Троє хлопців, серед яких був і Боро, підбігли до Арикі. Жоден чоловік і жодна жінка не підійшли до головного жерця. Це означало, що на нинішньому великому святі не буде розлучень. На торішньому святі було одне розлучення. Жінка, яку бив чоловік, після першого ж виклику головного жерця підійшла до нього. Арикі послав її в ліс. Пішли її шукати двоє — один з них був її чоловік. Але жінка вийшла з лісу з іншим.

Троє хлопців, які підійшли до Арикі, не змогли знайти собі дівчат, і зараз їм надавалась остання можливість одружитися. Але це залежало тільки від самих дівчат. Якщо котрась із них залишить свого обранця і підійде до одного з трьох хлопців, то стане його дружиною. Але жодна дівчина не підійшла до них. Боро даремно поглядав на Анду — вона не звертала на нього уваги.

Постоявши так деякий час в досить дурному становищі, троє хлопців повернулись до натовпу осоромлені, їм лишалося одне: або викрасти дівчину з чужого племені, або чекати наступного великого свята.

Танці були в повному розпалі. Чоловік у масці теж не зупинявся. Тепер він одійшов від молоді і танцював перед глядачами, все так же грізно розмахуючи списом. Раптом він рушив до мене й Боамбо, але вождь сердито глянув на нього, і він одійшов.

Бурум і дудки замовкли. Танець молодожонів закінчився. Влившись за руки, молодята пішли з галявини і приєдналися до інших. Головний жрець лишився сам. Високо піднявши голову, тонкий і високий, він стояв і урочисто оглядав натовп. Настала напружена тиша. Всі чекали чогось особливо важливого.

Стемніло відразу, як завжди, а хмари згустилися ще дужче. Раптом мигнула блискавка, сліпуче світло залило все небо і осяяло вершини гір, хвилі в океані і обличчя людей, а за мить ударив грім і темрява знову поглинула все. То був перший удар грому, який струснув під нами землю. Темрява зробилася ще густіша і непроглядніша.

— Запаліть вогнище! — прозвучав голос Боамбо.

Він був біля мене, але я його не бачив — так було темно. Вогнище погасло, люди забули про нього.

— Запаліть вогнище! — повторив Боамбо, і сильний голос його прозвучав тривожно.

Кілька тубільців підкинули у вогнище сухих дров, і воно знову розгорілося. Високі язики полум'я розсіяли темряву навколо, і людям ніби полегшало.

— Приведіть полоненого! — крикнув Арикі. — Полоненого приведіть, чуєте!

Габон! Нещасний Габон із племені бома!.. Я забув про нього, а це непростимо. У мене в самого багато турбот і неприємностей, але все-таки не слід було забувати, що в одній з хатин замкнений старий друг. Останні дні й ночі він слухав удари бурума й вигуки тубільців, які йому нагадували про смерть. Я хотів його врятувати, просив Боамбо не приносити його в жертву проклятому ідолові, хотів його вирвати якось із хатини і влаштувати втечу, але два сторожі невідступно вартували біля дверей, готові, в разі потреби, пустити в хід списи. Що я міг зробити?

Скоро Габон загине. Ось двоє тубільців вирили біля великого вогнища глибоку яму і забили в неї жертовний стовп, до якого прив'яжуть Габона. І справді, незабаром привели його на галявину і прив'язали до стовпа. Я подивився на старого друга, побачив його видовжене, похмуре обличчя — обличчя приреченого на смерть, і в моїй душі знялася хвиля обурення. Мені здавалося, що й сама природа не була байдужа до цього огидного видовища — вітер дужчав, блискавка і гуркіт грому стали частішими, тропічний ліс зашумів і застогнав на тисячу голосів, буря розбушувалася на всю силу…

Прив'язаний до стовпа, Габон стояв мовчки, схиливши голову. Обидва сторожі відійшли, і полонений залишився сам біля вогнища. Тоді до нього наблизився Арикі й крикнув:

— Бурум! Бийте в бурум!

— Бийте в бурум! — повторили й інші голоси. — Арикі танцюватиме танець семи поясів мудрості!

