— А худий пакегі з білим волоссям каже, що ви прибули з місяця…

Я й раніше помічав, що тубільці не можуть правильно вимовити прізвища Сміта і Стерна. Замість Сміт вони говорили то Шаміт, то Симіт, а найчастіше — «худий пакегі з білим волоссям», а замість Стерн — «товстий пакегі ч білим волоссям». Тільки моє ім'я вони вимовляли легко, перетворивши мене із Антона в Андо. Це ім'я схоже на їхні власні.

— Хто з вас каже неправду? — знову спитав мене Гахар. — Худий пакегі з білим волоссям чи ти?

— А ти як гадаєш, Гахаре? — в свою чергу спитав я. Він подивився на мене й сказав:

— Шаміт бреше. Шаміт — нехороша людина. Шаміт дає Арикі малоу. Арикі п'є малоу і засинає. Щодня, щовечора…

Малоу — так називав Гахар коньяк. І капітан одного разу сказав мені, що Сміт часто пригощає головного жерця коньяком. Сам Сміт випивав по одній-дві чарки, а головний жрець не знав міри, багато пив, співав пісень і танцював, після чого валився без пам'яті і хропів цілу ніч як убитий.

Я не був проти пияцтва головного жерці. Я нічого не втрачав од цього. Алкоголь зробить його безвільним, зруйнує його старечий організм, а може, й зовсім погубить його. Тим краще. Плем'я позбудеться небезпечної людини. Але у Сміта була інша мета. Він просто хотів здобути прихильність головного жерця і не скупився на коньяк. Я навіть підозрював, що Сміт приховує якісь плани і хоче їх здійснити через головного жерця. Але чи обмежиться він тільки ним? Чи не почне він пригощати інших тубільців, щоб прихилити їх на свій бік? «Ні, цього не трапиться, — подумав я. — У Сміта навряд чи вистачить коньяку влаштовувати оргії. Та й не настільки він дурний, щоб не розуміти, що дружба Арикі варта більше за дружбу десятка інших тубільців».

Я спитав Гахара, що говорить про мене Арикі.

— Про тебе? Нічого. Ні доброго ні поганого.

Це було вірно. Відтоді як Сміт і Стерн зажили поблизу головного жерця, Арикі перестав мною цікавитись. Звичайно і я намагався не зустрічатися з ним і якомога рідше потрапляти йому на очі. Це скидалося на негласне перемир'я між двома ворогами, які помірялися силами і більше не хочуть зустрічатися.

Я думав, що після неодноразових марних спроб нашкодити мені головний жрець визнав своє безсилля. Насамперед він спробував настроїти проти мене плем'я, але ніхто не спіймався на цей гачок. Після цього сталася інтрига з Амбо і Канеамеєю. Головний жрець хотів скористатися з кохання юнака до його дочки і примусити юнака вбити мене, але сама ж Канеамея повстала проти підступного батька, і ворожнеча Амбо до мене розвіялась, як дим. Наша дружба з сином вождя стала ще сердечнішою. Арикі програв і цю битву. Що ще міг він придумати? Звеліти тубільцям кинути мене в океан з прив'язаним до ніг каменем? Тубільці не послухаються, йому лишалося тільки одне — примиритись і удавати, що не помічає мого існування. Все ж я добре знав головного жерця і вважав, що удаване примирення між нами триватиме недовго. Рано чи пізно прихована ненависть Арикі прорветься з новою силою, як тільки я зроблю що-небудь всупереч йому. І саме тому я вважав, що його пияцтво мені на руку: що частіше він напиватиметься, то рідше згадуватиме про мене.

Так я думав, але незабаром переконався, що жорстоко помилився…

Маленький Акгахар, який ловив рибу в затоці, раптом голосно закричав і кинувся до берега. Ми з Гахаром побігли до нього. Хлопчик уже виліз із води й увесь тремтів.

— Що трапилось? Чого ти кричиш? — спитав його стурбований дідусь.

— Абадан! Абадан! — крикнув задиханий хлопчик.

Очі у нього були широко відкриті, обличчя потемніло від страху. (Я і раніше помічав, що в хвилини страху обличчя тубільців темніють).

— Де? — насторожився Гахар.

— Он він! — показав хлопчик на тихі води затоки. — Сюди наближається! Каліман абадан! Величезний крокодил!

