— А що це означає? — здивувався я. — Хіба нині можуть бути Апостоли? Тим більше, що я вихований в атеїстичній школі…

— Це все пусте, — усміхнувся священик. — Путі Господні несповідимі. Прислухайся до голосу серця. Серце знає, хто ти, звідки й куди. А щодо Апостольства… Минуле, сучасне й грядуще — це все Єдиний Шлях. Дух живе у всіх віках. Ти вже міг нести цю місію. А ким був — сам розкриєш, коли настане пора…

— Хіба людина живе багато разів? — вражено спитав я. — Ви вірите в ідею перевтілення?

— Церква осудила цю ідею, — серйозно відповів священик. — Але багато мудрих отців церкви вірили в реінкарнацію, та й сам Господь в Новому Завіті неодноразово мовить про реальність багатьох життів. Тому, — загадково усміхнувся отець Болеслав, — ти цілком міг бути Апостолом, або Папою Римським… або ієрархом якоїсь церкви. Коротше, кимсь таким, на кому є Апостольський Знак…

Я так і не збагнув — жартує священик чи серйозно каже такі речі, але та бесіда лягла в найтаємничіші глибини серця і… почала розгортати сторінки психогенетичної книги мого єства…

Незабаром ми розлучилися, мене відправили в невеликий будівельний табір. Бригада, куди я входив, мурувала різні споруди — стайні, свинарники, бараки, житлові будинки. Оскільки я не мав будівельного фаху, то працював чорноробом: носив дошки, цеглу, місив розчин, вирівнював цвяхи. Спали ми майже на голих нарах: сіно в матрацах потрухло, дошки впиналися в худе тіло, натираючи мозолі.

Щоденне життя було рутинне, нецікаве. В’язні, втомлюючись смертельно на роботі, не цікавилися ні книгами, ні глибокодумними бесідами.

Моїм сусідом по нарах був красивий, сивіючий циган. На волі його зробили головою циганського колгоспу. Проте терпіння у цього неспокійного етносу вистачило менше, ніж на рік, вони запрягли колгоспних коней, повантажили сім’ї та добро і — хто куди. Решту грошей взяв собі голова і теж поїхав світ за очі. Його спіймали десь у Молдавії і засудили по статті «контрреволюційний саботаж» на двадцять п’ять років ув’язнення. Проте циган не сумував, був оптимістом і запевняв мене, що незабаром прийде воля для всіх. Звідки? — цікавився я. Він не міг сказати, але карти Таро, які циган розкладав, неодмінно вказували на волю для багатьох. І «великі зміни», додавав колишній голова романського колгоспу.

Навесні п’ятдесят третього року, в перших числах березня, мені приснився яскравий, тривожний сон. Я зустрівся зі Сталіним. Вождь сидів у кріслі-качалці, цмолив традиційну люльку і, пускаючи вгору хмарки диму, похитувався.

Я докоряв йому:

— Йосипе Віссаріоновичу! Навіщо ви допускаєте такі жахливі жорстокості? Мільйони страждаючих, мільйони сиріт, змучених, вмираючих. Чи знаєте ви, що вас ненавидять цілі народи? Невже не краще діяти так, щоб залишити по собі добру славу?

— А що таке добра слава? — іронічно запитав вождь, примружуючи очі. — Мене й так люблять мільйони душ, і гірко плакатимуть, як мене не стане…

— Це самообман, — наполягав я. — Зупиніть колесо катування. Подумайте про Бога, рано чи пізно доведеться дати відповідь Господу…

— Саме так! — весело вигукнув Сталін. — Я йому доповім про виконану роботу. Він мені доручив діяти саме так, як я дію…

— Як то може бути? — жахнувся я. — Щоб Господь був таким жорстоким?..

— А звідки ж прислів’я: кого Господь любить — того карає? — насмішкувато запитав Вождь. — Якось же треба людей пробудити? Та й що це за люди? Згадуєш, як писав Некрасов: «Эх сердечный, что же значит твой стон бесконечный, ты ль проснешься, исполненньй сил? Иль судеб повинуясь закону, все, что мог, ты уже совершил, создал песню, подобную стону, и духовно навеки почил?» Це він про народ Росії писав!

