Якось до малої затоки прийшло душ двадцять тубільців і, збуджено перегукуючись, почали стягати на воду човни. Серед них був і Гахар. Він теж вигукував, але було видно, що до його слів прислухаються, як до наказів. Коли я спитав, куди це вони збираються, Гахар, збуджено виблискуючи очима, відповів:

— Їдьмо з нами! Будемо полювати на марангу.[14]

— А це не страшно?

— Там побачиш.

Я сів у човен свого давнього приятеля, і всі рушили до великої затоки.

Неподалік од Скелі Вітрів (так тубільці називали мис, що глибоко врізався в океан) з води виглядав чималий кораловий риф. Під час припливів вода затоплювала його, а під час відпливів риф здіймався над рівнем океану, схожий на невеликий острів. Зараз вода прибувала, і його не видно було. Допливши до рифу, човни оточили його півколом. Тубільці гребли повільно, пильно вдивляючись у темно-зелену поверхню, густо вкриту соковитими водоростями, улюбленою їжею маранги. Мисливці «промацували» риф метр за метром, шукаючи схованку черепахи. І незабаром з одного з човнів пролунали збуджені голоси:

— Маранга! Маранга!

Всі човни повернули в той бік. У прозорій воді добре було видно всю поверхню рифу. Повільно просуваючись поміж водоростями, черепаха тривожно повертала голову в усі боки: певно, відчувала небезпеку іі не знала, як вибратися з оточення. Це була величезна морська черепаха метра півтора в діаметрі.[15] Наш човен зупинився над самою черепахою. Тварина, крутнувши хвостом, швидко попливла до найближчого берега рифу. Мабуть, хотіла пірнути у глибоку воду. Але кілька човнів відрізали їй шлях, і вона повернула назад. Почалось несамовите переслідування. Тубільці пронизливо верещали, били веслами по воді, намагаючись остаточно збити з пантелику перелякану на смерть незлобиву тварину. Черепаха плавала швидко, але човни вже оточили її щільним кільцем. Вона кидалась то в один, то в другий бік, аж поки не вибилась із сил і почала все частіше вистромлювати голову з води, щоб ковтнути повітря. Ці черепахи дихають не зябрами, як риба, а легенями.

Коли маранга висувала голову, вона переставала рухати ногами. Вибравши таку мить, троє молодих мисливців пірнули в воду, і почалася жорстока боротьба. Юнаки намагались наздогнати черепаху і перекинути її горілиць: в такому положенні вона втрачає силу і не може плавати. Але черепаха люто захищалася могутніми півметровими лапами з гострими й міцними пазурами, тримаючи своїх ворогів на відстані. Якщо черепаха зачепить когось лапою, може скалічити людину на все життя. Ось вона вистромила голову з води й розкрила рот, щоб ковтнути повітря. В ту ж мить один з трьох юнаків кинувся їй на спину, вхопився обома руками за товсту лускату шию іі перекинув догори черевом.

Це був найнебезпечніший момент полювання.

Тубільці почали радісно кричати. Але черепаха й не думала здаватись. Вона ще відчайдушніше відбивалася ногами. Вода навколо вирувала й пінилася. Та молодий мисливець теж не поступався, міцно тримаючи її обома руками за шию. Нарешті другому пощастило вхопити тварину за хвіст. Це був кінець: як не пручалась маранга, а вирватися з дужих мисливських рук уже не змогла. Тубільці зв'язали поруч два човни, поклали для більшої стійкості поперек них кілька весел і, взявши черепаху на буксир, під радісні вигуки потягли її до берега.

Але бурхлива радість мисливців незабаром потьмарилась. Юнак, що першим схопив черепаху за шию і перекинув її горілиць, лежав тепер в одному з човнів і стогнав од болю. Черепаха таки зачепила його своїми гострими пазурами. Права нога мисливця нижче коліна була роздерта, і з рани звисав чималий шмат кривавого м'яса.

У мене не було при собі лікарської сумки. Я запропонував Гахарові поїхати зі мною до «великого човна» по сумку, але старик відмовився. Та й не тільки він: жоден з тубільців не наважувався наблизитись до нашої яхти. Зійшовши на берег, я наказав покласти пораненого в холодку, а сам сів у човен і поплив до яхти. Та коли повернувся назад з ліками, побачив, що потерпілого під деревом уже не було. Тільки Гахар з кількома тубільцями стерегли черепаху. Деякі з них стрибали навколо здобичі в дикому танку, щось пронизливо вигукуючи. Інші нарубали в лісі пакілля, зробили на мілині загорожу й загнали туди черепаху. Тут вона мала жити, аж доки її не заріжуть і не спечуть.

