— Їдьмо разом в один готель. Я покажу вам найкращий, — запропонував лагідний плантатор.

— Це залежатиме від мого слуги, який везе мене по країні і відповідає за все, добре й недобре, — відмовився Декер.

Йому зовсім не випадало воловодитися з цими панами, особливо в Маосі. Від Маоса йшла дорога в Чилачап, до якого було тільки п'ятнадцять кілометрів. Тут були товариші, яким він давав телеграму про небезпеку для «Саардама». Треба було довідатись, чи попередили Гудаса, чи врятувався він з кораблем, чи встиг вивантажити зброю, взагалі довідатись, які їхні справи в цьому районі.

— Не забудьте вжити хінові пілюлі! — порадив наостанку плантатор. — Ця жахлива місцевість — центр пропасниці.

— Дякую, — відповів Декер, виходячи з вагона.

Там його вже чекав Тугай-Салул. Він підхопив пакунки, посадив свого «пана» на фурманку, і за п'ять хвилин вони зупинилися у маленькому заїжджому дворі. Тільки вони лишилися самі, Салул сказав:

— Я думаю, нам обом не варто їхати у Чилачап. Я сам поїду.

— Нічого проти не маю, — жартівливо відповів Гейс. — Відпочити мені не вадить.

Салул повернувся о третій годині і розповів, що телеграму одержали і одразу ж послали двох надійних товаришів. Про інше нічого ще невідомо.

— Ну, а який тут настрій?

— Та що ж? — махнув рукою Салул. — Як і всюди: терплять, мовчать і чекають визволення з неба. Звісно, коли підштовхнути їх, то заворушаться.

— Чи вистачить людей для цього поштовху?

— Дуже важко назвати певну кількість. Думаю, що для початку знайдеться чоловік сто.

Вранці поїхали далі. Декер побачив у своєму вагоні майже всіх тих пасажирів, з якими їхав учора. Плантатор, чиновник, офіцер і навіть яванський франт зустріли Декера, мов знайомого.

— Зараз поїдемо за кордон! — сказав плантатор, коли поїзд рушив з місця.

Гейс знав, про що той каже, але треба було вдавати, що він вперше на Яві і не догадується, в чому справа. Він здивовано глянув на свого сусіда. Той почав пояснювати:

— Зараз почнеться незалежна держава Джок'якарта.

— Чув про це, — сказав Декер, — але добре не розумію, як це виходить. Чи справді вона незалежна?

— Аякже ж? Свій власний султан, уряд, свої власні дуже яскраві сановники. Своя влада на місцях. Чого ж вам більше треба? А ось вам і представник цієї влади. Полюбуйтеся!

Поїзд стояв на маленькій станції. Як завжди, штовхалося безліч народу, головним чином глядачі. Продавці, переважно китайці, бігали з бананами, приготовленим рисом, молоком та різними іншими підозрілими на якість стравами.

Між іншим, можна було помітити, що тутешній народ, яванці, трохи відрізняються від населення Західної Яви, сунданезців. Яванці менші на зріст, але краще збудовані. Шкіра у них світліша. Гейс одразу пригадав бантамських бадувісів.

Ось юрба розступилася. Над головами загойдався яскравий перистий паййонг (зонтик). Ніс його напівголий слуга, просуваючись спиною до вагона. А під паййонгом поважно простував чоловік, який ніби щойно втік зі сцена театру. Строкатий шовковий саронг виблискував різними цяцьками; з-під нього виднілися широченні шовкові штани з жовтими і чорними смугами, а ноги були босі. Голова була обмотана барвистою хусткою, а на ній ще сидів ковпак («кулук»).

На «кофейному» обличчі цього чоловіка чорною тушшю були намальовані маленька борідка, гострі закручені вусики і брови від самісінького перенісся майже до вух. У малайського племені, як відомо, майже не росте волосся на обличчі, а тимчасом у культурних європейців є і борода й вуса. Щоб не відставати від них, яванські пани самі собі малюють бороду, вуса і до того ще й брови до вух.

Та люди зовсім не дивувалися з цього опудала. Навпаки, склавши руки долонями і простягаючи їх уперед, вони схилялися перед цим паном з найщирішою пошаною.

Біля дверей вагона сталося непорозуміння. Паййонгоносець не міг пролізти у вагон зі своїм зонтом, а скласти його було неможливо. Видно, цей почесний і заслужений паййонг робився тоді, коли ще не передбачали такої штуки, як вагон.