— Я пам’ятаю. В хрестоматіях вивчали…

— Ото ж бо! — посварився пальцем Сталін. — «Песни, подобной стону», мало від такого народу, як наш. Небеса чекають від нього великих справ. А він спить! Сотні років його луплять, нищать, катують. А він хропе або стогне. От Господь мені й сказав: — Удар його так, щоб здригнулося! Даю тобі право діяти так, як захочеш. Ти затямив? Наші народи мають здійснити космічну революцію. Інакше Землі — хана! Так що не турбуйся про мою долю, про мене потурбується Той, хто тримає небесні терези…

Доки вождь говорив, я відчував холодні енергетичні потоки, що пронизували тіло. Зненацька спалахнув вогонь, охопив Сталіна зокола, і полум’яна іскра, подібна до автогену, почала описувати контур довкола його тіла, вирізувала постать вождя з тканини реальності. Він не закричав, не збентежився, а спокійно заплющив очі і склав руки на грудях…

Я кинувся зі сну. Певно, стогін зірвався з моїх вуст, бо циган теж прокинувся і тривожно запитав:

— Тобі щось приснилося?

Я розповів йому про бесіду з Сталіним.

— Умре тиран, — коротко сказав циган.

— Навряд, — засумнівався я. — У нього там гора лікарів…

— До фені лікарі, — хмикнув він, — коли буде дзвінок від Господа. Всі медики світу не поможуть. Точно кажу — амба гаду!

Того ж таки дня по радіо передали повідомлення про хворобу Сталіна, а потім про смерть. Зона три дні кричала «ура!». Всі сподівалися на амністію, вирували розмаїті чутки. Проте минали дні, амністія розкрила ворота в’язниць лише для тисяч і тисяч злодюг, рецидивістів, грабіжників.

Потім прийшли вісті про арешт Берії та його розстріл. Чекання змін було тяжким, нестерпним. Я почав знову думати про втечу. І знову, ніби телепатично відчувши мій задум, начальство перекинуло мене в Долинку, де був великий табір.

Там бажання втечі стало буквально наказовим. Ніби ґедзь кусав мене в тім’я, свердлячи одну й ту ж думку: треба втікати, треба втікати, треба втікати.

Я написав батькові, просив привезти трохи грошей нібито для лікування. Насправді, мав на увазі після втечі, якщо пощастить, перебратися через пустелю до Аралу, там сісти на поїзд і добратися додому. Побачитися з матір’ю, а пізніше махнути за кордон. Коротше — донкіхотський задум.

Табірний кіномеханік Суворов — високий, незграбний хлопець — освічений, цілеспрямований, теж приєднався до моєї думки про втечу. Ми розробили фантастичний план. На ті гроші, що мав привезти мій батько, вирішили купити аеростатного шовку, виклеїти кулю і, наповнивши її в урочу ніч воднем, накивати п’ятами з табору. Доки вартові отямляться, вітер понесе нас в пустелю, а темна ніч закриє від переслідувачів.

Батько приїхав у вересні п’ятдесят третього. Чекісти скаржилися йому на мене. «У такого хорошого роботящого батька такий паскудний син, — дорікали вони. — Поговоріть з ним, що пора

мінятися…»

Батько передав мені їхні претензії, а сам тихенько поскаржився:

— Ех, автомата тут треба. Чого я набачився! Це не країна, а чортяче пекло…

Сестра передала для мене дві тисячі рублів (цього було достатньо для нашого плану). Батько, дізнавшись про задум, похитав головою:

— Ой, дурне задумали. Та що ж тебе збивати. Хай доля веде тебе…

— Матері не кажи.

— Та вже не скажу… Хай Бог береже тебе.

Він на прощання подарував мені своє пальто і смушеву шапку. «Щоб на волі мав вигляд нормальний», — шепнув батько.

Ми попрощалися, а шапку й пальто злодії за кілька днів украли, витягнувши у мене сплячого з-під узголів’я.

Суворова раптово взяли на етап. План з повітряною кулею тріснув, як мильна булька. Незабаром до мого задуму приєднався коваль з Чернігівщини. Звати його було Яковом, прізвище забув. Присадкуватий, сильний, експансивний, він безоглядно повірив у мою концепцію долі. Якщо доля судила втекти — втечемо, казав я. Якщо ні — загинемо.

Він згоджувався. І сам запропонував план — божевільний до краю: перекинути увечері дошку з першої смуги забороненої зони на основну, високу. А потім вибратися по тій дошці, стрибнути на зорану смугу, де бігають собаки, і дати драла в степ. Доки вартові отямляться, ми будемо далеко. А щоб собаки не взяли сліду, дістанемо гасу, змажемо підошви.

Гасу не вдалося дістати, вирішили за зоною прив’язати до підошов пучки свіжого полину, щоб заглушити слід. Призначили день, за прогнозом того вечора мала початися гроза.