Саме в цей час позаду, в одному з гаражів, раптом розітнувся розпачливий людський зойк. Потім брязнуло скло і залізо…
Сахно перевела регулятор на найбільшу швидкість.
Переплигуючи через рівчаки, заточуючись на поворотах, загрожуючи от-от перекинутися, авто вмить вибігло на головний шлях і завищало просто в глиб нічної пітьми. На розі ще побачила Сахно, як хтось біг від гаражів, вимахуючи руками, гукаючи і, здається, стріляючи з револьвера. Потім постать ураз спинилася, швидко обернулася і побігла назад до гаражів.
— За машиною! — догадалася Сахно і дала повний газ.
Велетенський парк, що з його краси так милувалася Сахно, приїхавши, промайнув за дві-три хвилини.
В скаженому льоті Сахно ледве встигла вчасно спинитися перед головною брамою. Ще крок-і всією своєю силою машина була б врізалася в залізо броньових воріт.
Сахно виплигнула з машини і вбігла до варти. Там було порожньо. Марно шукала вона й двигунів чи вимикачів. Ніде не було нічогісінько, що навчило б, як відчинити браму. Брама, очевидно, відкривалася автоматично з палацу. Два мідні дроти відходили від спідніх шарнірів і зникали в пластичних ізоляційних трубках, що зникали зразу ж під землею.
Сахно вхопила лопатку, що валялася долі, і розлючено вдарила по дротах. Сильний сухий тріск із спалахом синіх іскор блискавкою розірвав тишу і темінь ночі. Лопатка випала з рук Сахно, і вона злякано заточилася… Значить, це була таки правда: потужний електрострум вартував при виході з проклятого палацу! Значить, виходу їй не було?
В тиші виразно почулося здаля напружене дудіння багатьох моторів. Воно росло й наближалося з шаленою швидкістю.
Сахно знову вхопилася за лопатку.
Вона взяла її за самісінький кінчик дерев’яного держачка і щосили вдарила в браму. Залізо лунко загуло, і з тихим рипом шарнірів половинка брами почала відхилятися… Браму беріг електрострум, але вона не мала жодних замків. Її не можна було торкнутися, але…
Сахно відштовхнула другу половинку. Залізні половинки розійшлися, і контакт був порушений. Кожна з половинок брами була не страшна…
Сахно кинулася до машини… Фар вона не світила. Темне авто вихором линуло просто вперед по дорозі, що ледве відсвічувала сивим порохом проти темного шатра неба і хмар. Ні почути, ні побачити погоні вона не могла. Погоня теж не світила вогнів. Повз мерехтіли в очах темні поля, силуети лісків, рідкі вогники селищ. Машина линула, як метеор, у вихорі та куряві.
Довго — Сахно не могла лічити час — тривали ці страшні, одчайдушні перегони. Було вже, мабуть, десь опівночі, бо з-за обрію виплигнув пізній повний місяць. У його червоній заграві спалахнув степ і виразно визначилася дорога. Їхати стало легше. Принаймні менше шансів було на те, щоб перекинутися на повороті або розбитися об придорожній камінь. Але й для погоні з’явилася чимала вигода. Вона бачила тепер втікача, і ззаду залунали часті постріли. На одному з поворотів і Сахно побачила погоню. Не далі ста метрів наздоганяла її довга перегонова машина. Ще метрів із сто за нею линув цілий загін з п’яти чи шести автомобілів і стількох же мотоциклів. В цьому місці дорога круто, майже під прямим кутом, завертала ліворуч. Сахно побачила, як мотоцикли відокремились від гурту, звернули з дороги на цілину й побігли їй навперейми. У той же час рясніше залунали постріли. Заторохкотів і кулемет. Кулі, що досі линули мимо, тепер, коли авто повернуло до погоні боком, могли влучити в зручну ціль. Треба було берегтися. Сахно й собі звернула на цілину, тільки праворуч. Але зразу ж пожалкувала. Степ заріс тирсою, і хоч була вона невисока, проте плуталася в колеса і дуже гальмувала біг. Вертати було вже пізно. Обдурені мотоцикли тим часом уже виїхали знову на вторований грунт і були вже зовсім близько від Сахно, майже поруч із переднім перегоновим авто.
