І всі вони чкурнули навтьоки. Кролик біг попереду.
– А тепер,– сказав Кролик, коли вони відбігли досить-таки далеченько,– можна й поговорити. То що ти хотів сказати, Пуше?
– Та нічого особливого. А чого ми сюди біжимо?
– Бо це дорога додому.
– А-а! – сказав Пух.
– А, по-моєму, треба правіше,– занепокоєно сказав Паць.– Як ти гадаєш, Пуше?
Пух подивився на свої передні лапки. Він точно знав, що одна з них була права, і ще знав, що коли він вирішить, яка з них права, то друга точно буде ліва. Але він ніяк не міг згадати, з чого почати.
– Та бач,– нерішуче почав Пух.
– Гайда! – сказав Кролик.– Я чудово знаю дорогу! – і вони побігли далі.
За десять хвилин вони зупинилися знову.
– Це просто смішно,– сказав Кролик,– але мені здало... Ага, ну, все ясно! Гайда!..
– Ось ми й тут,– сказав Кролик ще за десять хвилин.– Ні, здається, не тут...
– А зараз,– 'сказав Кролик ще за десять хвилин,– ми маємо бути, як я гадаю, біля... чи ми збочили трохи правіше, ніж я гадав?..
– Дива та й годі! – сказав Кролик ще за десять хвилин.– Чого це в тумані все здається однаковим? От сміхота! Ти помітив це, Пуше?
Пух сказав, що помітив.
– Наше щастя, що ми так добре знаємо свій Ліс, а то могли б заблукати! – сказав Кролик ще за годину.
І він засміявся так безтурботно, як може засміятися лише той, хто знає свій Ліс так чудово, що не може в ньому заблукати.
Паць бочком, бочком непомітно відстав і підкрався до Пуха ззаду:
– Пуше! – прошепотів він.
– Що таке, Пацю?
– Та нічого,– сказав Паць і вчепився Пухові за лапку,– Мені просто захотілося бути ближче до тебе.
.......................................
Коли Тигра перестав чекати, що друзі його знайдуть, і коли він стомився гуляти сам, без нікого, кому б він міг сказати: "Ну, чого ж ви? Гайда!" – тоді він вирішив, що треба повертатися додому.
Так він і зробив.
Перше, що сказала Кенга, зустрівши його, це: "А ось і наш любий Тигра! Ти прибіг саме вчасно: треба пити риб'ячий жир!" І вона налила йому повну чашку.
Крихітка Ру гордо сказав: "А я свій уже випив",– і Тигра, проковтнувши все без передиху, сказав: "І я свій теж".
Після цього Тигра й Крихітка Ру стали подружньому штовхати один одного, і Тигра ненароком перекинув один чи два стільці, а Крихітка Ру ненароком – за компанію – перекинув ще один стілець, і Кенга сказала:
– А йдіть-но побігайте!
– А де нам бігати? – спитав Крихітка Ру.
– Підіть назбирайте мені шишок на розпал,– сказала Кенга й дала їм кошик.
І вони слухняно пішли до Шести Сосен і почали жбурляти один в одного шишками. За цією розвагою вони геть забули, чого сюди прийшли, і, забувши під деревом кошик, подалися додому обідати.
Обід уже кінчався, коли двері раптом прочинились і до кімнати зазирнув Крістофер Робін:
– А де Пух? – спитав він.
– Тигро, голубчику, а де Пух? – спитала Кенга.
Тигра почав пояснювати, що з ними трапилося, а Крихітка Ру почав пояснювати про свій Печивний Кашель, а Кенга почала їх умовляти не говорити разом. Отак і спливло багатенько часу, перш ніж Крістофер Робін уторопав, що Пух, Паць та Кролик блукають десь у тумані серед Лісу.
– Смішняки! – прошепотів Тигра на вухо Крихітці Ру.– А ось Тигри ніколи не можуть заблудитися!
– А чому вони не можуть, Тигро?
– Не можуть, і все,– пояснив Тигра.– Такі вони вже є.
– Отже,– сказав Крістофер Робін,– треба йти їх шукати. Ясно? Ходімо, Тигро.
– А можна, я теж піду їх шукати? – благально спитав Крихітка Ру.
– Тільки не сьогодні, мій любий,– сказала Кенга.– Нехай іншим разом.
– Ну, гаразд. А якщо вони заблудяться завтра – можна, я їх тоді розшукаю?
– Подивимося,– сказала Кенга.
І Крихітка Ру, який чудово знав, що це означає, пішов у куточок і почав тренуватися в стрибках. По-перше, тому, що мав бажання потренуватись, а по-друге, тому, що не мав бажання, аби Крістофер Робін і Тигра помітили, як йому гірко, що його не взяли.
