Сміт заперечливо похитав головою.

— Ні і ні! Дикун — дитя природи. Всяке відхилення від його способу життя створить тільки зайві турботи і нещастя. Так-так, і нещастя, запевняю вас. Бо людське око ненаситне. Жадоба не має меж, сер! Дайте людині палець, вона візьме всю руку. Чи знаєте, що буде, коли Арикі зрозуміє, що моє ліжко зручніше за нари. Він захоче його «позичити» і, якщо я упрусь, викине мене з хатини, як ганчірку. Хай хоч один дикун узнає, що взутому зручніше ходити, ніж босому, і він стягне взуття у мене з ніг серед білого дня. Ви бачили, як я роздав тубільцям цілий ящик намиста з умовою, що вони працюватимуть у мене. А що вони зробили? Розійшлися, навіть не подякувавши мені! Ні, сер! Нічому я не збираюсь їх навчати, бо чим більше вони знатимуть, тим ставатимуть небезпечнішими. Зараз вони нас поважають і навіть побоюються, вважаючи надприродними створіннями. А якщо ми їх навчимо всьому, що знаємо самі, зачарованість і обожнювання зникнуть, а це ні в якому разі не в наших інтересах. Чи є тоді сенс навчати їх розуму? Це означало б рубати сучок, на якому сам сидиш.

Тоді я нагадав, що він обіцяв Боамбо, коли той згодився відвести йому землю під плантацію, навчити тубільців культурно обробляти землю і одержувати по три врожаї на рік. А от зараз відмовляється.

— Це егоїзм, — докорив я йому.

— Ні, не егоїзм, а здорова логіка, — спокійно відповів Сміт.

— Яка здорова логіка в тому, що ви приховуєте від тубільців ваші знання і досвід, які можуть бути їм корисними? Навіть тварини допомагають одне одному, а ми ж розумні люди. Це ще більше зобов'язує нас…

— Ніхто не може примусити мене робити те, що мені невигідно, — сердито сказав Сміт і, повернувшись до мене спиною, попрямував назустріч капітанові, який ішов із селища.

Ми сіли в холодку біля маленької річки. Доки Стерн набивав люльку, я розповів йому про нашу суперечку із Смітом.

— Ганьба! — несподівано промовив Стерн, запаливши люльку. — Люди працюють, а ми сидимо тут у холодку і сперечаємось. Звісно, ми мусимо допомогти тубільцям. Якщо ви не дасте їм ваші сокири й тесла, — повернувся він до плантатора, я сам дам, не питаючи вас.

— Не маєте права, Стерн! — крикнув Сміт, і його бліде обличчя спалахнуло.

— Не маю права? — скипів і Стерн. — А ви маєте право лежати в холодку, в той час як тубільці будують хатини і носять з городів ямс і таро, якими ви харчуєтесь? Ніхто вам не давав такого права, сер! Ніхто!

Вибух капітана не здивував мене. Хоч він і не втручався в наші суперечки з плантатором, але був справедливою людиною і не терпів неправди.

Сміт нервово дістав сигару, запалив і сказав:

— Чому ви говорите зі мною таким тоном, Стерн? Чому ви мене кривдите?

— Заждіть! — перебив його капітан. — Я не все ще сказав. З завтрашнього дня ми починаємо працювати. Будемо допомагати тубільцям. Ми дамо їм інструмент і навчимо, як ним користуватися, а коли побудуємо їхні хатини, почнемо нашого човна. Так, сер, зробимо човна — це я твердо вирішив. Великого парусного човна. Тубільці нам допоможуть, чи не так? — повернувся до мене капітан.

— Авжеж допоможуть, — відповів я.

— Так… Ми побудуємо великого парусного човна. По-перше, зробимо на ньому кількаденну прогулянку морем — об'їдемо острів. Я навчу вас керувати човном. А потім, коли задме південно-східний чи південно-західний мусон,[24] напнемо вітрила і скажемо: «До побачення, Тамбукту!»

— О, це зовсім інша річ! — вигукнув Сміт. — Коли так, то я згоден.

— А ви? — звернувся до мене капітан.

– І я згоден. Тільки от… в який же бік ми попливемо?