Тільки тоді я помітив довгу морду крокодила, який підпливав до меншого внука Гахара. А дитя, захопившись грою, не помічало небезпеки і спокійно бовталось у теплій воді.

Крокодил швидко наближався до нього. Метрів за десять від берега було мілко, і ноги крокодила торкнулися піщаного дна, а товста спина показалася з води і важко заколихалася. Він був не дуже далеко від нас, і я бачив, як зловісно поблискували його безбарвні очі, а довгі великі щелепи з гострими зубами широко розкривалися. Він поспішав схопити свою жертву. Ми з Гахаром водночас притьмом кинулися бігти до дитини, схопили її за руки і потягли до лісу, коли страшний хижак був уже за кілька кроків од неї.

Крокодил злісно заревів, його рев був схожий на вовче виття і на собачий гавкіт водночас; потім сильно вдарив довгим хвостом по воді і заклацав зубами, як кулемет. Хижак проґавив здобич, і його люті не було меж. Ще раз дико завивши, крокодил незграбно повернувся і швидко поплив назад у глибокі води затоки, його широка спина, вкрита твердими роговими платівками, востаннє блиснула на сонці і зникла під водою.

Тубільці розповідали мені, що в великій затоці водиться багато крокодилів, але в малій затоці ці хижаки досі ніколи не з'являлися, бо не могли перебратися через мілку протоку. Як пробрався через неї крокодил? Було лише одне пояснення: він потрапив у малу затоку під час припливу, коли вода піднімається на два-три метри проти звичайного рівня.

Чутка про крокодила швидко облетіла селище і стурбувала всіх. Невелика затока була улюбленим місцем тубільців. На її рівному піщаному березі вони тримали свої човни, сюди щовечора приходило купатися багато молоді й дітей, а їх веселі голоси допізна відлунював тропічний ліс. А тепер затока відразу спустіла. Ніхто не насмілювався купатися в ній. Люди не виходили на човнах у відкрите море. Рибалки позбулися своєї улюбленої справи. Селище лишилося без риби. Це було справжнім нещастям. Тубільці харчувалися тільки плодами, ямсом, таро і солодкими бататами, але вони швидко їм набридли. Свиней, собак і маленьких напівдиких курей було мало, і м'ясо ріцко з'являлося у їхніх онамах.

Тоді Арикі знову виринув. Даремно я думав, що коньяк Сміта зробить його нешкідливим — він був невтомним у своїй злобі. Мабуть, він тільки чекав першої зручної нагоди, щоб знову почати свої інтриги. Коли чутка про крокодила розлетілась по селищу, головний жрець почав нашіптувати кожному, що Дао послав у затоку цього небезпечного хижака, щоб покарати тих, хто не шанує головного жерця і не прислухається до його порад. Зрозуміло, я був найбільшим грішником і головним винуватцем лиха — так сказав головний жрець тані Боамбо.

Якось Боамбо прийшов до мене в хатину, сів на нари і мовчки запалив цигарку, якою я почастував. З усього було видно, що він хоче щось сказати мені, але не знає, як почати. Завжди, коли він хотів повідомити щось важливе, він довго мовчав, перш ніж заговорити, але цього разу у мене не було терпіння чекати, і я спитав, що чути про крокодила.

— Дуже погано! — відповів вождь, не дивлячись на мене.

Він сидів схрестивши ноги, з похиленою головою, замислений і похмурий. Цигарка диміла в його руці, але він забув про неї, хоч був пристрасним курцем.

— Дуже погано! — повторив Боамбо, важко зітхнувши. — Нема риби. Люди кинулися ловити ящірок по схилах. Збирають черв'яків по трухлявих деревах і різних комах… Діти хочуть риби, але ніхто не наважується наблизитися до малої затоки. Люди бояться крокодила.

— А чому ви не вб'єте його? — спитав я.

— Не можемо, — відповів вождь.

— А ви пробували?

— Так, учора. Ми довго чекали в лісі. Нарешті крокодил виліз на берег погрітися на сонці. Коли він заснув, ми тихенько підкралися з лісу і кинули в нього списи. Вони влучили йому в спину і відскочили, не заподіявши шкоди. Наконечники поламалися об його тверду шкіру. Тоді Арикі заявив, що крокодил священний, і заборонив убивати його.

— Ну, добре, тоді я його вб'ю.

— Як?

— З рушниці.

— Облиш! Облиш! — замахав руками вождь. — Якщо ти його вб'єш, буде ще більше лихо.