Восьмьоркін не зрозумів, чого через десять хвилин полетить у повітря, але свідомість того, що судді шахрайською махінацією дали Ворбсові очуняти від нокдауна, змусила його зібрати свою волю і силу.

Ворбс у третьому раунді діяв більш обдумано і обережно. Він ніби заново починав бій, проводив обманну розвідку лівою рукою, а праву тримав для вирішального удару. Він уже не гарцював перед Степаном, а, пильно стежачи за ним, лише похитувався і зрідка перебирав ногами.

У залі стало дуже тихо. Всі відчули, що наступає кульмінаційний момент: зловісний спокій Ворбса, напружені пози суддів і секундантів віщували щось особливе. Ворбс не простить нокдауна! Зараз затріщать у росіянина вилиці і кістки. Він неживий покотиться по рингу. Непокірний дух буде вибито. Але хто ж почне перший?

Восьмьоркін лише на мить відкрив правий бік грудей, щоб перевірити правильність Ніниної здогадки, і зразу відчув такий твердий запаморочливий удар, немов йому в груди з розмаху садонули каменем.

Він відповів Ворбсу двома сильними «гаками». Але від нового удару в сонячне сплетення у Восьмьоркіна перехопило подих. Він упав на коліна, обличчя глядачів розплилися жовтими плямами і шалено завертілися перед ним.

«Невже кінець?» подумав він.

Зал ревів від захвату…

«Невже не встану? Чому не лічить секунд суддя?»

Суддя не припиняв бою. Він дав можливість Ворбсу підскочити до зваленого моряка і вдарити в обличчя.

Ринула кров. «Значить, без правил… Суддя дозволяє бити лежачого. Встати, негайно встати!»

Зібравши рештки сил, стоячи на колінах, моряк відхитнувся назад і, уникаючи кулаків, юркнув під руку противника… Він знову був на ногах.

З повороту, вкладаючи в удар всю вагу свого тіла, Восьмьоркін різким «гаком» в щелепу кинув Ворбса на землю. Потім Степан зробив два кроки, похитнувся і, немов спіткнувшись, упав сам.

Розгублений суддя почав було лічити секунди, але зразу ж передумав. За допомогою секундантів він підвів на ноги нічого не тямлячого обер-лейтенанта і, оголосивши принишклій публіці, що росіянин дискваліфікується за неправильні удари, підняв догори шкіряний кулак Віллі Ворбса.

Пролунали несміливі аплодисменти, але їх ту ж мить заглушили тупіт і голоси несамовитих від люті друзів Ворбса, які злилися в ціле обурене виття:

— На шибеницю руського!

Для втихомирення залу змушений був підвестися полковник, йому ще потрібен був полонений, і він роздратовано закричав на своїх солдатів і офіцерів, закликаючи їх до порядку.

Завіса на сцені вмить закрилася. Лютий суддя, сердито штурхнувши Восьмьоркіна, який ще не отямився, наказав тут же надіти на нього наручники і вивести з рингу разом з дівчиськом.

Шестеро дужих гестапівців зірвали з Восьмьоркіна рукавиці, стиснули зап'ястя рук залізними браслетами і поволокли його разом з Ніною в роздягальню.

Вартовий розчинив перед ними двері. Гестапівці кинули Восьмьоркіна на підлогу і так штовхнули дівчину в спину, що вона перекотилася через Степана і боляче вдарилася плечем об парту.

Дівчина стримала стогін. Вона ні на мить не забувала про вибух і, притиснувшись до підлоги, з зажмуреними очима чекала, коли пролунає вибух. Але будинок стояв собі на місці.

Гестапівці, які приволокли їх в роздягальню, вийшли в коридор. У кімнаті зоставалося лише двоє автоматників, один стояв біля дверей, другий — біля вікна.

«Невже зіпсувався механізм у годиннику? — подумала Ніна. — А втім, ще не менше п'яти хвилин лишилося. Якщо дати Стьопі пістолет… Вікно невисоко, можна вискочити».

Вона кинулася до одягу моряка, але вартовий загородив їй дорогу і грубо пхнув на місце.

— Штіль!

Дівчина бачила, як звівся Восьмьоркін, як важко сів на лаву. Скривавлене обличчя його було змучене. Ніна відійшла в куток і закашлялася. Треба було непомітно дістати з-під кофточки пістолет.

Восьмьоркін ще й досі не тямив, що з ним сталося. Тільки натужний, неприродний кашель дівчини змусив його подумати: «Бідна Ніна, вона ж бо через мене тут. Чим зарадити?»

