезавшись, надумали запалити смолоскипи, а від них полум'я перекинулося на стіни. Згоріла майже половина палацу — од центральних сходів аж сюди, де ми з вами стоїмо. Згоріло і те, що залишалося в янтарній кімнаті: всі прикраси, золочені орнаменти, якими колись ми так милувалися. Завалилася підлога. Ось тільки залізні кістяки бра лишилися.

Вони замовкли надовго, бо говорити було важко. Потім Сергєєв знову обережно спитав:

— Ганно Костянтинівно, пробачте, а що тепер ви тут робите?

— Працюю разом з товаришами. Чого ж час втрачати! Палац відбудовуватимуть. І ми готуємося до цього.

— А як з внутрішнім оздобленням?

— Спочатку зовні треба все зробити, потім і до внутрішнього опорядження візьмемося. Поки що, правда, доведеться де-не-де піти на імітацію. Ось вашу янтарну — важко відновити! Твори мистецтва неповторні, Олегу Миколайовичу. Треба або шукати стару кімнату, або обійтися без неї.

— Я з вами не згоден, Ганно Костянтинівно, — заперечив Сергєєв. — Шукати, звичайно, треба. Але якщо не знайдемо, то майстри наші зроблять. Залишилися ж фото, план. А умільцями наша земля завжди славилася.

— Не знаю. Не будемо сперечатися. Вам час додому. Незабаром відійде останній поїзд.

Вони попрощалися якось стримано, — може, через те, що наприкінці розмови розійшлися в поглядах, чи тому, що згадали свій несподіваний поцілунок і знову відчули себе ніяково. Навіть адресами не обмінялися.

Про це Сергєєв пошкодував одразу ж, як тільки повернувся додому.

На дверях він побачив записку, пришпилену булавкою: «Був у вас, прошу подзвонити по телефону А-22–47».

Олег Миколайович набрав номер і впізнав голос капітана, який повернув йому дисертацію.

— Товаришу Сергєєв, є пильне прохання — треба поїхати у Кенігсберг. Там вживають деяких заходів щодо розшуків янтарної кімнати. Пам'ятаєте, я казав, що ваші знання можуть знадобиться? Як, згода?

Сергєєв не вагався.

— Так, так, звичайно!

Перевертаючись з боку на бік на твердому госпітальному ліжку, Олег Миколайович заново передумував минуле. Тепер його думки повернулися до подій більш давніх, до того, що було навесні 1945 року.

Начальник штабу фронту якось спитав:

— Ви, здається, архітектор, старший лейтенант?

— І архітектор теж.

— Що значить — теж?.

— Я ще й мистецтвознавець.

— Що ж, і це не перешкодить. Слухайте мене уважно. Завдання таке…

Завдання виявилося складним, цікавим і важливим. Сергєєву і групі інших товаришів треба було протягом місяця зробити точний макет Кенігсберга та його околиць. Макет мав полегшити командуванню радянських військ планування і проведення грандіозної за своїм розмахом операції штурму міста. Групі видали плани Кенігсберга, відомості про його оборону, про сучасний стан прусської столиці.

— Ясно?

— Так точно, товаришу генерал!

— Ваше завдання, ваш обов'язок — зробити макет, використання якого полегшить штурм сильної фортеці, допоможе зберегти життя тисячам, а може й десяткам тисяч наших солдатів та офіцерів, а також місцевим людям. Чим ретельніше і продуманіше підготуємо штурм, тим менші будуть втрати. Хоч… — генерал на мить замовк, — хоч їх, звичайно, не уникнути. І великих втрат, старший лейтенант! Війна закінчується. Це ясно. Зрозуміло й інше: ворог чинитиме жорстокий опір. Ну що ж. Не ми це затіяли. Час з цим кінчати, йдіть. Вас ознайомлять з основними документами. Німецькою мовою володієте?

— Так. Вільно.

— Чудово. Тоді… А втім, через кілька днів ми з вами ще зустрінемось і поговоримо. Поки що їдьте до Лабіау.

Ще у 1913 році, напередодні першої світової війни, Кенігсберг дістав назву фортеці першого класу. На той час місто мало численні укріплення довгочасного і польового типу. Система його оборони складалася з двох поясів — зовнішнього і внутрішнього; до оборони були пристосовані також окремі квартали і будинки.

Зовнішній пояс оборони міста завдовжки сорок п'ять кілометрів становили п'ятнадцять фортів, збудованих у 1846–1870 роках. Гітлерівська пропаганда назвала їх «нічною сорочкою» Кенігсберга. Крім того, до зовнішнього пояса оборони прусської столиці входив широкий і глибокий протитанковий рів довжиною близько п'ятдесяти кілометрів, понад чотириста дотів, дві лінії траншей, дротяні загорожі і мінні поля, сховища, цегляно-земляні та інші споруди.

Внутрішній пояс оборони складався, насамперед, з дванадцяти потужних фортів, названих на честь королів і полководців: форт І — «Штайн», II — «Бронзарт», III —»Король Фрідріх III», IV — «Гнайзенау», V — «Король Фрідріх-Вільгельм III», VI — «Королева Луїза», VII — «Герцог Гольдштайн», VIII — «Король Фрідріх», IX — «Дер Дона», X — «Канітц», XI — «Донгоф», XII — «Ойленбург».