Тихий гомін пройшов по кабінету, і всі присутні підвелися на ноги. Чудний приходько їх вразив. У нім було щось надзвичайне, щось надприродне. Підвівся й сам професор. Тоді Сахно знову нахилилася до свого апарата і клацнула кількома клавішами. В ту ж мить чудний приходько здригнувся, хитнувся й підняв ногу, щоб зробити крок у напрямі до професора.

Це штовхнуло й вірного професорового сторожа. Він кинувся знову до нахабного незнайомця, намагаючися спинити.

— Та гражданин же…

Потім він з глибоким докором звернувся до Сахно:

— І що ото ви мені баки забиваєте? Ті два то справді собі мертві, а цей так зовсім живий… І таке ж нахабне… — Він скрикнув і оступився, бо нахабний незнайомець штовхнув його й придавив йому пальці на лівій нозі. Потім він наблизився до професора, спинився й простяг до нього руку, немов для привітання, як ото першого разу докторові Івановському. Професор нахилився, схопив цю руку і пильно зазирнув чудному приходькові в обличчя.

— Чудово! — скрикнув спантеличений професор.

Всі обступили його і чудного незнайомця. В ньому не важко було впізнати третього з щойно привезених трьох трупів.

Раптом різкий і дошкульний дзвінок телефону розтяв напружену тишу. Професор роздратовано приклав трубку до вуха. З трубки почувся дзвінкий жіночий голос. То секретар райкому комсомолу Петрова просила професора Трембовського поінформувати її, як там справи з новими пацієнтами і чи зможе товариш Чіпаріу бути в п’ятницю на комсомольській конференції.

— Чорт забирай! — тільки й зміг вимовити професор.

У кабінеті професора стояв гамір, як на шарварку.

Всі говорили зразу до всіх і ні до кого зокрема. Всі товпилися до Сахно, всі закидали її запитаннями, і всі хотіли негайно ж дістати відповідь. Мовчав тільки сам професор. Він усе ще розглядав чудного незнайомця. Незнайомець сидів тепер у кріслі в позі муштрованого пса-служки, виструнчившися, нерухомий і забовванілий! Коломієць і Думбадзе сперечалися в кутку. Їхня суперечка була дуже подібна до сварки або до бійки. Думбадзе припер товариша до стіни й сіпав його за відлоги піджака. На порозі кімнати стояв вірний професорів сторож-потвора і остовпіло поглядав на все. А особливо на того, другого, потвору, що сидів там, у кріслі проти професора.

Він уже збагнув зміст подій. І він також вигукував своє запитання. Запитання про те, що має він робити з тими двома іншими живими мерцями? Але його ніхто не чув, та й не слухав.

І взагалі годі було розібратися в загальному гаморі. Сахно тільки кліпала очима. Фрази долітали до неї з різних боків — окремі, нескладні й пошматовані.

— Мотофозо! — кричав старший асистент, літній чолов’яга в окулярах і з лапатою бородою. — Мотофозо! Франкарді чи хто їх там знає, як їх іще звали, всіх цих фокусників! Це просто свинство приходити сюди з такими речами!

— Ви помиляєтесь! Ви не маєте права, колего! — нападав на нього молодий асистент. — Ви не маєте права! Ви помиляєтеся!

— Товариші! — благав доктор Івановський. — Одну хвилинку, товариші!

— Управління механізмами на віддаленні з допомогою радіо! Прекрасно! — трусив Думбадзе свого приятеля за петельки. — Це взагалі геніальний винахід! Але ж до чого тут хірургія!

— Мотофозо! Два роки тому я на власні очі бачив його в цирку! Він зараз устане й розкланяється! Це свинство! Відбирати дорогий час!..

— Ви не маєте права! Ви помиляєтесь!

— Одну хвилинку, товариші! Зараз нам усе з’ясують.

— Механізмами на віддаленні! Але ж треба розрізняти механізм від живої людини!

— Від трупа, ви хочете сказати?

— Це жива людина?

— Це труп!

— Це мотофозо! Людина-лялька з гуми і пластмаси! Пройдисвітство!

— Хвилину, товариші!

— Якщо можна управляти на віддаленні механізмами, то чому ж не можна управляти на віддаленні й людьми? Тим більше — в гіпнотичному трансі?

— Цирк! Я бачив ще одного, що ковтав живих жаб Ви й його приведете сюди?

— Але навряд, щоб на віддаленні вам пощастило управляти трупами!