— Це ми вирішимо пізніше, — відповів капітан. — Якщо підемо на схід, досягнемо острова Суматри або Яви. Якщо рушимо на захід — потрапимо або на групу островів Чагос, або на Сейшельські острови, або прямо в Африку — на Танганьїку, в Занзібар, Момбасу або в Могадішо. Напрям залежатиме від того, куди подме вітер, коли човен буде готовий. Звичайно, я віддаю перевагу Африці, бо Єгипет знаходиться в Африці. Я хочу швидше добратися до моєї дочки в Александрію…

— Але ж Ява і Суматра ближче до Тамбукту, ніж Африка, — заперечив Сміт.

— Так, — погодився капітан. — Але не завжди найкоротший шлях — найближчий. Крім того, ми не знаємо, що робиться на Яві й Суматрі. Не забувайте, що після взяття Пірл-Харбора японці рушили на Сінгапур. А від Сінгапура до Суматри рукою подати. Не дивно, якщо вони захопили й ці острови. А мені щось не хочеться зустрічатися з японцями. Краще потрапити в далеку Африку, дикі ліси Мозамбіка, ніж до самураїв. Отож, дорогі друзі, до роботи! Насамперед треба подивитись, які ми маємо інструменти. Ходімо!

Ми пішли в селище. Капітан весь час збуджено говорив про нашу майбутню подорож. Кров моряка знову закипіла в його жилах. Він примирився з тихим і спокійним життям на острові Тамбукту лише тимчасово. Одноманітність йому вже набридла, і він знову готувався напнути вітрила. Батьківське почуття тягло його в Єгипет, в Александрію, де жила маленька дочка, а ми з Смітом мріяли про свої країни. Сміт хотів знову потрапити в Англію, в своє коло, а я хотів повернутися до рідної Болгарії. Нічого, що вороги заливали її кров'ю, — я був переконаний, що це не триватиме вічно. Війна матиме кінець, а цей кінець може бути лише один — перемога. Перемога народу над темними силами. Тоді я зможу повернутися додому вільно, не як блудний син, каючись і благаючи прощення, а повний молодих сил і волі до нового життя.

Наступного дня ми роздали тубільцям сокири, тесла й гвіздки і разом з ними почали будувати хатини. Робота кипіла. Тубільці дуже швидко переймали все, що ми їм показували, і з дивовижною вправністю користувалися інструментами. За два тижні всі нові хатини були готові. Після цього ми почали будувати човен. Капітан вибирав найміцніші дерева, тубільці рубали їх сокирами, очищали від гілок і розпилювали на дошки поздовжніми пилками. Ми з капітаном і Смітом весь час ходили від групи до групи і показували, що робити: як пиляти дошки, як їх згинати дугою, поки вони ще сирі. Незабаром на поляні, де ми працювали, уже стояв корпус нашого майбутнього човна — вісім метрів завдовжки і три завширшки.

За місяць човен був цілком готовий. Він мав палубу і три щогли з вітрилами. Вітрила сплели жінки з пальмового листя так, як плели рогожі.

Нарешті настав день, коли ми могли вже спустити човен на воду. Це було дуже важко — цілих три дні з ранку до вечора ми пересували його на круглих колодах, підпираючи з боків, щоб не перекинувся. І ось човен був на воді, велично погойдуючись на тихих хвилях. Залишалося сісти в нього, нап'ясти вітрила і вирушити в дорогу…

Але ми відклали нашу подорож. Треба було добре підготуватися, запастися достатньою кількістю прісної води і провізії, а перед тим ми вирішили об'їхати острів. Це кількаденне плавання було необхідне для того, щоб випробувати човен і навчитися керувати ним. Але якраз, коли човен був уже готовий, настало велике свято. Ми відклали подорож на невизначений час.

Полювання на людей. Нова сутичка з Арикі. Тубільці захоплюють полоненого для жертвоприношення.

Боамбо прийшов до мене в хатину і ще з порога крикнув:

— Вставай, Андо! Ходім на полювання!

Я саме читав книжку, лежачи на нарах. Він вп'явся в неї очима і відразу спохмурнів. Книга, мабуть, нагадувала йому біле листя Арикі.

— Вставай! — повторив він, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу. — Наближається велике свято. Сьогодні полювання мусить бути успішним.