Тепер, звернувши, Сахно опинилася просто перед озером. Рівне плато степу через півгони зразу вривалося. За урвищем важко залягла олов’яна тарілка Ялпухових хвиль. До обрію, навздогін місяцеві, розтинав її роз’ятрений шрам з жовтохолодної місячної луски. Сахно ще озирнулася. Погоня звернула з дороги і гнала цілиною. Довгий спортивний автомобіль був уже не далі як за двадцять метрів. Ще кілометр — і він буде поруч…
В останній агонії смертника Сахно ще раз повернула руль — ближче до урвища. Тут не було тирси, й колеса вільніше бігли лисим вапняком. Вона глянула назад, щоб побачити, скільки метрів виграла на цьому маневрі, але… не побачила нічого. Місяць упірнув раптом за хмари, згинув місячний стовп на Ялпухові, й усе довкола поглинула чорна пітьма…
У той же час автомобіль підскочив і зойкнув, як прибите цуценя. Потім пробіг ще трохи, знову підскочив і раптом залопотів у повітрі колесами. Він наче спинився, залізний тулуб наче знявся вгору й повис над землею і враз каменем полинув у безодню…
Сахно не збагнула, вона відчула. Кинула руль, відштовхнулася від педалі й махом кинулася назад через борт. Авто зірвалося з кручі…
Стрімголов падаючи кудись у чорну прірву, поруч із тілом авто, Сахно побачила ще суворі контури урвища і швидкий силует перегонового авто, що з вереском і сичанням понісся далі високим берегом.
Тверді хвилі вдарили скорчене тіло і вмить зійшлися над головою.
8
Сила падіння була така велика, що, пірнувши, Сахно не могла спинитися. Вона каменем прорізала кількаметрову глибочінь і мало не по коліна вгрузла у мулке днище озера. Але зразу ж відштовхнулася і шалено запрацювала руками й ногами, видобуваючись на поверхню. Повітря ледве вистачало, і, виринувши, майже зомліла, Сахно довго й тяжко відсапувала.
Місяць знову світив. Позаду на десятки кілометрів стелилося озеро, спереду і з боків тісно згрудилися прибережні круті скелі. На верховині горба метушилися темні тіні автомоторів і мотоциклів.
Але замішання серед них тривало недовго. Через хвилину частина машин відокремилася й майнула вбік, понад берегом, туди, де зникло переднє перегонове авто. Решта рушила до урвища.
Сахно прудко попливла. Годі було сховатися серед хвиль на цій безкраїй водяній поверхні, але почуття самоохорони гнало чимдалі від берега. Спинилася Сахно тільки тоді, як з берега залунали постріли. Вона глянула туди.
Над урвищем стовпилося кілька чоловік. В променях місяця, що вже піднявся високо над обрієм, бовваніли їхні постаті. Вони були майже голі, ці люди, — в самих трусах, і Сахно бачила, як гидко просвічували їхні тіла. Окремо стояв Гальванеску. його було добре видно, — його білий одяг чітко вирізьблювався на тлі темної кручі. Постріли вщухли.
— Здавайтеся! — гукав у рупор Гальванеску. — Здавайтеся, чи я потоплю вас, пронизавши сотнею куль!
Замість відповісти Сахно глибоко пірнула. Пропливши під водою, поки було чим дихати, вона знову виринула. Кулі сипалися, як дощ, шиплячи у хвилях і розбуркуючи застиглу поверхню тихого озера. Сахно ще раз пірнула.
З берега, в проміжках від залпу до залпу, линув з рупора голос Гальванеску.
— Здавайтеся! — оскаженіло ревів він. — Тисяча прокльонів на вашу голову! Ви вже ніколи не побачите світу!
Хоч і який вправний плавець був з Сахно, але раз у раз поринати й виринати, кидаючись у різні боки, щоб уникнути куль, було над силу. Вона почувала, як дубіє її тіло, як дерев’яніють м’язи, як у голові починає туманіти. Серце то шалено колотилося, то зовсім завмирало в болісних корчах. Вона пливла просто на широку воду, силкуючися, проте, непомітно наблизитися до скель, до берега. Там, на твердому грунті, вона оборонялася б, як змогла, і задарма не віддала б свого життя. Але до скель було ще далеко, а кулі сипалися рясно, чимраз ближче.
Серед погоні, однак, помітне було якесь замішання. Гальванеску вже рідше гукав свої загрози в рупор. Три машини, що поїхали повз озеро за спортивною машиною, повернулися, ведучи її на тросі. Очевидно, з перегоновим авто сталася якась аварія. Сахно в цей час відпливла вже з півкілометра і не могла розглянути, що саме коїлося на березі, але була певна, що там не все гаразд. Принаймні постріли майже припинилися. Можливо, на такій відстані важко було примірятися до такої дрібної цілі, як голова, що поринала й виринала з-за хвиль, і погоня вирішила не марнувати патронів. Користуючись з цього, Сахно круто повернула й попливла до ближчого берега, — саме туди, звідки щойно повернули передні авто.
