Матері, дізнавшись, у чім річ, кинулися до Гурмази, впали йому в ноги.

– Пане старосто! Не чіпайте дітей! Змилуйтеся! Та Гурмаза й на них криком:

– Усі ви комуністи! Знаю я вас! Усі за совєтів! І вилупків своїх понаучували! А тепер новий порядок! Не совєти — я тепер влада! І я їх перевчу! Я з них совєцьке витравлю! А будете огинатись — усе село знищу. Скажу німцям, що партизани,— дощенту спалять...

...Наступного дня він знову скликав нас. На цей раз не кричав, не лаявся, навіть нагая з-за халяви не виймав. Сказав тихо:

– Як не будете мене слухатись, я не вас, матерів ваших каратиму. В концтабори пошлю або в Германію. От!

І це вплинуло на нас найдужче. Виходу не було. Хто ж допустить, щоб через нього мати рідна постраждала? І тепер, повертаючись додому пкля Гурмазиної «науки», кожен бадьоренько казав, коли мати питала:

– Та нічого, мамо, нічого. Нічого страшного. Маршируємо, співаємо та й усе. Цікаво навіть...

А в самого наче гострий ніж у серці повертався.

Він був природжений кат. Ще відтоді, як накивав п'ятами з розбитої махновської банди, він, мабуть, усе своє життя чекав нагоди, щоб позбиткуватися, познущатися з когось. Усе життя тамував нестримну жорстокість. І нарешті допався.

Починалося з того, що він виносив у двір патефон (той самий, під який танцювали колись у клубі), ставив платівку з німецьким маршем і примушував нас крокувати. При цьому позирав лихим оком і казав завжди одне й те саме:

– По-га-но! На Перве мая, ленінці, ви не так марширували! Ну, нічого, я вас навчу. Бистренько.

І призначав кожному покарання: одному присідати разів сто, поки той падав знесилений і доставав за це нагая, другому стрибати на одній позі.

Далі починалася «теорія».

– Гуртове — це чортове... Своя пазуха ближче... Кожна пташка своїм носиком живе... І комар кобилу загризе, коли вовк поможе... Всякому мило своє рило,— научав він нас, підкріплюючи свої слова нагаєм...

Зрозумів я тоді, що наймерзенніше, найогидніше, найстрашніше на світі — це зрадник, запроданець, прихвостень ворожий.

О, яких тільки прокльонів не накликав я на голову Гурмази, зціплюючи від безсилої люті зуби!

І от одного разу... То вже було восени сорок третього року. Я добре пам'ятаю — був саме четвер. Бо назавтра — п'ятниця. А по п'ятницях збирав нас Гур-маза на «науку».

Вечоріло. Ми з матір'ю щойно повернулися з поля й готувалися вечеряти. На столі парував горщик з картоплею «в мундирах», лежало дві часничини і купка сірої солі.

Нараз рипнули двері, і в хату зайшов хлопець. Років дванадцяти, виснажений, стрижений, з худеньким «сидором» за спиною.

«Міняльщик»,— одразу подумав я. Тоді городяни ходили по селах, міняючи різні речі на продукти. І деякі сільські глитаї наживалися на цьому: можна було побачити дядька на возі в габардиновому макінтоші або тітку, що поралася по господарству в білих фетрових ботиках...

Хлопець чемненько привітався й одразу почав розв'язувати свого «сидора»:

– У мене є... Якраз для вас... По-моєму, підійде... Для хлопця вашого... Тільки я крупів хочу...

Він витяг сірий вігоневий светр із свіжими, невмілою рукою пришитими латками на рукавах.

– Дуже теплий! Дуже! Я його просто на сорочку вдягав і ганяв за машинами на ковзанах. У тебе ковзани є? — звернувся він до мене.

Я заперечно похитав головою.

– От шкода,— щиро пожалкував він.— Я свої проміняв. А то б... Тільки я крупів хочу.

Мати журно похитала головою:

– Ех, синку!.. Якби ж то вони були... крупи ті... Бачиш, картоплею самі перебиваємось...

Він подивився на паруючий горщик і ковтнув слину. Мати помітила:

– Та що ж це ми стоїмо! Сідаймо до столу. Повечеряємо разом.

Відстовбурчені вуха його густо почервоніли, він похапцем став запихати светр назад у мішок:

– Ні, ні, дякую... Я тільки міняти.

