Тимчасом Павлюк вузькою, ледве помітною в заглибленні стіни драбинкою спустився у внутрішній дворик, надійно захований між глухими стінами костьолу. Швидко озирнувся і, не помітивши нічого для себе підозрілого, кинувся щодуху на вулицю Без світання.

Торкун уже чекав його в машині.

— Чемодан тут? — спитав Павлюк, сідаючи поруч з Торкуном.

— Ось, — показав Торкун собі під ноги.

— Поїхали!

Павлюк вийняв з чемодана пістолет і сунув його за пазуху.

Машина рушила. Дощ і темрява сховали її…

… Коли Воробйов спустився в підземелля і разом з товаришами вибіг на вулицю, Павлюка вже й сліду не було, він наче розтанув у нічній дощовій імлі…

Контррозвідники відстали од Павлюка лише на кілька хвилин. Коли погоня з'явилася на квартиру Торкуна, перелякана, сповнена злоби пані Анеля могла повідомити тільки одне: чоловік з півночі вартує в автомобілі, повинен їхати. Куди — їй невідомо.

Поки з'ясовували, в якому напрямі поїхав сірий «мерседес» з пасажиром, Павлюк був уже далеко.

— Швидше! Швидше! — квапив він шофера.

— За поламану машину хазяїн подасть у суд, — резонно відповів Торкун.

— Дарма! Коли нас наздоженуть, суд буде серйозніший. — Зляканий Торкун усе натискав і натискав педаль газу. Автомобіль розвинув небувалу для нього швидкість.

На крутому повороті машину трохи не занесло в кювет.

— Дощ, шосе слизьке, — виправдувався Торкун. Павлюк не відповів. Такі дрібниці його не цікавили.

Головне швидше вперед. Уперед!

Павлюк не міг збагнути, звідки взялися контррозвідники. Як їм вдалося усунути Дем'янка? Він не такий, щоб проґавити. Павлюк вірив у пильність свого помічника… Мабуть, пробралися в коридор із храму через двері з кільцем і обеззброїли Дем'янка, перш ніж той встиг дати знати в підземелля про небезпеку… І звідки вони взагалі дізналися про тайник? Як вдало вибрали момент для нападу. Не озирнись випадково Павлюк — документ був би зараз у радянській контррозвідці, а він сам — за гратами…

Здригнувся, мерзлякувато зіщулився. А втім, усе це не має значення. Важливо те, що його не піймали, а відстань між ним і переслідувачами чимала, документ на грудях під сорочкою. Аби не наздогнали. Ця думка не давала спокою.

Павлюк чудово розумів, що десь позаду на нічному шосе мчить автомобіль переслідувачів. Різниця в швидкості між ним і стареньким «мерседесом» велика, втекти від погоні на машині навряд чи пощастить. «Торкуна з його старою таратайкою неминуче схоплять… І він розповість про мене все, що знає…» швидко міркував Павлюк.

Але він помилявся. Його супутник думав зовсім про інше.

Років двадцять тому, під час кривавих подій у Львові, коли пілсудчики по-звірячому розправлялися з повсталими пролетарями, Торкуна випадково арештували. Його схопили на вулиці, де щойно пройшла демонстрація під червоним прапором. В участку добре побили, а потім запропонували вибір: в'язниця за бунтарство або служба інформатора у контррозвідці Пілсудського. Він обрав останнє.

Справжнім шпигуном Торкун не став — не мав до того здібностей. Просто його трьохсотрічний шинок перетворився на місце побачень поліцейських з різними непевними особами.

Потім війна, окупація. Торкун міцно зв'язав себе з гітлерівцями. Після гітлерівців ним заволоділи нові хазяї. Все це Торкунові добре-таки набридло. Він знав, що радянський закон милостивий до тих, хто приходить з повинною. «Відвезу цього пройдисвіта, куди він хоче, — міркував Торкун, — і там же піду заявлю про себе. Я нікого не вбивав, нічого мені не зроблять. Поїду в Сибір або Середню Азію, працюватиму шофером, доживу віку спокійно…»

А втім, бути відвертим до кінця Торкун не збирався. Про Павлюка мав намір умовчати.

Машина мчала й мчала, лишаючи за собою схльостані дощем кілометри.

На повороті машину знову занесло, Павлюк ударився головою об стінку кабіни.

