Звісно, не кожна людина вміє чаклувати, бо мало хто знає слова заклинання. Але в кожному племені є така людина. В племені занго — це був Арикі. Тубільці вірили, що головний жрець може заворожити кого схоче і звести його із світу або зняти з людини чари і врятувати хворого від смерті. Але якщо, незважаючи на все, хворий помирає, Арикі говорив: «Він не послухав моїх порад, і Дао не захотів його врятувати». Таким чином одним пострілом він убивав двох зайців: вселяв страх і марновірство в душі тубільців і рятував свій авторитет.

Я робив якраз протилежне. Завжди, коли лікував якого-небудь хворого, не пропускав нагоди пояснити йому, що Дао не має нічого спільного з його хворобою. Дао зроблений з дерева. Якщо кинути його в полум'я, він згорить, і тільки попіл залишиться. Дао не може заподіяти хворобу здоровій людині чи допомогти хворим. Говорив я і проти чаклунства. Тубільці слухали мене мовчки, з острахом, але не заперечували, бо думали, що я знаю всі таємниці і можу звільняти їх від усяких чар.

Дружина Гахара була стара, виснажена жінка із зморшкуватим обличчям, скривленим від болю. Вона лежала, скорчившись на нарах, і тихо стогнала, зціпивши зуби і тримаючись обома руками за живіт. Коли я зайшов у хатину, жінки розступились і дали мені дорогу. Я підійшов до хворої, взяв її за руку і нащупав пульс — він був ледве чутний. За кілька годин хвора помре. Ніякий лікар і ніякі заклинання не в змозі вже врятувати її. Марними були й мої ліки, але я не міг сказати правду. Гахар і жінки стежили за кожним моїм рухом і, затамувавши подих, чекали, як біла людина з місяця вижене смерть з тіла помираючої жінки. Та ба! Жодна земна сила неспроможна сотворити таке чудо. І все-таки я повинен спробувати допомогти хворій або принаймні удати, що допоможу їй. Сказати, що хвороба невиліковна, означало б скомпрометувати себе як лапао, цілителя всіх хвороб. Жоден лікар на моєму місці не зробив би цього. Лікарі не мають права сказати хворому, що його хвороба невиліковна навіть тоді, коли певні, що хворий помре.

Я знову нащупав пульс хворої, подивився на ручний годинник і почав лічити секунди. В хатині настала повна тиша. Навіть хвора замовкла в напруженому чеканні.

— Пізно ти мене покликав, Гахаре, — обернувся я до старого приятеля, що стояв за моєю спиною і нетерпляче переступав з ноги на ногу. — Якби ти покликав мене вчора ввечері, я б дав хворій нанай-кобрай, і вона б одужала. А зараз пізно, надто пізно…

Не пізно, вона ще жива, — наполягав Гахар. — Дай їй швидше нанай-кобрай, дай швидше!

— Я дам їй, Гахаре, але кажу тобі, що пізно..

Я дістав із сумки пляшечку з рициною, налив столову ложку і підніс до губів хворої. Вона подивилася на мене широко відкритими очима, і в її згаслому погляді я побачив тінь смерті. Ложка здригнулася в моїй руці.

— Відкрий рота, — тихо сказав я.

— Ні, ні! Не хочу! — заперечливо похитала головою хвора.

Всі почали її умовляти, але вона хитала головою і скиглила, як мале цуценя. Гахар хотів силою розкрити їй рота, але жінки вчепилися в нього і відтягли від хворої. Я знову підніс ложку до її губів, але хвора знову захитала головою, відштовхнула мою руку, і ліки розлилися.

Я взяв сумку і вийшов з хатини. Сюди увійшла смерть, і моя присутність була зайвою.

Опівдні з тієї частини селища, де жив Гахар, долинули оглушливі звуки бурума. Відгукнулися буруми в сусідніх частинах селища. Я пішов подивитися, що там трапилось. На майдані я застав цілий натовп чоловіків і жінок. Обличчя у всіх були намазані чорною фарбою. Чоловіки — озброєні списами й стрілами. Серед них був і Гахар, який теж тримав у руках списа, але на відміну від інших чоловіків, що стояли на одному місці, похмурі і мовчазні, він кричав на все горло: «Карарам! Карарам!» (Війна! Війна!) — і бігав маленьким майданом з кінця в кінець, войовничо розмахуючи списом, ніби хотів поразити ворога. Цими войовничими рухами й вигуками «Війна! Війна!» він висловлював своє горе і готовність помститися ворогам, що наслали чари на його дружину. З хатини лунали несамовиті крики. Я заглянув у відчинені двері і побачив дружину Гахара, яка лежала на землі на старій рогожі. Вона була мертва. Душ десять жінок стояли навколо неї н голосили…

Побачивши мене, Гахар підійшов і плачливим голосом почав скаржитись.

