трясуть Ойкумену! Та що таке вік людський супроти віку Божого? Рим, Єгипет мурують храми й ристалища часу на забаву. Є в еллінів міт про Крона — батька Зевсового. Він поїдав дітей своїх, бо власне й був знаком зажерливого часу.
— Івась-Геліос — Син Бога, який спорядив тебе, Андрію, в далеку нескінченну путь, знав цю ТАЙНУ. Переходь міст часу, проте не будуй на ньому свої споруди. Будь готовий до Вічного Походу. Не печалься, що Іван збагнув Слово інакше, аніж ти. Слово Боже невичерпне. Марне звучання курявою оповиє Ойкумену, та й ляже пилюкою на землю. А Живе Зерно Правди своєчасно проросте і подарує Світові Плід Вічності. Пливи, Андрію, далі. І наберися вічного терпіння… Лицарі Хортицькі на землі й на небі будуть незмінно на чатах Слова Божого Сина…
Я, Андрій, одібрав з молодих характерників та лицарів кілька супутників, щоб поновити групу дванадцяти. Два байдаки з оружною охороною супроводжували нас. Маруся слабла і згасала у нас на очах. Цілими днями сиділа на носі передового човна, не зводячи погляду з далекого обрію. Інколи запитувала:
— Андрію, чи скоро?
— Матінко, мені має відкритися та круча, де Івась заповів утвердити Незримий Храм…
Маруся зітхала тяжко і, загорнувшись у оксамитове покривало, знову й знову дивилася вперед, відмовляючись від їжі, від спочинку.
По ліву руку з’явилися кручі, на луках паслися корови й коні, на широких плесах колихалися човни рибалок. Нас і охорону вітали пастухи, дівчата з вінками на чолах.
— Яке щастя — лягти у рідну землю, — прошепотіла Маруся. — Я знаю: він теж прийде до мене. Я знову стану йому матір’ю… кровною матір’ю… О, яке щастя…
Одного дня, надвечір, коли сонце скочувалося за обрій, мене пронизав потужний вогняний потік, з очей полилися сльози, серце застукало сильно і схвильовано, а попереду — понад славутинськими кручами — замерехтіло чарівне видіння: прегарні храми з сліпучими баштами, дивні небачені споруди, а понад цим — райдуга. Цілих сім райдуг!
— Матінко, — вигукнув я, — ось воно! Там те місце, яке мені показував Івась у видінні. Гляньте!
Всі апостоли висипали на палубу, вражено перемовляючись. Маруся, спираючись на мою руку, звелася на рівні ноги і щасливо засміялася.
— Недалеко від рідного городища, — тихо промовила вона. — Дякую тобі, синочку… Благословляю ці Храми Божі, благословляю край, що його обрав мій син для Нового Народу…
Зненацька вона зойкнула і почала падати. Я поклав її горілиць на палубі. Вона дивилася в небо, прозорі блакитні очі згасали.
— Поховай мене на цих кручах, — прошепотіла вона. — Щоб видно було красу рідної землі. Мій дух прилітатиме сюди… І покриє своєю любов’ю від лиха та біди… Прощавайте, діточки. Я молитиму сина, щоб він не залишив вас…
За хвилю вже її не стало. Мати Сина Божого заснула. Ми викопали для святого тіла останній притулок на правобережній кручі, під склепінням буйних дерев. Місцеві дівчата заквітчали Марусю, запнули розкішною хусткою, вкрили прозорою золототканою габою, заспівали провожальну-величальну, як для славних вельможних жінок цього краю.
І як тільки труну опустили в могилу, в ясному небі прокотився грім, сяйнуло сліпуче полум’я і прозора постать величної істоти осінила місце поховання. Всі присутні зворушено й побожно стали на коліна. Сяйво почало підніматися в дивоколо, але в райдужному колі я вже бачив дві постаті…
Син Бога забирав свою Святу Матір для Життя Вічного…
*
Тієї ж ночі Христос прийшов до притулку Божої Матері, коли я чатував там. Він здавався мені таким, як завжди — простою людиною, тільки очі палахкотіли синіми вогнями. Обнявши мене за плечі, Івась сказав:
— Не сумуй, її доля прекрасна. Рівної нема у Всесвіті для людей Землі. Нині вона у Царстві Тата мого. Поспішай і ти з Друзями моїми. Я зустріну вас на порозі Рідного Дому. Та найважливіше — приведи до мене цей народ, який виплекав у своєму серці моє серце. Віднині, коли я подарував йому свою кров і тіло, він буде у вічному русі до Тата Небесного. А тому наречеться руссю. Приведи до мене, Андрію, Народ Русі. Бо він став Моїм Народом!
