Я швидко впав на землю й заховався за найближчий стовбур. Ясно було: Амбо не жартує. Він заліг десь у хатах і ловив мене на мушку. Трохи згодом пролунав новий постріл, і куля застряла в стовбурі мого дерева.
Необхідно було якомога швидше залишити це небезпечне місце.
Поза кущами я доповз до іншого дерева, потім переліз у густий чагарник і причаївся. Довкола панувала тиша. Тільки серце калатало в грудях. У горлі пересохло, страшенно хотілось пити, але я боявся навіть поворухнутися, хоч річка хлюпотіла зовсім близько. Я мусив стерегтися, бо кожен рух міг коштувати мені життя.
Лежав у хащах і прислухався. Високо наді мною сиділа барвиста чубата папуга. Я знову поповз далі, папуга знялась і полетіла. Пролунав постріл, і над самою головою в мене писнула куля. Птах виказав мене, доводилося змінити місце. Я натрапив на виїмку і заліг, прислухаючись.
Неподалік щось зашаруділо. Я прицілився й завмер. Невже Амбо знайде мене й тут, у цій майже непроглядній гущавині?
Поплазував до берега. Тут хоч немає небезпеки нападу ззаду. Але все одно треба бути насторожі. Під час полювання тубільці підповзають так тихо, що навіть тварини, які мають хороший слух, не помічають їх. А в людини і слух, і нюх набагато слабші.
Раптом я почув голос Зінги, вона гукала мене. Трохи згодом обізвалась і Канеамея. Дівчата, певно, шукали нас, але я не наважувавсь озватися, щоб Амбо не виявив моєї схованки. Він, мабуть, теж чує і мовчить.
— Андо! Андо! — гукала Зінга. — Де ти, Андо? Я, здавалося, і не дихав.
— Амбо, де ти? Озвися, Амбо!
Дівчата пройшли зовсім близько і не помітили мене. Тоді я підвівся.
— Де Амбо? — запитала Канеамея. Вона була стривожена.
Я мовчав. Дівчата здивовано дивилися на мене.
— Тана Боамбо сказав нам, що ви подалися в цей бік. Ми чули постріли… Де Амбо?
— Ось я! — несподівано обізвався Амбо, і голова його з'явилась між кущами, зовсім близько, кроків за десять від нас.
У мене аж мороз по спині пробіг. Як він так непомітно підкрався аж сюди? Коли б не дівчата, він би обов'язково виявив мене. На лобі й грудях у нього виступив рясний піт. Видно, за ці жахливі хвилини і він пережив чимало.
– Іди сюди! — махнула йому рукою Канеамея. — Чуєш, Амбо? Іди сюди!
Коли він підійшов, дівчина сказала:
— Ти сердишся, я знаю. Сердишся й на мене, й на Андо. Але знай: Андо ні в чому не винен.
— Винен! — заперечив Амбо, похмуро дивлячись собі під ноги. — Арикі все сказав мені.
— А сказав він тобі, що я ходила до Андо в ту ніч?
— Ні, він про це не знає.
— Знає! — вигукнула Канеамея. — Я сама розповіла йому все. Тільки не сказала, чому ходила, бо боялася. Коди б дізнався, він убив би і мене, й Андо. Тому я й промовчала. А тобі все розповім, хочеш?
Амбо похмуро мовчав.
— Хочеш? запитала Канеамея вдруге. — В ту прокляту ніч я сама пішла до Андо, щоб показати йому біле листя.
— Ти носила йому біле листя? — здригнувся Амбо.
— Так, кивнула головою дівчина. — Носила йому біле листя. Андо бачив біле листя. І воно розповіло йому все, що розповідає і моєму набу.
— О, якщо Арикі про це дізнається! — вигукнув юнак.
Канеамея махнула рукою:
— Не дізнається. Ти ж йому не скажеш?
— Оце і все? — запитав Амбо вже трохи лагідніше.
— Ні, не все. Андо ніколи не збирався стати моїм даго. Одного разу набу дуже розлютився на Андо. Сказав, що знову звелить кинути його у Велику воду. Я перелякалась і сказала своєму набу: «Набу, пакегі — на-най біля. У нього є нанай кобрай, і всі його за це люблять. Якщо звелиш кинути пакегі у Велику воду, люди зненавидять тебе». Набу дуже розгнівався й вилаяв мене. Тоді я сказала: «Набу, я хочу стати сахе пакегі». Набу знову почав лаятись, а потім подумав, погодився й послав мене по Андо. Набу сказав йому, щоб він став моїм даго. Пообіцяв зробити його спадкоємцем семи поясів мудрості і рапуо племені, але Андо відмовився. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Андо не винен, — повторювала Канеамея. — Ти не маєш права сердитись на нього. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Слухай далі, — посміхнулась дівчина. — В день свята Дао я стану твоєю сахе. Тепер ти задоволений?