Пролунали удари в бурум і пискляві звуки дудок. Арикі постояв деякий час нерухомо, потім почав повільно, в такт бурума, пританцьовувати навколо прив'язаного Габона, бурмочучи щось нерозбірливе. Він розв'язав один із своїх семи поясів і кинув на землю. Обійшовши тричі пояс, він розв'язав другий і кинув його поряд з першим. Знову обійшов тричі пояси і розв'язав третій. Так, один по одному, головний жрець скинув із стегон всі сім поясів і пританцьовуючи покидав їх навколо зв'язаного Габона. Жрець ступав дрібними кроками, згинаючи ноги в колінах, нахилявся і знову випростовувався, відкидав голову назад і вигукував: «Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!» Цей сухорлявий, жилавий, з випнутими ребрами старик танцював з легкістю, якій можна було позаздрити. Дивлячись на нього, я думав: «Так, він здоровий, і алкоголь не скоро зруйнує його організм. Арикі житиме ще довго, і ще багато паскудства можна чекати від нього…»

Вітер посилився, верхів'я дерев гнулися і стогнали, блискавки розтинали темряву ночі, і на мить ставало видно як удень, а потім лунав страшний удар грому, ніби обвалювалась гора, і луна довго розлягалася серед ночі. Іншим разом Арикі, певно, танцював би цілу годину, а може, й більше, але зараз він поспішав. Обійшовши кілька разів зв'язану жертву, він почав збирати свої пояси й зав'язувати їх навколо стегон.

В цей час два тубільці принесли ідола на спеціальних носилках, сплетених з ліан, і поставили біля вогнища обличчям до зв'язаного Габона. Ідол мусив бути присутнім на святі і прийняти жертвоприношення. Коли я роздивився його дерев'яне обличчя, освітлене вогнем, я ще раз переконався, що він справді схожий на Арикі. Таке ж довгасте обличчя з випнутими вилицями, такі ж примружені хитрі очі, навіть його права рука, піднесена до неба, з відставленим вказівним пальцем була довга і тонка, як рука головного жерця.

Бурум і дудки замовкли. Арикі став ліворуч від ідола, підніс руку і виголосив:

— Великий Дао! Ти, який запалив сонце, щоб воно нас гріло і світило нам; ти, який посилаєш дощ на землю, щоб вона родила; ти, який створив рибу у Великій воді і охороняєш наше плем'я від ворогів, — будь щедрим до нас і сприяй нам, як сприяв досі. На знак вдячності ми приносимо тобі в жертву нашого ворога — він згорить на вогнищі на твоїх очах: ми розвіємо прах його, щоб і сліду не лишилося від наших ворогів. Прийми від нас цю жертву, великий Дао, і не дозволяй ні очковим зміям умертвляти нас, ані крокодилам пожирати нас…

Буря бушувала з страшною силою і заглушала слова головного жерця. Як він не кричав, але не міг перекричати виття вітру і тріску дерев у лісі, які буря розгойдувала і ламала, як сухий хмиз. Раптом небо ніби прорвалося — почалася злива. Вогнище погасло, і все потонуло в суцільній темряві. Це був справжній ураган, який може бути тільки в тропіках. Я нічого не бачив за крок від себе. Зі темного неба лилися цілі потоки, наче якась сила підняла води океану над островом і хотіла його затопити. Тропічний ліс стогнав, дерева гнулись і тріщали, вітер шаленів, ніби хотів змести нас в океан. Всі розбіглись і поховалися в лісі серед товстих дерев. Боамбо схопив мене за руку.

— Тікаймо! — почув я його голос.

Але я лишився на місці. Зараз саме був слушний момент, щоб врятувати старого друга. Ніхто не міг побачити мене в таку темну, буряну ніч…

Поки я думав, що робити, буря несподівано схопила мене і закрутила. Я захитався і впав. Це мене врятувало — інакше вітер міг підхопити мене і вдарити об якесь дерево. Я лежав на землі й думав: «Пора, пора…»

Я поповз до Габона. Вогнище давно погасло, і жодна іскорка не освітлювала мені шлях. Я довго шукав жертвенний стовп, блукаючи у темряві і обмацуючи руками мокру землю. «Габоне! Габоне!» — гукнув я кілька разів, але ніхто не відповів. Габон не чув або не хотів озватися. Нарешті я знайшов стовп, намацав ноги Габона, вийняв ножа, що висів у мене на поясі, і розрізав у кількох місцях мотузки, якими був зв'язаний полонений. Він поворухнувся і впав на землю як неживий. Я струснув його за плечі і крикнув — Габоне! Друже! Тікай! Це я, Андо… Андо, пакегі гена… Тікай, Габоне! Тікай!