Несподіваний удар перебив хід думок. Павлюк згадав: незабаром міст через глибоку ущелину. На дні ущелини — бистра річка.

Тихенько спробував, як відчиняються дверці — дуже легко.

Із стрімкого спуску машина мчала ще з більшою швидкістю. Ревів мотор. Бризки ляскали в лобове скло, наче кулі.

Міст. Красивий, легкий, він перекинувся з скелі на скелю. По обидва боки ущелини могутні корабельні сосни. Вітер гне їх верхівки, і здається, що вони хочуть зазирнути в морок безодні, у вируючу внизу річку.

В'їхали на міст. Торкун сповільнив хід. М'яко зашурхотіли шини по гладенькому настилу.

— Зменшіть швидкість, — наказав Павлюк.

Торкун зменшив газ.

Несподівано Павлюк ударив свого супутника кулаком у скроню. Без жодного звуку той похилився на стінку. Крутнувши рульове колесо, Павлюк вискочив з кабіни.

«Мерседес» на миті, зупинився, потім під'їхав до поручнів, проломив їх і полетів у прірву. Вона була така глибока, що автомобіль встиг двічі перевернутися в повітрі. Ріка підхопила його й понесла, розбиваючи об круті лоби підводних валунів. Через кілька хвилин машина перетворилася на безформну брилу зім'ятого заліза. Течія несла її все далі й далі…

З Торкуном покінчено. Зник свідок. «Аварія введе в оману і контррозвідників, — міркував Павлюк. — Хай думають, що в «мерседеса» зіпсувалось керування і машина з обома сідоками впала у прірву. Це затримає їх. Поки розберуться, в чому справа, мине не один день. Коли взагалі розберуться — річка надійно береже таємниці».

Загалом вій вважав, що події розгортаються сприятливо. Про долю покинутих спільників не дуже турбувався. Дем'янко нічого не зможе розповісти. Він, мабуть, повірив, що шукали скарб. А Іваньо досить хитрий, виплутається. А якщо не виплутається?.. Погано, звичайно, проте… Павлюк знав усю глибину ненависті Іваньо до радянської держави і був певен, що священик не викаже спільника, навіть постарається під виглядом «щиросердого признання» направити контррозвідку на хибний слід. Про загибель Іваньо Павлюк не догадувався.

Від моста до залізничної станції Долбуново, якщо йти звивистою стежкою через гори й ліс, було кілометрів три-чотири. До війни Павлюк сходив ці місця вздовж і впоперек, командуючи диверсійною групою, і тепер заблудитися не боявся.

Він звернув з шосе, почав видряпуватися слизькою від дощу стежкою вгору.

Дощ лив безперестанку, і Павлюк змок до рубчика, йти було важко, проте він і на хвилину не зупинявся відпочити — квапився. На світанку він уже мав бути в Долбуново.

Вибравшись на скелю, Павлюк побачив унизу вогні станції. Жовті цятки весело підморгували крізь дощову імлу. Вони сповнювали надією, вірою в порятунок.

Майже бігцем Павлюк спустився з гори і незабаром уже крався безлюдними вулицями міста, що міцно спало передранковим сном.

Треба було десь обсушитись і хоч трохи опорядити себе. Мокрим, обляпаним грязюкою в поїзд не сядеш: привернеш до себе увагу, запам'ятаєшся.

Готель Павлюк залишив на крайній випадок: звертатися туди — означало «наслідити». Спочатку вирішив заскочити до давнього знайомого.

У Кленовському університеті разом із Зеноном Куріпою вчився Ярослав Куть. Курсу не закінчив, став художником і оселився в Долбуново. Колись Куріпа випадково зустрівся з Кутем, і художник справив на нього враження людини аполітичної, яка не цікавиться нічим, крім мистецтва.

Таким сподівався Павлюк побачити його й тепер. «Ну, а якщо Кутя нема? — запитував він себе. — Може, виїхав? Умер? Що ж, доведеться вибачитись за надто ранній візит і піти. Тоді готель — єдине пристановище».

Куть жив самотньо в невеликому будинку. Павлюк підійшов до хвіртки, поторгав її — вона була зачинена. Постукав, почекав. Мовчанка. Щоб не зчиняти зайвого шуму, переліз через паркан, стрибнув у садок. Постукав у двері. Нарешті, у вікні засвітилося. Хрипкий зі сну голос запитав: