Довкола красувалися заквітчані луки, золотисті поля пшениці, синє небо. Ні душі. Тільки тиша пливе у просторі. Від фортеці не лишилося й знаку…

…Це видіння додало мені снаги, щоб прискорити втечу. Я зрозумів сон, як підтвердження власних намірів — розірвати кільце рабства. Лише значно пізніше, вже на схилі віку, прийшло прозріння, що той далекий сон-пророцтво мав незмірно глибше значення, ніж прагнення до банальної втечі з табору.

А потім закрутилося колесо долі. Напевно, хтось шепнув чекістам про мої плани втечі, і мене миттю перекинули в режимний табір Кажим, посадили в камеру до бандитів, убивць та злодіїв. Незабаром я дізнався, чому це сталося…

Як тільки я переступив поріг камери, одразу ж зрозумів, що потрапив до «отпетых», як називали безнадійних рецидивістів, грабіжників, котрі не лише розминулися з прийнятими нормами співжиття, а й кожним кроком ігнорували такі норми.

Кільце безжальних очей свердлило мене, оцінюючи, зважуючи невідомими мені терезами. Всі мовчали. Поза спиною в мене котився холодок. Один із в’язнів (він сидів біля заґратованого вікна) — плечистий, суворий — кивнув мені, показав місце біля себе.

— Як звати? Я назвався.

— За що тебе сюди?

— Не знаю. Не казали. Може, хтось щось настукав…

— Угу, — мугикнув «пахан», а це був саме головний серед рецидивістів. — Настукав, кажеш. Сідай, похрюкаємо…

Я приземлився, розстеливши куфайку.

— Романи знаєш? — запитав «пахан».

— А що вам подобається?

— Щось про любов, пригоди. Якщо знаєш — давай, наярюй…

Чомусь мені захотілося розповісти бандитам про Аеліту, вигадану Олексієм Толстим дівчину з далекого Марса. Я недавно перечитував цю книгу, і виклад історії інженера Лося та його супутника червоноармійця Гусєва до Червоної Планети йшов вільно, невимушено.

Рецидивісти слухали уважно, затамувавши подих, а коли я промовив останні слова Аеліти, що звучать по радіо в міжпланетних просторах; «Де ти, де ти, Сину Неба, відгукнись?» — «пахан» схлипнув розчулено, і витираючи сльози, сказав:

— Ну, падло, ну, сука, — як здорово! Це ж треба так трогатєльно! Молодець, сука. Давай ще раз спочатку!

Мені довелося повторювати історію Аеліти ще раз того дня, а потім і в наступні дні. Я досі не можу розв’язати цю психологічну дилему — чому безнадійні убивці так сентиментально сприйняли фантастичну історію казкової дівчини та надзоряне кохання?

Та на третій день сталося дивне. «Пахан» прокинувся і, чомусь вельми схвильований, присунувся до мене.

— Слухай, Сашок, — прошепотів він. — Мені приснився сон..

— Ну й що тобі приснилося?

— Ти не повіриш. Мені приснилася Мати Божа. І вона мені сказала про тебе…

— А що вона сказала? — здивувався я.

— Сказала, щоб я тебе не чіпав, бо ти… під її покровом…

— А чому ти маєш мене чіпати? — прошепотів я, відчуваючи острах.

— Скажу, Сашок. Тепер скажу. Головний мусор… кум…

— Який кум?

— Ну — опер, падло, невже й досі не знаєш? Так він викликав мене і сказав, що ти стукач, що тебе треба замочить…

— Як замочить? — злякався я.

— Зарізать, падло, — дихнув мені в ухо «пахан». — А тепер я знаю, що він мене охмурив, сука. Мама Божа так просто не прийде. Ось так, Сашок! Дякуй своїй Аеліті, вона мені в душу заглянула. Будь спокійний… Я скоріше його заріжу, а тебе в обиду не дам!

…Справді, я був під надійним захистом бандюг. Чекісти, побачивши, що їхня таємна директива не спрацювала, незабаром відправили мене етапом в Карлаг (Карагандинський табір).

Так я опинився на пересильному пункті в Карабасі.

…Гігантський табір. Десятки тисяч людей. Мені й досі не ясно, як чекістам щастило впоратися з такою страхітливою масою людей. Годувати, купати, слідкувати за санітарним станом, слідкувати за психостаном тих або інших груп (адже тут поєднувалися будь-які верстви кримінального світу з простими роботягами, які потрапили за грати в ім’я певного «відсотка», запланованого десь вгорі чиновниками сатанинської машини, або з бойовиками УПА, «антирадянщиками» чи «космополітами»).

У всякому разі, демонічна машина муки працювала більш-менш злагоджено. Людей сортували, відправляли відповідно до потреб в ті або інші локальні табори — сільськогосподарські, промислові, будівельні, вугледобувні, навіть наукові (так звані «шарашки»).

На цьому перехресті страждань і мук я зустрівся із сотнями рідкісних людей. В звичайних умовах навіть десятка життів було б недостатньо, щоб познайомитися з такими унікальними душами, а тут іронічний Сатана залюбки надавав таку можливість кожному, хто розумів, що, крім глуму й наруги, це пекельне місце прискорює космічну реакцію дозрівання духу, визначає його суть, можливості та призначення.

Всі нації та племена Землі, всі конфесії, будь-які відгілки фундаментальної чи прикладної наук, інженери, аграрії, учителі, моряки, льотчики, генерали та рядові, партійні функціонери та колишні творці Жовтневої Революції, молоді дівчата та літні жінки, іноземці та представники всіх «ощасливлених» етносів великого Союзу. Можна було б записувати спогади про численні розмови, суперечки, прогнози з тими цікавими душами, але в цих роздумах я зупинюся лише на Вогнистих Знаках, що вели мене до розкриття Тайни Христа.

Мені пощастило познайомитися з литовським ксьондзом отцем Болеславом. Середнього росту чоловік, жвавий, оптимістичний, доброзичливий і приязний, цей католицький священик магнетично притягував до себе, хоч собою був непоказний, навіть якийсь сіруватий. Але очі його випромінювали лагідність і любов, він ніколи не підвищував голосу, а його переконання й твердження носили характер монолітності, нерушимості. Мене зацікавило те, що він не проклинав радянську владу, чекістів, не лаяв нові порядки, що їх принесли в Литву окупанти, а вважав, що всі події служать «промислу Божому», що буря рушить гнилі дерева, дуплясті, а життєдайні, потужні, сильні лише зміцнює. «Кожен народ, — казав отець Болеслав, — має пройти Божий іспит, щоб показати Вищому Екзаменатору, на що він здатний, чи готовий він увійти бо Нового Світу».

Для мене такі розмови були дивні, але окриляючі. Я відчував, Що священик зриває з мого духу запони, накладені життєвою ситуацією, місцем народження, вихованням. Він теж цікавився моїм світоглядом, високо оцінив моє захоплення фантастикою та мріями про грядущі зоряні мандри. «Це входить у план Христа, — несподівано сказав отець Болеслав. — Царство Небесне, яке Учитель пророкував — не містика, а грядуща реальність гуманізованого та обоженого світу…»

Мені дуже імпонував такий погляд на Христа, хоч було й дивно, що ці речі говорить церковний діяч. Я відверто сказав йому! про це. Він ласкаво засміявся і відповів:

— Не лише світ, а й християнські церкви проходять період ембріогенезу. Те, що ми знаємо — муки зародження, розвитку плоду, а згодом і Народження в Новий Світ. З тієї точки зору Гітлер та Сталін, як персоніфікації Князя Землі, Сатани, гартують душі для «Народження в дусі», як заповідав Христос.

Я здивувався такому всеосяжному погляду на історію Світу. «Тоді можна виправдати й Голгофу», — вирвалося у мене.

— А навіщо ЇЇ виправдовувати? — гостро запитав ксьондз. — Голгофа зруйнувала деспотію Сатани, відкрила Браму до Царства Небесного…

— Тоді — чим гірше тим краще? — іронічно запитав я.

— Чим гірше — тим краще, — згодився отець Болеслав.

Я довго міркував над його парадоксальними твердженнями, зрештою збагнувши велику правду такого підходу до космоісторії Всесвіту.

Не знаю вже, з якого приводу, але одного разу я попросив його помолитися за мене і… запитати Господа про мою долю: чи вдасться мені звільнитися, повернутися додому і зробити щось добре для людей?

Отець Болеслав обняв мене, лагідно сказавши:

— Я помолюсь за тебе, але не відаю, чи Господь відповість щось на твоє запитання…

Наступного ранку він зустрів мене радісно, схвильовано і… трохи збентежено.

— Я молився за тебе, — просто сказав він. — І Господь відповів мені. Ти повернешся додому, обнімеш матінку, рідних, багато зробиш для рідного народу, для людства… «Доля його — це він сам, — сказав Господь. — Хіба Отець закликає Сина вернутися до Нього? Бажання Сина йти є і Поклик, і Прихід». І ще сказав Господь, що на тобі Апостольський Знак…