......................................
– Хоч як це дивно,– сказав Кролик,– але ми умудрилися заблудитися. Це факт.
Усі троє відпочивали в невеличкій ямі з піском посеред Лісу. Пухові страшенно набридла ця яма, і він почав підозрювати, що вона просто-таки ганяється за ними, бо куди б вони не подалися, то обов'язково врешті-решт натрапляли на неї.
Щоразу, коли яма виринала з туману, Кролик переможно казав: "От тепер я знаю, де ми!"; Пух сумно додавав: "Я теж"; а Паць узагалі не казав нічого. Він силкувався придумати, що б йому таке сказати, але на думку спадали хіба що єдині слова: "Ми заблукали, поможіть!", проте вимовити їх уголос було б, мабуть, нерозумно, адже поруч із ним були Пух та Кролик.
– Ну що ж, – сказав Кролик після тривалої мовчанки, під час якої він, очевидно, сподівався, що йому подякують за приємну прогулянку.– Треба однак кудись рушати, бо тут ми нічого не висидимо... В якому напрямку підемо тепер?
– А що, як ми... – неквапливо почав Пух,– що, як ми, коли оця Яма зникне з очей, спробуємо її розшукати знову?
– Який у цьому сенс? – спитав Кролик.
– Та бач,– сказав Пух,– ми оце досі шукаємо Дім і не знаходимо його. От я й подумав, що коли ми шукатимемо цю Яму, ми її обов'язково не знайдемо, і тоді ми, напевне, знайдемо те, чого ми нібито не шукаємо, а воно буде саме те, що ми насправді шукаємо.
– Не бачу в цьому ніякого глузду,– сказав Кролик.
– Це правда,– сказав Пух скромно,– глузду тут немає. Але коли я починав говорити, він збирався тут бути. Мабуть, із ним щось трапилося по дорозі.
– Якщо я піду геть від цієї ями, а тоді до неї вернуся, то, звісно, я її знайду,– сказав Кролик.
– А я подумав, що, мабуть, ти її не знайдеш,– сказав Пух.– Чомусь мені так здалося.
– Спробуй,– несподівано озвався Паць,– а ми тебе тут почекаємо.
Кролик зареготав, щоб показати, який Паць дурненький, і ступив у туман. Відійшовши на сто кроків, він обкрутився і пішов назад...
І після того, як Пух із Пацем прождали його двадцять хвилин, Пух виліз із Ями.
– Цього я й чекав,– сказав Пух.– А тепер, Пацю, ходімо додому.
– Пуше! – вигукнув Паць і затремтів від хвилювання.– Хіба ти знаєш дорогу?
– Ні,– сказав Пух.– Але в моєму буфеті стоять дванадцять горщиків із медом, і вони вже давно кличуть мене. Досі я не міг їх добре розчути, бо Кролик без упину торохтів, але якщо всі, окрім дванадцяти горщиків, мовчатимуть, то я напевне дізнаюся, звідкіля вони мене кличуть. Отак-то, Пацику. Ходімо!
Вони пішли, і Паць довгий час мовчав, аби не перебивати горщики з медом; а тоді він раптом тихенько кувікнув... а тоді сказав "О-о!", бо почав упізнавати місцевість. Однак він ще не наважувався промовити це вголос, щоб не зіпсувати справи.
І саме тієї миті, коли він уже так упевнився в собі, що йому стало зовсім байдуже – чути поклик горщиків чи ні, – попереду хтось гукнув, і з туману виринув... Крістофер Робін.
– А-а, ви тут,– сказав він безтурботно, намагаючись удати, ніби він анітрішечки не хвилювався.
– Ми тут,– сказав Вінні-Пух.
– А де Кролик?
– Не знаю,– сказав Вінні-Пух.
– Гм... Ну, нічого, Тигра його розшукає. Він, здається, гайнув розшукувати всіх вас.
– Це добре,– сказав Пух.– Але я мушу поспішати додому, щоб підкріпитися, і Паць теж, бо ми досі не підкріплялися й...
– Я вас проведу, – сказав Крістофер Робін.
Він провів Пуха додому і прогостював там не одну годину.
......................................
А весь цей час Тигра гасав по Лісі й голосно-преголосно гарчав, щоб швидше розшукати Кролика.
І нарешті дуже Маленький та Сумний Кролик почув його. І цей Маленький та Сумний Кролик кинувся на голос крізь туман, і голос раптом обернувся на Тигру – на Доброго Тигру, на Великого Тигру, на Рятівного й Виручального Тигру, на того самого Тигру-вискочня, який вискакував – якщо він узагалі вискакував – краще за всіх Тигрів на світі.