Паййонгоносець спробував був просунутись і так і сяк, але нічого не міг зробити. Тимчасом дали сигнал до відходу поїзда. І бідолашний сановник відіслав паййонг назад і вліз у вагон сам.

Європейська культура перемогла азіатську!

— Це який-небудь «адіпаті» або «паті», — пояснив послужливий плантатор. — Чимало у них різних чинів, кожен має свої відзнаки, спеціального кольору паййонг. У стосунках між собою вони суворо дотримуються стародавніх церемоній. Навіть мова в різних випадках вживається різна. З вищими такий «адіпаті» розмовляє однією мовою, з нижчими — другою, а з рівними — третьою.

Сановне опудало увійшло до вагона. Всі пасажири, в тому числі і голландці, з пошаною посунулися, щоб дати йому найкраще місце.

— Але, як я бачу, ви й самі шануєте їх, — зауважив Декер.

Плантатор знизав плечима.

— Хай собі граються! Нам воно не зашкодить, — і, нахилившись ближче, тихо додав: — Однаково всієї країни ми заселити не можемо, особливо ці вологі і нездорові місця. На всю цю державу з кількома мільйонами чоловік нас набереться кілька сотень. Звісно, в такому разі краще приятелювати, ніж воювати. Поки що хай собі граються в незалежність.

Гейс знав усе це краще від плантатора і не продовжував розмову.

Місцевість була болотиста. Звертала на себе увагу велика кількість полів, засаджених цукровою тростиною, і чимало димарів цукрових заводів. Але й серед загальної нужденності всього яванського народу ця країна визначалася своєю бідністю. Причина дуже проста: тут, крім голландців, смоктали соки «незалежний» султан і всі його «паті» та «адіпаті».

Опівдні під'їхали до Дйоки, столиці Джок'якарти. Місто ховалося в зелені, серед якої височів «кратон»— палац султана, обнесений стіною. Це ціле місто з військом, садами, звіринцем, слугами — разом п'ятнадцять тисяч чоловік. Життя тут їде так само, як і сотні років тому; так само, як і раніш, султан — бог для свого народу.

Є тільки маленький, незначний додаток: збоку стоїть будинок і фортеця «молодшого брата» — голландського резидента. Звідти висовуються гармати просто на кратон. Завдяки цьому між султаном і молодшим братом завжди панує згода. Молодший брат дуже шанує старшого, а старший уважно слухає «поради» молодшого.

На станції Дйока вийшло кілька пасажирів, у тому числі і поважний адіпаті. Поїзд рушив далі.

— А тепер поїдемо в іншу, ще могутнішу незалежну державу — Суракарту, — сказав плантатор. — Править нею великий імператор — сусухунан Паку-Бувоно-Сенапаті… е… е…

— Інгнаголого, — підказав, посміхаючись, чиновник.

— Нгабдур, — додав офіцер.

— Так, так, Інгнаголого-Нгабдур і Рахман, здається, — силкувався плантатор.

— І ще: Сайдин-Панотогамо, — закінчив босий джентльмен.

— Ну, скажіть, хіба невеликий сусухунан? — звернувся плантатор до Декера.

— Мушу визнати, що більшого імені я не чув у своєму житті, — відловів Декер.

Всі у вагоні засміялися.

Навіть не помітили, як опинилися в іншій державі. І тут, так само як і в Джок'якарті, відчувалася більша бідність, ніж в інших місцях Яви. Але разом з тим помічалися ознаки минулої культури. Видно було руїни стародавніх храмів і подекуди кам'яного ідола на полі. В XV столітті тут було велике Матарамське царство.

— Станція Соло! — оголосив кондуктор.

Це й було головне місто Суракарти. Декер зібрав речі, попрощався з випадковими знайомими і вийшов з вагона.

Станція маленька, занедбана, брудна. Метушиться і галасує різний обшарпаний і голий люд. Немає вже голландської чистоти і порядку. Але для Рейса з Салулом це було навіть приємніше: принаймні легше бути непомітними у цьому дикому натовпі.

Вулиці вузькі, завалені сміттям та гноєм. Будинки і халупи старі, діряві. На вулицях, на базарі, на майдані, між будинками, ніби черв'яки, копошаться люди. Тільки на ніч ховаються вони у свої шпарки, а вдень усе домашнє життя відбувається просто неба. Не видно ні магазинів, ні майстерень, бо нема кому продавати і виробляти речі. Харчуються усі ці люди лише бананами та пригорщею рису, що коштує тут найдешевше.