…Минають віки, покоління.
Страшні лихоліття терзають тіло Русі, вороги Христа рвуть хижими іклами паруючу плоть Святого Народу. Знають недруги Сина Божого, що у Полум’яній Горі втаємничено Скарб, рівного якому нема у Всесвіті. Тому й купчаться довкола, проникають в пори стражденного тіла, купують душі, щоб вивідати тайни Божої Генетики, щоб запозичити її або, в крайньому разі, споганити…
Даремні старання!
Уроча пора настає. У глибокому Лоні Жони дозріває Плід, який буде покладено наріжним каменем Нового Світу. І Русь перша прокладе Райдужні Мости на іншу площину Буття, вказавши напрям усім народам Планети…
Діти Христа!
Чи розумієте ви, яка кров плине у ваших артеріях? Чи здатні збагнути, що Вогонь Божий подаровано не для руйнацій, не для кухонної насолоди, а для роздування Горна Небесного Коваля, який заповів кувати сходи до Зоряної Світлиці.
*
Чую безліч запитань — болісних, тяжких, інколи єхидних. Що означає дарунок ГЕНОМА ХРИСТА? Яким чином ВІН передається? Чи діє машинально, чи для цього потрібне усвідомлення? Та й навіщо потрібне було таке «щеплення»? Адже в кожній людині має перебувати Божа Монада, яка дає шанс піднятися до Найвищого!
Це не зовсім так. Природна, «нормальна» Еволюція для Землі уже неможлива. Недарма у міфології Світу залишено відлуння про страхітливу Битву в Небі, про падіння Космічних Основ, про появу так званого Князя Землі або Бога цього світу. Все це вимагає сучасного наукового осмислення.
Пізнання останніх десятиліть висунуло ідею «зустрічі» (або «шлюбу») двох форм Косможиття — білково-нуклеарної та польової.
Це те, про що в Біблії лаконічно сказано: «Вдихнув у Адама душу живу». Дух пронизав глину. Дав їй динаміку. І опинився в полоні. Може, саме тут «помилка»? І пора обернути, як каже «Пісня Надземна», «в іншу сферу струм Буття».
Саме в цьому напрямку працювало тисячі й тисячі ентузіастів йоги, трансформації, Преображення, сублімації, переходу з фізичного плану до «тонкого» або «вогняного». Покинути «грубе» буття з його болями, недугами, війнами, падіннями, «гріхами», розчаруваннями, ненавистю і вийти у Світи Любові, до світозарних девів, богів, ангелів, гурій, валькірій, титанів, вищих істот — невмирущих, радісних, блаженних! Що може бути чудовіше?
Але тут небезпека неправильного розшифрування прадавніх міфів та переказів. Учитель застерігав саме проти такої можливості. Тому й казав: «Хто має вуха — той чує».
Може бути, саме фізична істота, почавши «мислити» образами проявленого світу, наповнила ПОЛЕ потоком грубо-зримих ідеоформ.
З цього матеріалу сформовано псевдосвіти «богів», «демонів», «прибульців» тощо. Отже, люди стали заложниками (і рабами) власних творінь. Змій вхопився за власний хвіст і не може розімкнути кільця полону.
Так! Власними силами істоти Сонячно-Місячного Космосу І неспроможні визволитися з самоствореної тюрми.
Спопелити всі ці купи космоісторичного сміття — єдине рішення.
Але як?
Знищення Землі?
Це залишить неторканими ієрархії, створені порочною історією, і вони (діти нашої мерзоти) запліднять інші світи.
Залишається єдине, саме те, що запропонував Син Людський: вийти в польове буття і очистити його. Знову все стане у всьому, воєдино!
Учитель приніс Новий Хліб для Землі. Хліб, що вирощує Вогняні Крила.
«Маю їжу, яку ви не відаєте».
«Хто їсть земне — гине. Хто їсть хліб, що дарується Вітцем — житиме вічно».
Шлях простий і несподіваний: їсти й засвоювати Харч Духовний, Вогняний. Відчути, що тебе нема, доки ти не їси Плоті Небесної Людини, не п’єш Крові Духу Святого.
Місячні упирі, що пронизали фізичне буття, змусили нас «жити» тваринним чином — поглинати біохарч, і вважати це суттю «життя».