Я спитав у Гахара, чому поранений не дочекався мене.

— Боїться твого кобраю, — відповів старик.

Така відповідь мене не здивувала. Цей юнак не перший уникав моїх ліків. Мовою тубільців слово «кобрай» означає не тільки ліки, а й чари. Якщо ліки дає хворому його друг, це буде «нанай кобрай» — «хороші ліки», але ті самі ліки, дані хворому його ворогом, стають «уїн кобрай» — «погані ліки», від яких можна померти. Якщо хлопець не довіряє моїм лікам, значить, він вважає Мене за ворога або в кращому разі не вважає за друга.

Я докорив Гахарові, чому він не сказав юнакові, що я йому не ворог.

— Я казав, — промовив тубілець, — але він не послухав мене.

Мисливці притягли з лісу кілька обдертих колод, скотили їх докупи, вкрили зверху зеленим листям і розвели на цьому помості вогонь. Коли багаття добре розгорілося, принесли кілька гладеньких каменів, поклали їх у жар і закидали сухими дровами. Потім вигнали із загорожі черепаху, перекинули горілиць і за хвіст потягли до товстого крислатого дерева. Там кам'яною сокирою відтяли їй голову, вирізали з велетенського панцира м'ясо, порубали його на шматки і, обгорнувши листям динного дерева, поклали на розпечене каміння. Зверху закидали жаром.

До вечора м'ясо було готове. Після заходу сонця з села долинули звуки бурума, що кликали тубільців на бенкет: їсти жарене м'ясо і танцювати до самого ранку.

Мені теж дісталось кілька шматків печені, обгорненої динним листям. Я взяв свою пайку і подався до яхти.

— Де ви пропадаєте! — напустився на мене Стерн.

Капітан турбувався. Але, почувши, що я полював на черепах, він полегшено зітхнув:

— А ми вже збирались поминки по вас справляти…

А Сміт, побачивши м'ясо, вигукнув:

— Чудово, сер! М'ясо черепахи дуже смачне. Але його їдять, доки воно тепле. Бо коли вичахне, робиться тверде, мов підошва,

Сміт мав рацію: м'ясо й справді було смачне, і ми добре повечеряли.

Всю ніч з берега долинали звуки бурума та вересклива музика, які не давали нам спати.

Недовіра пораненого тубільця нагадала мені про плем'я бома. Спочатку й там зустріли мене з недовірою, а коли мені пощастило зламати кригу, я залишив їх. Останнім часом ця думка не покидала мене. Як там зараз Лахо та Габон? Що думають про мене мої друзі в горах? Чи виглядають мене й досі, чи вже втратили надію, що я колись повернуся до них?

І я вирішив ще раз навідатись на умовлене місце. Сміт з капітаном теж виявили бажання піти зі мною. Ми взяли свої двостволки й посідали в човен. Суденце легко пливло по гладенькій поверхні океану. В прозорій воді шмигляла велика й мала риба, дно попід берегом кишіло морськими тваринами найфантастичнішої форми: морські зірки, губки, їжаки, раки та безліч інших істот найрізноманітнішого забарвлення: червоні, жовті, оранжові, зелені… Життя в морі було не менш багате, ніж на суші.

Суденце човгнуло по піску, і я побіг до дерева, на якому друзі залишили колись для мене кілька горіхів. Дивно! Горіхів на дереві не було, але порожні консервні банки погойдувалися на тому самому суку, де я їх і повісив. І до ситцю, який я тоді міцно прив'язав мотузком до гілки, щоб не вкрали мавпи, — теж, видно, ніхто й не доторкався. Під деревом налилась тільки горіхова шкаралупа. Значить, тубільці на десятин день, як ми й домовлялись, приходили сюди, але, не заставши мене на умовленому місці, поїли горіхи й повернулися додому. Але чому ж вони не позабирали банок та ситцю? Це мене страшенно збентежило. Того разу вони так раділи, коли я подарував їм консервні банки, а ситцю вони і в очі ніколи не бачили, він не міг їм не сподобатися. Чому ж вони не взяли подарунків, які я залишив для них? І навіщо поїли горіхи, залишені для мене?