Обличчя Амбо раптом прояснилось, очі засяяли. Він щосили намагався стримати свої почуття, але марно.
— А тепер потисни Андо руку, — не вгавала Канеамея.
Юнак рвучко потиснув мені руку, щиро посміхаючись. І я відчув, що ненависть його минула, що він любив мене навіть тоді, коли збирався убити.
— Тепер я все зрозумів, — схвильовано промовив Амбо. — Арикі обдурив мене. Він сказав: «Убий Андо! Убий Андо!» І я хотів убити тебе. Але тепер усе зрозумів. Андо не винен.
Він замовк. Очевидно, йому не хотілося завдавати Канеамеї болю, говорити погане про її негідного батька.
— Що було — травою поросло, — сказав я. — Дамо слово не слухати більше Арикі, і наша дружба буде гаряча, як сонце, і вічна, _ як місяць.
— Даю слово! — І син вождя знову потис мені руку. — Наша дружба буде гаряча, як сонце, і вічна, як місяць.
Ця клятва серед тубільців племені занго вважалася священною, і ніхто ніколи не порушував її.
І розійшлись. Амбо з Канеамеєю пішли вперед і незабаром зникли в лісі, а ми з Зінгою повернули в протилежний бік. Йшли глухим лісом і мовчали. Мисливці були вже далеко. Довкола панувала мертва тиша. Я сподівався, що Зінга заговорить перша, але вона не обзивалася.
— Ти мені нічого не скажеш? — запитав я.
— Стережись Арикі, — промовила Зінга. Таке попередження мені доводилося чути вже не раз і від неї, і від Амбо, і від їхнього батька. Мене це вже не дивувало. Я дуже добре знав, хто такий Арикі і на ідо він здатний.
— А про Канеамею що скажеш? — запитав я знову. Канеамея — хороша. Вона не така, як її батько.
Вона пообіцяла тобі показати біле листя — і не побоялася прийти навіть пізно вночі, коли заборонено заходити до чужих осель. В ту ніч вона зрозуміла, що ти не хочеш бути її даго. І вирішила: «Пакегі не для мене. Я стану сахе Амбо».
— От і гаразд, — сказав я. — А ти будеш моєю сахе? Вона посміхнулась і кивнула головою.
— А довго чекати до великого свята?
— Ще місяць, — відповіла Зінга. — В той день наше плем'я всиновить тебе. Але ти повинен убити сьогодні найбільше кро-кро.
Вона мала рацію. Велике полювання триває всього день, а я ще не вбив жодного бика.
Раптом Зінга зупинилась і схопила мене за лікоть.
— Глянь, — шепнула вона й показала очима вбік. Там, забравшись передніми ногами в річку, стояв
бик. Він підмів голову і тривожно нюхав повітря. Кро-кріт схожий п;і наших биків, з темно-сивою шерстю і гострими, крутими рогами, але з набагато більшим животом, завдяки чому здавався неповороткішим.
Я прицілився й вистрілив. Бідолашна тварина! Від несподіванки вона стала дибки і одним стрибком опинилася на березі, але передні ноги її раптом підломились, і вона важко рухнула на землю. Коли ми підійшли, бик був уже мертвий, але очі залишилися широко розплющеними, немов питали: «За що ти вбив мене?»
Кожен мисливець мав свій умовний знак, вирізаний на списі й на стрілах, по якому зразу видно було, хто вбив тварину. Я ж не мав ні списа, ні стріл, тому вирізав на палиці хрестик і встромив у землю біля голови бика.
Ми знову пішли понад берегом, де ліс був найгустіший. Тут шукали порятунку бантенги, яким пощастило уникнути мисливського списа. Раптом щось зашаруділо, кущі розсунулись, і на стежку вийшов дикий бик. Побачивши людей, він зупинився, підвів голову, потім знову нахилив її аж до землі, очі в нього налилися кров'ю. Він люто засопів і посунув на нас. Я прицілився й вистрілив. Бик став дибки, заревів од болю і ще з більшою люттю кинувся вперед. Зінга заверещала й стрибнула в річку. Ледве я встиг заховатися за дерево, як бик пролетів мимо, мало не зачепивши мене рогами. Потім зупинився й повернув назад. Він стояв кроків за десять, і видно було, як горять його очі і збуджено тремтять ніздрі. Зорієнтувавшись, він знову навів роги, готовий кинутися на ворога. Цього разу я прицілився прямо в лоб. Бик ринувся вперед, але раптом немов перечепився і з розгону рухнув на землю кроків за три від мого дерева. Куля влучила в голову, якраз поміж роги. Рана була смертельна. Бик дриґнув кілька разів ногами і заорав рогом землю, гучно сопучи, потім розслаб і більше не поворухнувся.