Степан квапливо почав одягатися. Короткий стальний ланцюжок наручників зв'язував рухи і дратував своїм дзвоном. «Ланцюг не товстий… може, вдарю об ріг парти та й розірву», подумав він. І в цю мить побачив, як автоматник, що стояв біля вікна, із злорадісним обличчям підкрадається до дівчини ззаду. Восьмьоркін з місця кинувся на гестапівця, збив його з ніг і, підминаючи під себе, потягся пальцями до горла.

Здоровенний автоматник, звиваючись долі, заверещав. Другий вартовий умить скинув автомат, але розрядити його не зважувався, боячись поцілити в гітлерівця.

Ніна вистрелила.

Вона не зрозуміла, чи разом з пістолетним пострілом, чи трохи пізніше будинок здригнувся, наче під ним гойднувся грунт, і освітився на мить багровим світлом. Її підхопило гарячим вітром, підняло і кинуло під лаву…

Відразу стало темно. Почувся протяжний тріск, скреготіння. Ніні здалося, що на неї з гуркотом падають стіни, перекриття, залізо й каміння. Вона скрутилася в клубочок.

Потім гуркіт стих, тільки щось іще сипалося зверху, і звідкись із глибини чутно було стогін і невиразні голоси.

Не відчуваючи болю, дівчина розплющила очі і побачила крізь вікно зорі.

В кімнаті було повно їдкої пилюки. Пахло горілим.

Ніна спробувала встати. Під ногами захрустіли побиті шибки.

Натикаючись у темряві на якісь речі, вона почала пробиратися до того місця, де, як вона гадала, мав бути Восьмьоркін.

— Стьопо! — півголосом покликала вона.

В кутку хтось заворушився. «Чи не гестапівець бува?» подумала дівчина, вдивляючись у темряву.

З-під уламків виліз і звівся, весь білий од вапняного пилу, моряк. Ніна впізнала його по росту.

— Ти цілий?

— Що трапилося? — запитав він. — Чому двері зірвані?

Ніна схопила Восьмьоркіна за руку й потягла до вікна. Вона почула дзенькіт наручників.

— Ти скований… як же тікати?

— Нічого, вилізу.

Восьмьоркін підсадив її на підвіконня. Ніна стрибнула на землю і перебігла до загорожі.

Двір був весь огорнутий димом. В напіврозваленому будинку лупали крики й стогін, тріщав вогонь. У глибині подвір'я метушилися якісь люди з ліхтарями.

«До помийної ями не можна, — міркувала Ніна. — А тут мені не пробратися, високо дуже…»

Вона підскочила, щоб учепитися за край кам'яного муру, але руки зірвалися, і дівчина впала додолу.

— Стривай…

Восьмьоркін підставив їй складені совком долоні. Ніна поставила ліву ногу на цей живий східець, потім праву на плече морякові і опинилась на кам'яному мурі. Восьмьоркін підтягнувся на руках і одним махом перевалився на другий бік.

У полі блимали вогні. Десь тривожно гув дзвін і завивала сирена.

Чижеєв на шлюпці плив до берега. В місячному світлі він розгледів серед дівчат постать високого чоловіка і не повірив очам. «Невже Стьопа? Удвох, разом з Ніною… Він, звичайно, він!»

Чижеєв так наліг на весла, що шлюпка з розгону мало не до половини вискочила на прибережну гальку.

Сеня спершу кинувся до Ніни, підніс її і закружляв:

— Спасибі, дорогий Їжачок… Спасибі за все!

Потім він підбіг до Восьмьоркіна, але побачивши, що друг не підводить рук для обіймів, розгублено став.

— Ну чого ж ти стоїш каменем? — з комічним відчаєм закричав Чижеєв. — Я через тебе ночей не спав!

І вирішивши, що для Восьмьоркіна найкращою ласкою буде гарненька порція стусанів, почав на радощах штурхати його в груди, в боки…

— Дроб, Сеню! — відступаючи сказав Восьмьоркін. — Не можу відповідати, закований я.

Невеличка шлюпка не вміщала всіх прибулих. Поки Вітя перевозив дівчат на катер, Чижеєв каменюкою розбив ланцюг на руках Восьмьоркіна і сказав:

— А браслетки хай зостаються, зліший будеш.

— І не зніму, — підхопив його думку Восьмьоркін, — до того часу буду носити залізо, поки не розквитаюся за Катю. Тільки на крейсері дам розпиляти.