— Ох Андо! Вона померла, Андо! Вона не випила твоїх ліків і померла!..

Я ніяково мовчав. Було безглуздо запевняти його, що і мої ліки не врятували б її від смерті.

— Вона померла, померла! — в розпачі повторював Гахар. — Вона лягла і більше вже не встане! Ох, не встане!.. Вона лежить і не чує мого ридання! Ох, не чує мого ридання!.. Вона спить і вже не прокинеться! Ох, не прокинеться!.. Вона залишила мене і вже не повернеться до мене!.. Спустіє моя хатина, Андо! Ох, спустіє!..

Гахар почав рвати на собі волосся і бити кулаками себе по голові, але його схопили за руки, і він затих. Та трохи згодом знову почав бігати і розмахувати довгим списом, погрожуючи невидимому ворогові, що заподіяв смерть його дружині.

Я відійшов у холодок під пальму і стежив за Гахаром. Я не сумнівався в його горі, але мені здавалося, що біганина, розмахування списом і погрози невидимому ворогові були тільки звичаєм.

До мене підійшла Зінга. Вона теж намазала собі обличчя чорною фарбою так, що я ледве впізнав її. На шиї і руках не було ніяких прикрас. Вона була в жалобі. Покійниця доводилась їй родичкою. Гахар був братом Боамбо.

— О Андо! — тихо прошепотіла вона. — Дружина дядька Гахара не померла б, якби випила твої ліки.

— Звідки ти знаєш?

— Всі так кажуть, — відповіла Зінга.

І вона розповіла мені історію, яку я чув уперше.

Дружина Гахара була з племені бома. Багато років тому, коли вона була ще молодою дівчиною, Гахар викрав її, і вона стала його дружиною. Плем'я бома вирішило помститися. Воно напало на плем'я занго, але було відбите. Пізніше дружина Гахара сама відмовилась од свого племені і стала дочкою племені занго. Плем'я бома прокляло її і шукало нагоди помститись. І ось тепер (через сорок років!) воно помстилось. Кілька днів тому дружина Гахара забула свій мішок на городі. Мішок зник. Хтось із племені бома украв, і їхній жрець спалив його, примовляючи заклинання. Дружина Гахара захворіла. Вчора ввечері Гахар хотів покликати мене дати хворій ліки, але вона сказала: «Не ходи до білої людини. Спершу піди до Арикі. Що він скаже, те й зробимо». І Гахар пішов до Арикі. Головний жрець вилаяв його і заявив, що його дружина помре від моїх ліків швидше, ніж од чаклунства племені бома. Він обіцяв одвернути чари ворогів і вилікувати хвору. Це було вчора ввечері. Вночі хворій погіршало. Вранці Гахар покликав мене, але дружина вірила Арикі і відмовилася випити мої ліки…

Тільки тепер я зрозумів, що було б, якби хвора випила рицину. Вона все одно померла б, але тоді люди говорили б: «Арикі правий. Дружина Гахара випила ліки білої людини і померла». А зараз вони кажуть навпаки: «Якби випила ліки білої людини, вона б одужала». Сам того не підозріваючи, Арикі позбавив мене зайвих неприємностей.

— А де зараз Арикі? — спитав я дівчину. — Чи прийде він на похорон?

— Ні, він не хоче прийти на похорон, — відповіла Зінга. — Він каже, що Дао не захотів зрятувати дружину Гахара, бо вона була грішницею.

«Арикі легко, — подумав я. — Коли йому немає куди подітися, він кличе на допомогу свого ідола. Ну, а як би виправдувався я, коли не вірю в ідолів?»

А Гахар все ще метався по майдану з кінця в кінець і розмахував списом. Завивання в хатині затихли несподівано, як по команді. Я заглянув у двері і побачив, як троє чоловіків, родичів Гахара, посадовили покійницю, загорнули в рогожу, на якій вона померла, і перев'язали ліанами. Зовні стирчала тільки голова, але жінки і її накрили мішком. Після цього чоловіки загорнули клунок з покійницею у величезне бананове листя, знову міцно перев'язали і підвісили його до поперечної балки в хатині. Потім розклали під ним вогнище і всі вийшли геть.