— Бо це мотофозо! Не слухайте його! Він ще вміє жонглювати смолоскипами, пити гас і ходити на руках!

— Так що ж накажете робити з тими двома мертвяками, товаришу професоре? А то ще втечуть…

З великими труднощами докторові Івановському пощастило встановити сякий-такий лад. П’ятеро чи шестеро дорослих серйозних людей поводилися скандально, як нестримані й невиховані хлопчики. Вони зривалися з місць, махали руками, шарпали один одного силкувалися один одного перекричати. Докторові Івановському довелося кожного окремо зацитькувати, вмовляти і садовити на місце. Нарешті, деякий лад встановлено. Угомонився й найзапальніший старший асистент. Бурмочучи “мотофозо”, “пройдисвіти”, “цирк”, він завалився на своє місце, задихнувшись у нападі астматичного кашлю.

Тоді нарешті й професор залишив свого нового, незвичайного й надзвичайного пацієнта. Він вернувся до столу й поклав руку Сахно на плече.

— Це надзвичайно! — сказав він. — Я дуже вдячний вам, що ви прийшли саме до нас. Розповідайте. Ми нетерпляче чекаємо.

Ось що розповіла Сахно.

— За освітою я — агроном-товарознавець. Ці два роки, по закінченні вищої освіти, я працювала в установах сільськогосподарського експорту й мусила жити за кордоном, у Німеччині. Вільний від праці в торгпредстві час я використовувала головним чином на роботу в дослідних лабораторіях німецької сільськогосподарської академії, що мені того часу було дозволено. Мене над усе цікавить проблема штучного добрива, і я смію думати, що дечого дійшла-таки в моїх шуканнях найкращого середовища для розвою зернини пшениці та в експериментах з добором хімікалій. Якраз на завтра мені вже призначено робити про це доповідь на кафедрі угноєння в нашім сільськогосподарськім інституті. Розумієте, в основу моєї доповіді я кладу той факт, що кожна зернина, бувши перенесена в інакші кліматичні умови…

— Пробачте, — раптом перебив Сахно старший асистент професора. — Це стосується безпосередньо до того, що ви хочете розповісти нам про цього “індивіда”? — кивнув він на випростану й закам’янілу фігуру в кутку.

— Ах, пробачте! — перепросила Сахно. — Я захопилася.

— Чорт забирай! — визвірився професор на свого помічника. — Не заважайте, будь ласка, товаришці розповідати.

— Так от. Влітку цього року академія збирала широкий статистичний матеріал для одної з наукових робіт. Для збирання матеріалу було притягнуто всіх штатних робітників академії. Таким, як я, приватним науковим робітникам, що користалися з лабораторій академії, також запропонували взяти участь у збиранні матеріалу. Мене ця справа надзвичайно зацікавила, бо вона пов’язувалася з безпосереднім вивченням стану сільського господарства по різних країнах Європи, і я погодилася на пропозицію академії, вирішивши скористати для цього мою півторамісячну відпустку. Мою згоду прийнято, і я виїхала з дорученням академії до Румунії, в маєток крупного поміщика південного Буджака — доктора Вікторія Гальванеску.

Треба сказати, що самі керівники статистичного завдання, відрядивши мене в цей маєток, мало вірили, що з моєї подорожі вийде щось путнє. Про власника маєтку доктора Гальванеску, відомого знавця сільського господарства, ширилися найрізноманітніші й найекстравагантніші чутки. Говорили, що це був сміливий експериментатор, який запроваджував у своєму господарстві цікаві й рисковані досліди, що він розробив і здійснював у межах своїх володінь якусь оригінальну сільськогосподарську систему, засновану на нових раціональних способах експлуатації машин, реманенту, худоби та робочих рук. Проте нічого докладнішого про всі його експерименти й систему ніхто так і не знав, бо доктор Гальванеску жив самітно, не любив товариства, ні з ким із сусідів не знався, з науковим світом зв’язків не підтримував, а не відомих йому людей і близько не підпускав до своїх володінь. Розповідали, нібито він навіть увесь свій маєток оточив чи то високим кам’яним муром, чи то прихованим електричним дротом, зарядженим струмом високої напруги. Найбільше ж не любив цей таємничий чудар і відлюдок усяких наукових та сільськогосподарських спеціалістів, а зокрема — журналістів. Цим, казали, ніяким способом не потрапити навіть до передпокою в домі старого поміщика.