– Та сідай, синку, чого вже там.

– Ні, ні, що ви,— якось злякано сказав він, тремтячими пальцями зав'язуючи «сидора».

– Та не будь же таким проханим... Невже, коли б я до тебе прийшла, ти не пригостив би мене. Та й частування в нас не таке, щоб... Може, гребуєш?

– Та ні, що ви, я якраз дуже люблю картоплю.

– Отож і сідай швиденько, бо вистигне, і ми через тебе холодну їстимемо.

Він ніяково усміхнувся до мене й знизав плечима, мовляв, бачиш, я не хотів, та примушують. І сів до столу.

– Скажи, а це ти сам латав светр?—спитала мати.

– А що — видно? — почервонів він.

– Не дуже... Але трошечки... — усміхнулась мати.— Ти з ким живеш?

– З мамою.

Мати пильно глянула на нього:

– І вона не знає, що ти міняєш свій светр? Так?

Він опустив голову:

– Вона лежить... У неї ноги опухли...

Хлопець одклав надкушену картоплину — згадавши свою матір, він уже не міг їсти.

Мати мовчки підвелася з-за столу й вийшла з хати. Я знав, що вона робитиме, Це вже не вперше. Вона полізе на горище, дістане заповітний мішечок борошенця (зима ж попереду!) й одсипле для хлопця. Не в обмін за светр — просто так. Вона вже одсипала.

Якусь хвилинку ми з ним посиділи мовчки. Потім я спитав:

– Як тебе звати?

– Владлен.

– Ти що — поляк?

– Ні. Батько — росіянин, мати — українка.

– А ім'я якесь... не наше.

– Гм! Не наше! — гмикнувши, усміхнувся він.— Ти що! Дуже якраз наше! Ти знаєш, яке це ім'я? Владлен. Володимир Ленін скорочено. Я двадцять другого квітня народився, в день народження Леніна. І тато дав мені таке ім'я! От!

– Ага... Ти диви...— Я зразу якось не найшов, що сказати, подумав і спитав:— А де зараз твій тато?

– Не знаю. Десь на фронті. Воює проти цих... А твій?

– А мій... загинув. Під Києвом. У концтаборі. Дядько один приходив, казав — сам бачив... У сорок першому.

Він співчутливо зітхнув.

У цей час увійшла мати з важкеньким вузликом у руках.

– На от борошна трошки.

Він одразу якось просвітлів зраділо:

– От спасибі! Светр на вашого сина якраз буде, от побачите! — і швидко почав знову розв'язувати свій «сидір». Але мати сказала:

– Не треба. Хай тобі лишається. Зима скоро. Хай. Вуха Владлена враз спалахнули, він зашарівся:

– Ні, візьміть... Я не старцюю. Візьміть...

– Ні,— твердо відповіла мати.— Не треба свою маму засмучувати. Вона переживатиме, як ти взимку мерзнути будеш.

– Ні, візьміть... Я так не хочу,— наполягав він.— Візьміть... Ну, будь ласка...

– Не видумуй, синку,— лагідно сказала мати.— Я ж не так про тебе, як про твою маму дбаю.

– Тоді я вам одроблю. Мати усміхнулась:

– Хіба ми схожі на таких, що батраків наймають?

– Тоді я не хочу. У вас у самих їсти нічого.

– Отож-то воно. Брати соромно в багатих... Бо то подачки. А бідні подачок не дають. Бідні діляться.

– Ну, тоді я вам щось зроблю. Я теслярувати вмію. Слово честі. І взагалі...

– Ото впертий хлопець! Хай завтра побачимо... А сьогодні... Все одно пізно вже. Тобі треба десь ночувати. Лишайся в нас.

...А потім ми лежали з ним на печі і пошепки розмовляли. Власне, говорив більше він, а я слухав.

Владлен з матір'ю жили на бульварі Шевченка біля Бессарабки у величезному холодному будинку, з вікнами, позабиваними фанерою.

Першої зими трохи не вмерли з голоду. Мати його, вчителька мови і літератури, була погано пристосована до практичного життя (він так і висловився). Сусідка пробувала навчити її торгувати на базарі, але з того нічого не вийшло, хоча мудрість була нескладна — купити щось оптом, а продавати вроздріб. Так, щоб мати якийсь виторг. Голодні покупці викликали в матері жалість, вона не могла втримати ціну і була рада, коли збувала товар «по собівартості».